Середмістя №14

Віктор КРУПСЬКИЙ

БАБА НАТАШКА
оповідання

Баба Наташка набирає лопатою сніг з купи в кінці подвір’я, яку сама ж і наскладала, і кидає його в ночви. Її рухи повторює така ж метка тінь, бо баба увімкнула ліхтар, причеплений на абрикосі. Економ-лампочка, куплена в «АТБ», випромінює біле світло так скупо, ніби хоче допомогти бабі Наташці не витратитись на електроенергію. Бабина чорна, з чистої синтетики, куртка задубіла на холоді і голосно шелестить. Звук такий, ніби хтось мантачить косу.

Відчувши на обличчі краплю, баба Наташка призупиняє роботу і піднімає долоню правиці на вишину свого підборіддя, пропонуючи небесам підтвердити її припущення про дощ, дуже недоречний. Так і є, замрячило. 

І навіщо цей дощ у лютому? І чому по радіо про це не передавали?  Чи передавали? Бабі Наташці хочеться запитати  в когось. Але немає в кого, бо тільки шоста ранку й вихідний, субота. Сусід Толька, алкоголік, з яким можна перекинутися кількома словами через паркан, з хати вийде не раніше одинадцятої. Ну, сам нікуди не спішиш, а навіщо мордувати собаку? Воно ж їсти хоче. Не раз казала: «Відв’яжи, не муч животне, воно піде десь та знайде собі поживу». Толька тільки сміється на це. З половинщиками, сестрою Надькою і її дочкою Сніжаною, баба Наташка не стала балакать би й за гроші. Ледачі, аж смердять, до двору їм і діла нема, теж ще не попродирали баньки. А на людях сміються над нею: баба Наташка така, баба Наташка сяка, вигадує собі дурну роботу. Та якби не вона, такі сніги тут лежали б – не пройти. Улітку ж вовки завелися б. Бур’ян так і пре – і в палісаднику, й з тріщин в асфальті, його ще батько тридцять років тому клав, царство небесне.

З цими думками баба Наташка завантажила ночви і, перекинувши через ліве плече (праве крутить з осені, долгіт не допомагає) прив’язану до них мотузку та нахиливши худий тулуб уперед, потягла до воріт.

Ночви то ковзають по льоду, то шкребуть по голому асфальту. 

Перед  хвірткою на мотузці, натягнутій між парканом і будинком, теліпаються квітчасті, в орхідеях, підодіяльник і простирадло, а також вервечка трусів й ліфчиків чималих розмірів – у половинщиків напередодні прання було. Баба Наташка, щоб пройти до хвіртки, незграбно закидає нижній край простирадла на мотузку і залишає поміж орхідей  брудний відбиток.

Діставшись до хвіртки, баба Наташка перетягує ночви через закопаний там бордюр, це  – найскладніша ділянка траси. Кінцевий же пункт – середина дороги, там і треба випорожнити ночви – машини утрамбують сніг, а біля свого паркану висипати не можна, бо вся вода в дворі буде. Коли баба Наташка нагинається, щоб перекинути ночви, чує сердитий голос: 

– Бабушка, шо ви дєлаєтє?

Баба Наташка випростується й бачить білу машину, яка зупинилася за метр від неї. З машини виходить молодий чоловік і повторює запитання, але вже привітнішим тоном. Баба Наташка винувато усміхається, пояснює: 

– Шоб вода у двір не текла.

Голова баби Наташки при цьому тремтить.

Чоловік крутить вказівним пальцем біля виска, сідає в машину і їде далі. 

– Скатертью дорога, – неголосно бажає йому услід баба Наташка.

Коли її стараннями посеред вулиці утворилася снігова барикада, з двору показалася Сніжана – виспалася таки. Баба Наташка помічає племінницю боковим зором, але не реагує. Сніжана – ширша як довша (у матір вдалася),  в капцях на босу ногу, в рожевому махровому халаті, коричневому на кишенях і ще в деяких місцях. Засранка, яких світ не бачив! А ще вчителька! Не дивно, що дівує до п’ятдесяти літ.

– Тьотя Наташа! Ви ото нашо наш підодіяльник вимазали своїми лаперами? – гукає Сніжана.

Баба Наташка мовчить, їй не подобається зверхній тон племінниці. Сніжана дістає телефон і фотографує ним бабу Наташку на фоні снігової барикади.

