Пам’яті воїнів, що загинули. Розпач і біль...

27 липня 2014 р.

«Сивий» – «Кармелюку». «Сивий» на дроті. Як справи, братику? Краще не питай. Їду до Бердянська. Хочу вбити суддю. Ти хочеш вбити їхню честь? Так. А заодно начальників міліції, СБУ і прокурора. Ну, начальника міліції і прокурора у цій країні мріє убити, либонь, чи не кожен громадянин, але їхню честь? Якби їхня честь мала честь, вона сама б застрелилася. Шо, все так погано? Ше гірше, братику. Поки батальйон стояв у Бердянську, вони мали хоч якийсь страх, а коли «Азов» перебрався до Маріуполя, ці тварі знову за старе взялися. Знову замовні кримінальні справи, знову кришування наркоторгівлі і повій, знову узаконення рейдерства, знову хабарі і розгул злочинності в лавах правоохоронців. Ну, але це я ніби ще розумію. Менти і заказухи, судді і хабарі – це вже ніби синоніми. А зараз – просто державна зрада. Ми відловлюємо сепарів, іноді ризикуючи життям, передаємо їх мусорам, а ті через суд чи якось там ще їх відпускають! Жартуєш? Які тут, у біса, жарти?! Бердянськ симпатизує нам відсотків так на 95. Приходить жіночка, приносить фотографію. На фото її колишній в обнімку зі «Стрєлком» і ще п’ятеро місцевих мудаків, усі при стволах, так звана освободітєльная армія юга у складі стрелковської банди. Через тиждень телефонують люди, кажуть – засікли трьох з цієї фотки, сидять на косі, бухають віскар і тьолок лапають. Ну, ми розвідгрупу з «Азова» – і по бікіцеру, на косу, ментам ні гу-гу, шоб не злили інформацію. Приїжджаємо, придивляємося – точно, вони. Беремо лагідно, щоб не зіпсувати нікому шкуру і відпочинок людям – люди ж бо навкруги, а у нас у кожного за поясом по стволу, в кишені по гранаті. Вивозимо подалі, знімаємо інформацію про контрабанду морем зброї з Росії, куди підвозять бойовиків, дізнаємося графік, за яким причалюють ворожі катери, накриваємо два склади зі зброєю, а потім викликаємо СБУ і ментів, і з рук в руки передаємо офіційній владі усіх трьох цілих і неушкоджених, без жодної подряпинки. І шо? Суд їх відпускає! Виявляється, ми порушили їхні права під час затримання! Усі троє на волі, знову сидять на косі, бухають віскар, нагло либляться і розказують, скільки вони наших пацанів під Слов’янськом поклали. Нащо ж ви взагалі віддавали їх мусорам? Вивезли б подалі в море, мішок на голову, камінь до ніг – і шубовсть. Відтепер тільки так і будемо робити. Дай прізвища судді і прокурора. Повісимо на сайт. Не поможе вішати на сайт. Їх, гадів, просто треба вішати.

«Тополя» – «Кармелюку». Ало! Бачу, тобі не дуже зручно розмовляти? В слухавці замість твого голосу суцільні вибухи і пальба. Та є трохи! Сепари пішли в атаку! Чув ти зі своїми унсовцями зараз в «Айдарі»? Хотів запитати – як там? Як тут?! Тут – війна! Вчора з нашого боку 38 трьохсотих і 10 двохсотих! Скільки сьогодні – ще не знаю! Пауза. Передзвони! Не зручно розмовляти! Просто на нас пре танк! Треба з РПГ його прибрати! А то подавить пацанів! Того дня у них 30 трьохсотих і 8 двохсотих. Так наче легше, коли позначаєш цифрами наших загиблих пацанів. Чиїхось синів, чоловіків, батьків. Не можу це коментувати. Хочеться кричати.

«Малий» – «Кармелюку». Привіт, братику. Привіт. Але ж ти свиня. Був у «Донбасі» – нє, шоб провідати старого бойового товариша. Старий, по-перше, я не знав, шо ти в «Донбасі», тоді не знав, а, по-друге, ми були одна нога тут – друга там, так би мовити, стрельнули по москалику – і на базу. Та ладно. Шо там у вас? У нас – гаряче. Але я зараз не там. Я – вдома. Під Артемівськом посікло трохи осколками. Сильно посікло? Та так. Пару подряпин. Ротний відправив додому на тиждень-два. Полікуватися. Полікуєшся тут. Аякже. Шо сталося? Поїхали вчора в Зарваницю, на прощу. Помолитися, сили набратися, Божої благодаті. А там сидить на інвалідному візочку в білій вишиванці мале дев’ятнадцятирічне хлопченя, напівпаралізоване, рука, нога і половина обличчя віднялися. Був у «Добровольчому Українському Корпусі» під Карлівкою, разом з Ярошем. Як поперли на них сепари, як вальнули по них з РПГ, його товаришу пів черепа знесло, а його так осколками посікло – пів тіла паралізувало. Подивився я на нього – дитина, мамця з ложечки годує, обтирає слину, такий напав на мене туск! Соромно стало за свої подряпини. Повернувся додому, позривав свої бинти, жінка в крик, завтра назад повертаюся. А тут сусіди надвечір поприходили. Подивитися на долбойоба-героя. Журяться. Бачте, забрали воріженьки у нас Крим, де ж ми тепер дітей оздоровимо перед новим навчальним роком, вибирають – Хорватія чи Болгарія. А той, дев’ятнадяцятирічний?!

«Мольфар» – «Кармелюку». Шо у тебе з голосом, братику? Горе у нас, брате. Шо сталося? Пригадуєш того пацана, був у нас в 24 сотні, весь час ходив у навушниках, слухав музику і сам підспівував? Ну, того, якому ти тоді в лютому припер арбалета, бо він казав що мріє стати снайпером? А, пригадую. Сьогодні ми його втратили. Він таки став снайпером. Чимало на його рахунку вати, чимало виграних дуелей у ворожих снайперів, а сьогодні і на нього знайшовся снайпер. Вальнув так, шо хлопчина перелетів через мішки з піском і зробив у повітрі сальто. Але куля пройшла навиліт. Він лишився живий. Уявляєш нашу радість? Ми під обстрілом до нього, наші прикривають вогнем, відтягуємо його подалі. Ховаємося за БеТееРом, водій БеТееРа не бачить нас, люки задраяні, стукаємо по броні – впусти нас! А тут вата обходить з флангу, мабуть, здогадалися що у нас снайпер, хочуть взяти його живим. Переповзаємо ззаду за БеТееР, а той як рване назад – і колесами просто на нашого снайпера. Ми навіть зойкнути не встигли. Після цих слів «Мольфара» і в мені щось всередині голосно зойкнуло і обірвалося.

Борис Гуменюк


Надрукувати   E-mail