Усе своє життя відомий львівський художник, ректор Української Академії дизайну, професор Валерій Марчак, який наприкінці травня відзначає свій ювілей, прагнув повернутися на свою малу батьківщину в центр України, де батьки і діди сіяли хліб, вирощували ліс, і його залучали до таїнства землеробства та лісівництва…
Одного дня в свої шкільні роки разом з мамою, яка працювала в лісництві, він посадив 500 молоденьких дубочків. То був їхній спільний рекорд. І то був материнський урок завзяття й вибору мети та вміння досягати її. Тим дубкам вже шістдесят літ. Корінням вони міцно тримаються своєї землі, а гіллям – свого неба.
Дуб – священне дерево, дерево мудрості, могутності та довговічності. Причетні до творення лісів, гаїв стають вчителями, волхвами, покровителями роду і навіть провидцями. Валерій Марчак причетний до того, щоб між Красногіркою, де він народився, і Голованівськом, де виріс, буяв ліс, ліс, який дав йому путівку в життя. У велике життя. Простий хлопець із селянської сім'ї гарно малює й успішно навчається. Закінчивши Голованівську середню школу, вступає до Львівського училища прикладного мистецтва імені І. Труша, а згодом до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, де показує неабиякі здібності не тільки художника, а й вміння працювати з людьми. Тому й не дивно, що після закінчення цього закладу – 1977 р. йому пропонують в інституті викладацьку роботу. Тут він набуває педагогічного досвіду і організаторських здібностей.
Людина високої честі, гідності він все здобуває своїми силами і талантом. Поряд із творчою та педагогічною роботою разом із сином Остапом – художником декоративно-ужиткового мистецтва і дизайнером – засновує Українську академію дизайну, головними напрямами навчальної підготовки та практичної діяльності якої є дизайн архітектурно-просторового середовища, інтер’єру, одягу та образотворче мистецтво.
Валерій Марчак досяг всього, що хотів, – виховав четверо дітей, заснував і спорудив Академію, підготував сотні фахівців із живопису та дизайну, заслужив славу художника, написав посібник з малярства. Не стояв осторонь, коли постало питання бути чи не бути незалежності України. На нашого земляка випала місія створення першого осередку Народного руху України за перебудову. Сталося це 15 березня 1990 р. в Інституті прикладного та декоративного мистецтва, в якому він працював. Йому і його друзям довелося витримати чималий тиск партноменклатурників та співробітників КДБ, які намагалися перешкодити створенню осередку НРУ. Літописці Народного Руху чомусь замовчують цей факт, а може не знають, а сам В. Марчак не любить наголошувати на цьому. Його любов до України не на словах, а в конкретних ділах.
У вересні 1991 р. він виривається в рідний Голованівськ, де національно-демократичні сили були не такі міцні, як на Галичині, щоб взяти участь у мітингу на підтримку референдуму про незалежність. Не шкодуючи затрат коштів і часу, 2005-му приїздить з виставкою своїх творів на з’їзд Голованівського земляцтва …
Такий же енергійний, завзятий та наполегливий він і в творчості. Працює в станковому живописі і створює монументальні розписи. Зокрема, розписує стіни Львівського палацу творчості для дітей та юнацтва «Галичина» – один монументальний розпис називався «Еволюція і революція», інший – «Українські народні казки». Це був початок 1986-го. Саме цього року 26 квітня на Чорнобильській атомній електростанції станеться аварія, яка потягне за собою велику екологічну катастрофу. А верхня «революційна» частина розпису художника «Еволюція і революція» закінчувалася вибухом, спрямованим на землю. У ньому навіть вгадуються обриси атомного реактора. Коли сталася аварія, художник згадав свій розпис і злякався – невже це я напророчив?..
Утім життя триває і, певно, до кінця світу ще далеко. Мені особисто більше подобається інша річ, яка, як на мене, теж має пророчу суть, причому не сумну, а світлу й обнадійливу. Але про неї згодом.
Львів дав Валерію Марчаку все – учнів, творчість, визнання. Проте, незважаючи на успішне міське життя, його весь час тягнуло в рідні місця, в село. Для багатьох творчих людей, вихідців із глибинок, село це втрачений рай. Для Валерія Феофановича село – це рятівний ковчег. Звідси все походить і сюди все повернеться. Це земля обітована, яка також потребує, певен він, митців, творців і навчителів. Недарма випускники його Академії дизайну захищають проєкти із забудови та побуту сіл у дусі трипільської цивілізації, в якій гармонія людини і природи втілена на святенницькому рівні.