– На осьо! – баба Наташка вільною рукою показує племінниці дулю. 

Сніжана, здається, тільки й чекала цього. 

– У мене амулєт є від таких плохих людей, як ви, – кричить і тягнеться рукою до якоїсь штуковини на шиї. Медальйон в неї там, чи що.

– Поздравляю, знаєш куди його приклади, – й собі підвищила голос баба Наташка. – Амлєтом вона мене лякає! Утварь ти.

– Та скільки можна! В суд на вас подам! На моральний ущерб! Ото в мене заспіваєте! – репетує Сніжана і повертається в двір.

– Міліцію визву. Обалабонять тебе налисо, – відповідає їй навздогін баба Наташка, упевнена, що й у третьому тисячолітті порушників громадського спокою стрижуть під нуль. Хоча вже стільки разів баба Наташка скаржилася в міліцію-поліцію на половинщиків, а вони – на неї,        й досі нікого не те що не пострижено – навіть не оштрафовано. 

Баба Наташка чекає, поки Сніжана зайде в будинок. І – до роботи. Залишилося ходок з десять, не більше. Потім піде до Таміли Іванівни, дуже хорошої подруги. В неї депресія, треба розраяти.

 

Будинок, де мешкають баба Наташка та її родичі,  – цегляний, великий, добротний, на дві половини. Спільні – тільки дерев’яні  сіни, які жильці називають прихалабком. У прихалабку чутно статевозрілими котами. Точніше, котиком Рижиком, який належить бабиним Наташчиним половинщикам. Баба Наташка теж любить його і часто ділиться з ним своїми легенькими супами. Рижик їх не їсть,  бо Сніжана привчила до отих магазинних хрустиків, виготовлених, мабуть, з мишей. Скільки разів баба Наташка казала племінниці: «Спортила кота, йому ж треба жидке, гаряче»! Як горохом об стіну. 

«Папа построїв дом для мене й Надєжди, бо хіба думав, шо будемо гризтися, як собаки? – так баба Наташка зазвичай посвячує чужих людей в історію ворожнечі із сестрою. –  Ми ж рідні тільки по матері. Папа прийшов з войни, а в мами – я маленька. Нагуляла вона мене. Папа розстроївся сильно, а потом простив маму. Надєжда появилася через п’ять год. Папа любив мене як рідну. Ніколи косо не глянув. Жили дружно. А як не стало папи й мами, Надька перемінилася, каже на мене: байстрючка. І Сніжану настроїла. А я ж її маленьку гляділа».

У бабиних Наташчиних кімнатах – серванти й шафи з відхиленими дверцятами, дивани, вкриті квітчастими плюшевими покривалами, розхитані стільці. Усе – періоду розвиненого соціалізму. Занавіски не прикривають батарей, їх задерто й придавлено на підвіконнях вазонами з ранниками й калачиками. «Щоб тепло розходилося по хаті, бо газовий щотчик крутиться як дурний», – виправдовується  баба Наташка перед нечастими гостями за тимчасовий непорядок із занавісками. На стінах – сімейні фотографії, християнські календарі за різні роки, плакати з вгодованими, в галстуках, кандидатами в депутати, журнальні постери – в основному зображення красунь у самов’язаних светрах моди 1990-х.  Є тут і Єсенін з люлькою, й Джоконда, й деякі інші репродукції – подарунки  часів, коли в дитсадку працювала вихователькою. Любила дітей, особливо найменших. Смішні вони, нічого не вміють – ні ложки тримати, ні на горщик попроситися. А вона нагодує їх, посадить рядочком  і розказує:  «Мішка касалапий по лєсу ідьот…» І  малеча любила її. Не одна дитина, перейшовши в старшу групу, просилася назад. Казали на неї: Калявіна, Окаянна. Чули, що дорослі кличуть її Ніколаєвной, та й перейняли. А  їхні батьки робили їй подарунки, бо поважали.

 Над диваном у головній кімнаті – найвидніше, найпочесніше місце – фотопортрет покійного сина. Сашик – у чорному з червоним светрі. Турецький светр. У двісті рублів обійшовся  дев’яностого року, на синове двадцятиріччя купила. Светр і досі є, новісінький – Сашик умів берегти речі. Баба Наташка віддавала светра синові Таміли Іванівни, до якої зараз і збирається. Владик у міськвиконкомі працює. Робота чиста, між людей, є куди наряджатися. Так не схотів. Не модне, каже. Ну, купуй собі модне, а баба Наташка Сашиків светр не викине. Й алкоголікам нетрудженим не віддасть. Нехай лежить, їсти не просить.

