У цьому році завдяки зусиллям видавництва «Локальна історія» на українському книжковому ринку з’явилася книга швейцарського історика Fabian Baumann «Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів».
Центральними постатями книги є родина Шульгиних – київських інтелектуалів, які залишили помітний слід в українській та російській історії.
Варто погодитися з думкою, що ця монографія – це не просто родинна хроніка, а вдала реконструкція ідеологічних змін та конфліктів, що визначали долі цілих народів.
Монографія написана на основі широкого кола джерел: архівні документи, мемуари, щоденники та листи. Аналізуючи діяльність українських інтелектуалів другої половини ХІХ ст. автор доходить до висновку, що перші українські націоналісти були федералістами, які брали участь у загальноімперських дискусіях і мислили в імперському контексті. Микола Костомаров був одним із найвидатніших істориків Росії, Михайло Драгоманов підтримував прогресивний рух, який об’єднував росіян та українців, а Володимир Антонович збудував успішну кар’єру в імперських навчальних установах. Якщо держава, на вимогу російських націоналістів, таки реагувала на український націоналізм, то тільки тому, що останній кидав прямий виклик проєктові триєдиної російської нації.
Порівнюючи український та російський націоналізми Ф. Бауманн стверджує, що російський націоналізм був державно-визначений, тоді як український націоналізм був контрдержавним, вибудованим навколо «національної культури», яку подавали як однорідний набір символів, цінностей і практик. Таким чином російський був реакційним у найбуквальнішому сенсі цього слова. Він мобілізував підтримку у відповідь на конкурентні націоналізми й інші загрози для держави, розцвітав у ситуаціях, коли існував видимий і, ймовірно, потужний «інший», наприклад, після польського повстання 1863-го чи в 1905 році.
У 4 розділі автор переважно описує участь Олександра та Василя Шульгиних в революційних подіях 1917-1920 рр. На думку історика, українські та російські націоналісти програли боротьбу за владу третьому учаснику – більшовикам, чия радикальніша програма та безжальні методи надали їм перевагу в часи загального хаосу та насилля. Не останньою причиною поразки націоналістів стала їхня неспроможність до компромісу та співпраці один з одним. Коли сільські маси прагнули землі та миру, які більшовики обіцяли забезпечити негайно, російські та українські націоналісти продовжували свої складні диспути про правильну назву регіону та історичну ідентичність. Брутальність та особисті втрати, яких зазнали обидві сторони у громадянській війні, тільки поглибили ідеологічний розкол між ними. Наприкінці розділу, щоб підсилити свою думку, автор цитує Антона Денікіна, який писав у спогадах: «А народ? Народ дуже мало цікавився власним історичним родоводом. Йому однаково були невідомі й чужі теорії та результати, і Василя Ключевського і Михайла Грушевського».
Особливо цікавий 5 розділ, у якому Ф. Бауманн аналізує мемуари Олександра, Василя та Катерини Шульгиних. У процесі роботи зі спогадами О. Шульгина автор доходить висновку, що О. Шульгин сприймав Росію, як джерело хаосу й деспотизму. Як мемуарист О. Шульгин справляє враження патріотичного, раціонального, поміркованого політика. Голос оповідача часто нейтральний, що видає досвідченого історика з його претензією на об’єктивність.
Історик віддає належне В. Шульгину, як надзвичайно плодовитому автору, однак справедливо звинувачує його в необ’єктивності: «Спосіб мислення [Василя] Шульгина був занадто несистематичним та асоціативним, щоб створити логічну і послідовну пояснювальну схему та обґрунтувати занепад імперії. Однак характерною рисою є те, що він завжди причину революції покладав на зовнішні чинники та опонентів автократії. Навіть коли Шульгин фліртував із сучаснішими політичними системами (як конституційна монархія та фашизм), він ніколи не розглядав можливість того, що сама автократія була винна у своїй неспроможності впровадити ефективні реформи».
Книга справляє приємне враження. З позитивного варто відзначити: наявність посилань, легкий стиль викладу тексту, автор намагається бути максимально об’єктивним і не зловживає оціночними судженнями