Таке розуміння про село до нього прийшло не зараз, на восьмому десятку літ, а ще в 1980-х, коли приїхавши на гостини до матері, побачив в одному дворі стареньку доріжку домотканої роботи, приготовлену до вивезення на смітник. Це був виріб оригінальної народної творчості. Люди обживалися новими речами, з ужитку і моди виходило старе й викидалося. Валерій Марчак кинувся рятувати. Він об’їздив-обходив майже всі села району і зібрав чималу колекцію творів народного побуту: килимків, доріжок, рушників, глечиків, горщиків тощо.
Хтось на цьому заробив би чималу копійку, або, принаймні, здав у відомий музей і прославився, а В. Марчак складав і зберігав з мрією повернути зібране в рідний район, де дійсний дім тих речей.
Дванадцять років тому в селі Шепилове – за кілька кілометрів від села, де народився і виріс, поряд зі старовинним селищем Голованівськ – він купив просту сільську хатину, яку перетворив в музей народного побуту Голованівщини… Душа художника – неймовірно закохана в Україну, в її історію та традиції. А тут і хатина, що будувалася за звичаєвими правилами з природного матеріалу, і сволок, до якого прикріплювалася дитяча колиска, і город до долини, і криниця з калиною біля хати...
Він полюбив це село і воно прийняло його як свого. «Ти не уявляєш, – каже захоплено мені Валерій Феофанович, – які тут чудові люди!».
Про своє творче кредо художник роздумує так:
– Я люблю Україну і мета моя прославляти її історію, природу, людей… Я син цієї землі і зобов’язаний робити все, що в моїх силах для її покращення. Щоб українці могли пишатися своїм великим родом. Тут, у Шепиловому, буде не тільки моя літня художня студія, а й мамина світлиця, куди зможуть прийти школярі і торкнутися речей, що творили їхні прадіди та прикрашали своє життя. Філософія цих предметів, їх художнє оформлення неймовірно глибока і мудра. Суть не в пишності і величині будови, а в її змісті, впорядкованості, зручності і душевності. Наші предки в невеликих хатинах вирощували по п’ятеро і більше дітей. Наші генії, такі, як, наприклад, поет і художник Тарас Шевченко, художник Іван Їжакевич росли в багатодітних сім’ях, у маленьких селянських хатинах, а які шедеври створили!..
Дійсно, українська сільська хата це справді щось сакральне. Недарма ж слова «хата», «мати», «тато» мають одну й ту саму основу «АТ», де «А» – початок, а «Т» – символ природи ділимої й неділимої, земне тепло та достаток.
Хата – то основа. В творчості В. Марчака вона займає особливе місце. Дві його картини зображують Матір-Берегиню, що тримає на білому рушнику оцей великий людський витвір – просту сільську хату. На одній з них не просто Мати-Берегиня, а сама Неня-Україна з фантастичними птахами біля гнізда, у вінку з квітів безсмертника на фоні житніх колосків – символу української землі. Це образ життя, добра, процвітання, віри, надії та любові… Кожен може знайти щось для себе в цьому творі, настільки він багатий, розмаїтий і символічний.
Валерій Марчак – неймовірно цілісна особистість: художник з ніжною душею, люблячий син, батько і дід, дбайливий господар, організатор виробництва і навчального процесу, викладач, патріот України. Він облаштовує своє сільське гніздо – майстерню і музей, де незабаром розквітне сад його мрій. Тут, у Шепиловому, буде його літня художня студія, музей сучасного мистецтва, музей Велесової Книги... Тут він планує проводити майстер-класи для дітей та для всіх охочих опанувати художнім ремеслом. Як людина, що знає, яку велику роль відіграє культура в житті людини і суспільства, він мріє, щоб його справа у Шепиловому перетворилася в школу формування нової особистості, бо ніяка політична чи економічна реформа не здатна змінити людину, створити з неї вартісну суспільну одиницю, як культура і мистецтво. Культура та мистецтво допомагають розкрити в людині дух справедливості й свободи, а отже усвідомити та розширити її творчий потенціал і можливості.
Свій великий мистецький і педагогічний досвід Валерій Марчак хоче використати на благо малої батьківщини у справі культурно-мистецького виховання дітей та молоді з перспективою корисності їх державі і народу України. Перші кроки до цього він зробив 15 вересня 2018 р. на святкуванні Дня Голованівська, подарувавши юним голованівцям 160 примірників “Книжки-загадки – відгадай, на мотив яких казок художник Валерій Марчак намалював це панно?”.
А найбільший подарунок чекає Україну вже цього року – відкриття Музею сучасного мистецтва.
Сергій Піддубний