Сашик дивиться зі стіни так співчутливо на бабу Наташку, що їй здається: все-все чув, як надворі із Сніжаною лаялася. Наче хоче сказати: «Не зв’язуйся, мамка, з тими ідіотами». Баба Наташка давно помітила, що вираз синового обличчя на фотографії кожного дня – різний. От вчора посміхався, а сьогодні трохи сумний.

Хороший син був Сашик. З’їв його рак у тридцять років. Й оженитися не встиг синок. Питала в батюшки: за що їй таке горе? А той: «Полєзни чєловєку іспитанія й іскушенія, дєлающіє душу прігодной і надьожной». Треба поговорити з Віктором Петровичем, пастором у секті, завтра його побачить. Він пояснює зрозумілими словами.

Поряд із Сашиковим – портрет старшого сина, Руслана. І чого б ото йому не жити з матір’ю? Хата ж – конем гуляй. Так ні, вибрався зі своєю Іркою на квартиру. Живуть у хрущовці. «Удобно» , – каже Ірка. – «АТБ» й базар рядом». Ага, дуже «вдобно» – труси й підодіяльники сушити на дверях. Бо шворки у дворі вічно зайняті. Це Ірка, зараза, настроїла Руслана, щоб жити окремо.  Ще й собацюру  завели здоровенного, тримають в квартирі, тарілки облизує їхні. Тьху, та й годі. Дитину народити не хочуть. Чи Ірка не може? Не любить вона Руслана. А він тільки її й слухається.

Ось баба Наташка на фотографії – ще молода, з чоловіком. У «Вогнику», фотоательє, сфотографувалися. Обоє – в кримпленових, з широкими лацканами костюмах. Вася хоча й простий слюсар був, любив усе модне. На артиста Тихонова схожий був.  Обоє непогані на вроду були молодими. Вася пережив Сашика на рік. Пив. Натерпілася з ним.

Нарешті баба Наташка вбралася в новеньке. Голубі лижні штани, голуба лижна куртка, під якою – светр в оленях. Шапка – лисяча, чоботи – жовтаві, на невеличких скошених підборах і з гострими задертими носками. «Ковбойські», – пояснив Віктор Петрович, який особисто проконтролював, щоб бабі Наташці всього вистачило при розподілі гуманітарки з Америки. Чоботи, правда, великуваті в довжину і тіснуваті в ширину, бо бабі Наташці дісталися нестандартні ноги. Її ступні – майже трикутні, розширені  спереду і вузенькі біля п’ят. «Як дєтські ласти»,  – жартував Вася.

Баба Наташка задоволено дивиться на себе в дзеркало. І раптом вигукує:

– Ох я дурна! А крилишки!

Вона біжить у кухню, де півгодини тому поставила на плиту воду з курячими крильцями – суп починала варити. Вода майже википіла, крильця, які на дні, пригоріли. От Руслан лаявся б! Він же й бумажку причепив на дверях у прихалабок: «Уходя выключи газ и свет!» Баба Наташка доливає в алюмінієву каструльку води і повертається до дзеркала – треба намалювати губи, помада від Ірки залишилася.

До Таміли Іванівни баба Наташка їде не з порожніми руками. Взяла дві літрові баночки варення, абрикосового й з аличі. Аличеве, правда, незрозуміло як появилося на її половині в погребі – зроду не варила такого. Зате баночка з калиною в цукрі десь ділася. Мабуть, Надька або Сніжана поміняла. Тільки нащо? А варення з аличі добренне. Й колір красивий. Баба Наташка варення відкрила й покуштувала перед тим, як спакувати гостинця. Взяла й фотографії – із синів, з чоловіка й ті, що в дитсадку робилися. Хай Таміла Іванівна побачить. Газетку християнську, яку в церкві дали, теж поклала.

