Мене запросили познімати весілля в РАГС. Нареченій майже рік тому подруга подарувала мій сертифікат на фотосесію. Ось він і став в нагоді… Ми не знайомі… Будній день, без особливих святкувань. Зазвичай від таких зйомок нічого не чекаєш.
Пара мого віку, другий шлюб у обох. Замість мами у нареченої в почесних гостях її син-підліток… Наречений – військовий, дужий дядько з сумними добрими очима… З ним його побратими. Церемонія все не починалась, чекали ще якогось почесного гостя… з його боку… Вразило те, що робітниці РАГСу не влаштовували розбір польотів і теж чекали одного почесного гостя більше години… Я вже думала буде Залужний…
Не дочекались, вирішили починати без нього… Я перша зайшла в зал, зняти стандартну фотку зі свідоцтвом, шампанським і каблучками… Коли побачила документ, навернулись сльози: він з Сіверськодонецька, вона з Криму… Люди із втраченим домом… Що їм довелось пережити за ці дев’ять років?!… Продовжують жити і вірити в щастя!
Заграла музика, наречені увійшли до зали… Далі все по шаблону… Одягають каблучки, ставлять підписи, стають в арку навпроти гостей, їх оголошують чоловіком і дружиною… Я дивлюсь крізь камеру на нареченого, він дивиться в одну точку, ніби не з нами, ніби бачить щось дуже страшне і очі стають ще сумнішими, він закляк і майже не дихає. Розвертаю камеру на 180 градусів і бачу в залі нового гостя… Це не Залужний, це юнак, вчорашній школяр, в брудній військовій формі зі розпізнавальним скотчем на ногах і руках, на реглані маркером написано «Командир», біля РАГСу стоїть його розбитий, прострелений позашляховик, яким він щойно дістався на весілля батька з фронту. В цей момент батько обіймає сина, вперше з початку війни…
Дивлюсь на них, перестаю щось чути, здається падаю в кролячу нору і лечу донизу безкінечно… Сльози самі течуть і їх не зупинити. В залі всі плачуть, але так тихо, ніби бояться своїми емоціями порушити обійми найрідніших…
Церемонімейстер намагається крізь сльози, щось сказати в мікрофон, але замовкає, бо не в силі… Цей молодий командир був підлітком коли почалась війна, він обрав військову професію і пішов захищати свою землю.
Шикуємося в ряд на сходах РАГСу: він, вона і їхні сини… Вони більше не схожі на наречених, вони – батьки з важким серцем. Очі його сина це порожнеча, в яку неможливо дивитися. Очі її сина – сповненні впевненості і спокійної рішучості.
Поки для нас – «аби нашим дітям не довелось воювати», чиїсь вже на війні…
Потім біля РАГСу родинне фото, наречений просить почекати, хоче перевдягнутися у вишиванку. Наречена пояснює: треба батькам в окупацію відправити фотографії, якщо вороги побачать, що їхній син військовий, їх можуть вбити…
Фото не виставляю, війна триває… Колись вона закінчиться і про них напишуть книги… А поки тримаємось, донатимо, молимось за кожне життя і віримо в Перемогу!
Юлія Коваленко