 

Таміла Іванівна мешкає в іншому кінці міста. Ще добре, що їхати туди без пересадок. Але не виключені пригоди. Водії маршруток щиро ненавидять пенсіонерів, дітей війни, ветеранів усіх видів – кожного, хто має право на безплатний проїзд. Відмовлятимешся платити – можуть викинути напівдорозі. У баби Наташки немає грошей на проїзд, точніше, їх зовсім нема. Звичайне фінансове становище за кілька днів перед пенсією. Залишалася десятка, та позавчора загубилася – так гірко було цілий день. Тому баба Наташка, заходячи в маршрутку, сподівається тільки на удачу. Вона швиденько займає сидіння над колесом, якого уникає більшість пасажирів. Товстому тут незручно, бо підйом під ногами не дає змоги опустити їх униз, от і впираються в живіт. А худенькій бабі Наташці – нормально. 

– Дєвушка, платить будете? – гукає шофер, коли салон наповнився. Він, звісно ж, звертається до яскраво одягненої баби Наташки. Вона не реагує і тримає напоготові пенсійне посвідчення, у силу якого, втім, майже не вірить. От якби хтось із пасажирів заплатив за неї, як бувало не раз! Та шофер попався не злий, спитав про плату тільки для годиться. Маршрутка натужно заскреготіла, заводячись. Бабу Наташку цей звук і заспокоїв. Їдемо, значить.

– Це ж баба Наташка Товстоножиха, з мамкою в садіку робила, – чує баба Наташка жіночий шепіт за спиною (гарна річ – слуховий апарат, у депутата випросила). Цікаво, чия ж це дочка? Може, Григорівни, яка завідуючою була? Баба Наташка обернулася б, щоб з’ясувати це, та шия болить.

А позаду продовжують шептатися:

– Це ж їй год восємдесят?

–  Да, да. Мамки вже давно нема. А баба Наташка все гаса. Оп’ять кудись єде.

– І не сидиться ж дома. Странная женщина. 

– А наряд який! Вигвоздилася.

 

З Тамілою Іванівною баба Наташка познайомилася три місяці тому. Продавала на блошиному ринку дещо із своїх нарядів та прикрас, бо вже й на хліб не було. Підійшла літня жінка, пристойно одягнена, зацікавилася намистом.

– Беріть, це чехословацьке, такого тепер нема, – похвалила баба Наташка свій товар.

– Та бачу. Що ж хочете за нього?

– Щоб узять, сто, – з гідністю відповіла баба Наташка , насправді готова віддати намисто й за двадцять.

Жінка не стала торгуватися. Дістала гаманець і витягла з нього новісіньку купюру гірчичного кольору. Ця банкнота мала вирішити усі бабині Наташчині фінансові проблеми до отримання пенсії. Далі розговорилися. Виявилося, Таміла Іванівна пів року тому поховала чоловіка. Серце. Хороша людина був Іван Никифорович, ще й майстер на всі руки, своїми руками поставив  будинок у півтора поверхи (ділянка – на косогорі), а за рік до смерті ще й утеплив пінопластом та обтинькував «під короїда». А як машину глядів! Шофер був – професіонал. Тепер стоять їхні «Жигулі» в гаражі, сумують. Владикові вони не треба – у міськвиконкомі заробив на нове авто. Таміла Іванівна теж увесь вік старалася, щоб не соромно було запросити гостей додому. А робила у водоканалі, усі її шанували. Усе місто знало: Таміла Іванівна «рішає вопроси». І борг спише, й нову абонкнижку видасть. Правда, як на пенсію вийшла, друзів майже не залишилося. Владик буває в матері раз у тиждень, бо в нього – своя сім’я. А міг би й частіше. Хоч вовком вий Тамілі Іванівні у величезній хаті. 

Баба Наташка одразу перейнялася жалістю до Таміли Іванівни. Довідавшись її адресу, вона наступного дня побувала в неї, а потім ще кілька разів. Якось принесла Тамілі Іванівні  цукерок, печива,  шматочки товстолобика смаженого. Цього добра набрала на благодійному обіді в церкві – батюшка влаштовує їх іноді. Баба Наташка не пропускає нагоди поїсти смачненького і взяти із собою. Дехто косує на неї, коли вона крадькома набирає харчів у сумку. Та що їй до тих поглядів!

Їй подобається гостювати в Таміли Іванівни.  Баба Наташка охоче допомагає господарці приготувати обід чи вечерю. Баба Наташка начистить картоплі, Таміла Іванівна насмажить. До картоплі – оселедець чи й скумбріїна, сальце, ковбаска, наливка вишнева, яку ще Іван Никифорович робив.  Посідають їсти й балакають, балакають.

Звісно ж, баба Наташка обстежила подвір’я Таміли Іванівни. Знайшла й собі роботу. Випав сніг –  відкидала його від будинку до гаража, бо Тамілі Іванівні не можна – тиск. Робота у неї була відповідальна, нервова, от і нажила болячок. Баба Наташка пообіцяла їй пофарбувати, як тепло стане, паркан, хвіртку, ворота. Швидше б та весна!   

Якось баба Наташка не дуже тонко натякнула Тамілі Іванівні, що тій не годиться хоронити себе в шістдесят чотири роки:

– Є у нас на вулиці один мужчина, вдівець. Самостоятєльний, водки в рот не бере. Хочете, познакомлю?

Таміла Іванівна нічого не сказала на це, але видно було: розсердилася.   

 

Хвіртка виявилася замкненою. Оскільки раніше такого не траплялося, баба Наташка знаходить єдине цьому логічне пояснення: Таміла Іванівна лягла відпочити після обіду, та й зачинилася, бо, звісно, теж чула, що в місті завелася банда – ходять попід дворами, пропонують купити каструлі, а тільки того й хочуть, що зайти до старого в хату та пограбувати його. 

Баба Наташка натискає кнопку дзвінка. Потім – ще, ще. Минає хвилин з десять, а Таміла Іванівна все не показується. Припустивши, що вийшов з ладу дзвінок, баба Наташка піднімає із землі невелику каменюку й стукає нею об хвіртку. Баба Наташка не переймається за фарбу на хвіртці – все одно скоро фарбувати.

– Тьотя Наташа! Ви ж калітку попортите, – чути голос ззаду. Баба Наташка обертається і бачить Юлю, сусідку Таміли Іванівни. Молодиця вискочила на холод  одягнена по- хатньому, однією рукою притримує внизу коротенький халат, щоб вітер не задував, в іншій – торбинка.     

– Так все одно красить, – пояснює баба Наташка. – Ти чого геть гола?  

– Івановна вчора поїхала в Дніпро до сестри, – повідомляє молодиця й протягує торбинку. – І вам осьо передала. Тут подчерьовок варений і кабак печений. Покушаєте дома.

– Ох, спасіба. Кабак мені якраз нада, для глаз, – радіє баба Наташка (про гарбуз знає з перекидного календаря) і хоче вручити Юлі передачу для Таміли Іванівни: – Тут вареннячко, укусне.

– Нє, нє, – відмовляється молодиця. – Івановна сказала, щоб я нічого у вас не брала. Воно вам нужніше.

– Коли ж вона буде?

– Казала, не скоро. Ну, побіжу, бо змерзла. 

Засмучена, баба Наташка йде у бік зупинки. Вечоріє і холоднішає. Бабі Наташці холодно в руки, вона бере обидві торби в праву, а ліву засовує в кишеню на грудях. Там нащупує цупкий папірець. Дістає. Ти диви, та сама десятка. А думалося, загубилася. Баба Наташка веселіє. Раптом її випереджає маршрутка. Баба Наташка махає водієві, той гальмує. Вона біжить до маршрутки. Тепер може й заплатить. Та тільки наблизилася, як маршрутка рвонула. Ще й посигналила. Баба Наташка здогадується, що їй трапився той самий водій, який назвав її «дєвушкой». От гад! Бабі Наташці знову стає сумно й гірко.

 

Що вдома не все гаразд, баба Наташка відчула душею, коли наближалася до свого подвір’я. Тільки грюкнула хвірткою, як з будинку вибігли Сніжана й Надька. І накинулися:

– Тьотя Наташа, ви нас спалить хочете? Харашо, тапор оказався.

– Я тебе, Наташка, на лєченіє здам. По тобі ж дурдом плаче!

– Вон, опалтенні, – відповідає баба Наташка, не розуміючи претензій родичок.  Вона минає їх, заходить у прихалабок і відчуває запах горілого. Двері в її половину – відчинені. Валяються тріски й понівечений накладний замок, яким ще кілька годин тому зачинялися двері. Сокирою виламували, чи що? У кухні баба Наташка виявляє закіптюжену каструльку. І як вона забула про крильця?

Багаторічний бруд на вікнах актової зали не в силах зупинити промені полуденного сонця, і в них аж іскряться пилинки, здійняті кількома десятками чоловіків і жінок різного віку, які прийшли сюди, на шостий поверх готелю радянської забудови, щоб подбати про спасіння душі, поки не пізно. Дехто, щоправда, йде ще й за гуманітаркою  та безплатним обідом, але сьогодні нічого такого не передбачається – тільки духовна їжа. Пастор Віктор Петрович – низенький, кругленький, лисий, в сірому костюмі – стоїть на сцені й розтлумачує присутнім історію про митаря й фарисея:

– Прітча адрєсована тєм, кто кічітся своєй правєдностью. То єсть  смірєнний дух пріятєн Богу, а гордость – нєт. Врата нєбєсниє такіє  нізкіє, что войти в ніх можно только на колєнях.

Баба Наташка, яка сидить у другому ряду, не стільки слухає пастора, як милується килимом, розстеленим на сцені. Це ж вона подарувала його, ще восени. Хороший килим – шерстяний, радянський – тільки з одного боку жирна пляма. Невістка олію вилила, коли жили разом,  отака безрука. Баба Наташка спершу хотіла православній церкві віддати килим, та образилася була на батюшку, який не взяв її вибирати картоплю на монастирському, за містом, полі. Сказав, що вона багато балакає. А як промовчати, коли вони там у монастирі недотепні й картоплю виростити! Коли улітку сапала з  монастирськими, довелося показувати, як треба.  

Баба Наташка звертає увагу на брудні вікна і мріє:  «Генералити давно пора. Коли вже Віктор Петрович скаже?» Їй дивно, що тільки вона переймається цим. Зате у всіх такі урочисті обличчя! Он, наприклад, Нюсьці Мельничці – сидить поперед баби Наташки, пломеніє на всю залу мохеровим беретом (це ж йому років з тридцять, справила ще тоді, як разом з в дитсадку працювали) – геть байдуже, порядок тут чи розгардіяш. 

Нюсьчиної фізіономії не видно, та баба Наташка й по її широкій спині бачить запопадливий вираз обличчя. Хоче догодити Вікторові Петровичу Нюська – свята та божа. У цій секті вона недавно, а до того була в тій, де не по-людськи белькочуть, коли моляться. Баба Наташка не чула сама, але один дідок казав – ніби як нявкають. Якось баба Наташка здибала Нюську на кінцевій зупинці – та бізнесом зайнялася була, поїла шоферню гидотою з брудних термосів. «Кохе, чай, капучіно», – закликала. Баба Наташка й раніше, коли разом працювали, недолюблювала хитру Нюську. Хоча конфліктів не було. А зустрілися пенсіонерками – посварилися. «Я не краду, я чєловєк духовний», – сказала Нюська, і це похваляння  дуже не сподобалося бабі Наташці. «А я й тоді не крала», – відрізала, натякнувши, що пам’ятає, як Нюська, кухарка, щовечора перла додому возик, навантажений не тільки помиями для свиней, а й цілком придатними для людей харчами. А Нюська продовжувала гнути своє: «Я, Наташа, точно знаю, шо спаслася і буду в новой жизні. Туди попаде ограніченне колічество людей. Ти про це, канєшно, не думаєш. А буде позно!» Баба Наташка не стерпіла: «Чула, що твій сусіда через тебе уже в новой жизні, ще й завонявся, як помер». Й справді, баба Наташка чула від спільних знайомих, що Нюська бралася доглядати за самотнім сліпим сусідом, щоб заволодіти його квартирою, та так доглянула, що той через пів року помер, а виявила його Нюська мертвим аж на якийсь там день, коли вже почав розкладатися і смердів страшенно, тож довелося викликати еменесників в спеціальній амуніції. «А ти бачила?» – аж визвірилася Нюська. «Сама не бачила, та люди брехать не будуть». – «Більше дураків слухай! Лож це все». Отака розмова сталася.  Після того минув місяць, і Нюська влилася в очолювану Віктором Петровичем громаду, де баба Наташка вже кілька років своя. Мабуть, поперли Нюську звідти, де нявкають. Баба Наташка одразу попередила Віктора Петровича: «Настояща аферістка ця Нюська. Любу подлость може зробить». А Віктор Петрович: «Не суді й не судім будєш». Що ж, іще побачить, яка вона.

– Сєстра Наталья,  што-то ви прізадумалісь! – перервав бабині Наташчині роздуми Віктор Петрович. Їй трохи незручно, бо всі обернулися на неї, в тому числі Нюська Мельничка. Скрутити б їй дулю, та не місце.

Тим часом Віктор Петрович увімкнув музику, і всі заспівали:

– Хвала тєбє, наш Господь,

Хвала тєбє, Бог Святой…

Баба Наташка мимоволі хреститься, і це помічає Віктор Петрович. Знову зауваження зробить. Краще сказав би щось Нюсьці –  вона всіх перекрикує, ох і противний же голос!

Після співів Віктор Петрович оголошує традиційний недільний збір пожертв. З переднього ряду встають два мужики у віці під сорок, із сірими пом’ятими обличчями, одягнені в потерті шкірянки з широкими рукавами (хтось казав бабі Наташці:  алкоголіки, а один ще й сидів). Мужики беруть на сцені по невеличкій картонній коробці і йдуть у маси. Віктор Петрович робить пожертву першим – чинно розкриває гаманець, дістає звідти 500 гривень однією купюрою, вкидає в коробку. У баби Наташки грошей немає. Вона із злістю дивиться, як Нюська просить сусідку: «Передайте осьо хлопцям». З кольору видно, що купюра – двадцятигривнева. «Не можеш без хвастовства», – думає баба Наташка.

Перед тим, як розпустити народ, Віктор Петрович знову звертається до баби Наташки:

– Сєстра Наталья, я вас попрошу остаться на нєсколько мінут.

Бабі Наташці образливо чути, що потрібна лише на «нєсколько мінут», бо в неї багатенько запитань до Віктора Петровича накопичилося за тиждень.    

– Сєстра, я ж вам обьяснял, што у нас церковь. А ви вєздє: сєкта, сєкта, – каже бабі Наташці Віктор Петрович, підійшовши до неї, коли зала майже опустіла. Він намагається бути лагідним. І хто ж це знову доніс на неї? Мабуть, Нюська.  

Баба Наташка винувато усміхається. Їй хочеться запропонувати Вікторові Петровичу якусь допомогу, та він не налаштований на довгу розмову:

– Сєстра , віжу, ви понялі. До свіданія.

Віктор Петрович легенько підштовхує бабу Наташку рукою в спину. І гукає до купки людей, які ще не розійшлися:

– – А позовітє мнє сестру Анну, єслі не ушла іщо!

Баба Наташка вдає, що не ображається, й прямує до виходу. Тим часом з купки відділяється Нюська Мельничка й аж біжить до пастора. Баба Наташка йде сходами вниз (ліфтів боїться), шепчучи:

– Сволоч ти, сволоч.

Надворі так розпогодилося, що ніби не лютий, а березень. Біля готелю розляглися бездомні собаки з пластмасовими кліпсами у вухах. Один – жовто-білий, приземистий, грудастий, нагадує сусіда Тольку, тільки розумніший набагато, – встає й підходить до баби Наташки.

–  Малиш, у баби Наташки нічого нема. До пенсії три дня, тоді вже, – заспокоює вона знайомого пса, якому й ім’я дала.     

Собака пильно дивиться їй в очі.

– А кажуть, не поніма, – тільки й мовить баба Наташка.

Дорогою додому вона знаходить кілька порожніх скляних пляшок. Їх уже назбиралося вдома багатенько. Сьогодні ж і здасть – до вечора далеко.

 

Дитяча коляска – висока, із синім клейончастим верхом, ще радянська, баба Наташка обох синів у ній возила – аж просіла під тягарем кількох десятків пляшок. Та нічого, якось добереться – до пункту прийому склотари й двох кілометрів немає. Правда, на тротуарах – сніг, та навіщо бабі Наташці тротуари, по дорозі можна.  

Підкотивши коляску до відчиненої хвіртки, баба Наташка, щоб перебратися через закопаний там бордюр, задирає передні колеса. Коляска перехиляється набік і падає.

Тут і Надька як вродилася. Мабуть, дзвін битого скла почула.

– Горе нам з тобою, Наташка. А прибирать хто буде? – заговорила таким тоном, ніби з трирічною дитиною балакає. Її велике тіло трясеться під рожевим махровим халатом, дочкиним, який тхне цибулевою зажаркою.  Носаком калоші Надька гидливо торкається битого скла.

– Мать, ти, – відповідає баба Наташка. –  Ти ж за жизнь ні разу не спотіла.

– В общєм, щоб тут стєкла не було й грама! – діловито наказує сестра і, перевалюючись з ноги на ногу, повертається в хату.

– Вєдьма, – кидає їй услід баба Наташка, складаючи пляшки в коляску. Побилося небагато, вона ті осколки поприбирає, як повернеться.

 

Виручивши за пляшки аж шістдесят гривень, баба Наташка весело котить возика додому. Зупиняється біля ятки з фруктами. Хочеться банана, давно не їла. Тільки ж дорого! Баба Наташка вагається: купити собі бананів чи синові куртку (придивилася в секонд-хенді, післязавтра – найдешевший день). «Банани сьогодні з’їси, завтра в уборну ними сходиш. А куртка – вєщ, на года», – схиляється до другого варіанта баба Наташка, але від вітрини не йде – спокуса надто сильна.

Тим часом в ятці скупляється чоловік у дублянці. Бравий, ще й пахне. Мабуть, мільйонер – продавщиця важить йому й банани, й апельсини, й яблука найдорожчі, й оте маленьке кругленьке коричневе зовні, а всередині зелене, баба Наташка забула, як називається. Розрахувавшись, пахучий чоловік несе покупки в машину. 

– Я вас слушаю, – продавщиця перериває бабині Наташчині вагання. Та не знає, що сказати, бо ще не прийняла остаточного рішення. Аж ззаду голос:

– Бабушка, візьміть.

Пахучий мільйонер протягує їй гроно бананів.

– Спасіба, спасіба, синок, щоб ви були здоровенькі, – дякує баба Наташка. Тепер є гроші і на куртку синові, і на хліб. А скоро – пенсія.

 

Біля свого будинку баба Наташка застає красиву чорну машину. До кого б це? Чи не до Сніжани принц?Наблизившись до хвіртки, баба Наташка чує противний Надькин голос:

–  …кроме того, таще в дом всякий мусор. Бутилок осьо набила. Глум шо робе. Нє в свойом умє. Не знаємо, як з нею жить далі. Тєрпенія нема вже. Чесно вам скажу, вона й не зовсім родичка нам – так собі, через дорогу навприсядки. 

Відкривши хвіртку, баба Наташка бачить  на подвір’ї сестру в компанії Владика, сина Таміли Іванівни.

– Нє в свойом умє, кажеш! – обурюється баба Наташка, її голова тремтить сильніше, ніж звичайно. – Паскуда ти!

Владику незручно, та все ж він наважується звернутися до баби Наташки:

– Наталія Миколаївна! У мене до вас прохання – не ходіть більше до мами. У неї давлєніє, спокій треба.

Владик – весь такий красивий, прилизаний – поспішає вийти на вулицю.

– Чула? – злорадно каже Надька. І повагом дибає в хату.

Баба Наташка  – розгублена. Їй невтямки, як може заважати Тамілі Іванівні. Навпаки, збиралася допомогти їй по хазяйству. Бабі Наташці нічого за те не треба, бо Таміла Іванівна – хороша людина.  

Мабуть, Владик не спитався матері, перш ніж просити за неї таке. 

На кого баба Наташка ображена, так це на сестру: «І чого вона така зла? Чи я виновата, що так получилося? Папа ж мене любив. Дом построїв на всіх. Думав, нам разом легше буде. А ми… Взорвать би оце все». Несподівано її осяває несподівана ідея.

 

Давно в баби Наташки на кухні не збиралося стільки людей одночасно. Крім неї – лейтенант поліцейський, лікар із медсестрою, Надька зі Сніжаною. І син, зажурений. Кухонних стільців не вистачило, довелося з кімнат принести.

– Значить, утвєрждаєте, што нє разбівалі окно в жіліщє вашей родствєнніци? – питає, хитро посміхаючись, бабу Наташку поліцейський. Він молодий, довготелесий і якийсь несерйозний.

– Так більше нема кому! – випереджує бабу Наташку Надька. – На нашому кутку всі прілічні люди живуть. Було два луріка, так сидять, за кражу.

– Ма, прі чом тут ето, – зупиняє Надьку Сніжана.

– А шо мама! – торочить та. – Уночі щось як гуркне, я прокинулася, злякалася. Розрив серця можна получить.

– Ето я уже слишал, – перебиває поліцейський. – Можєт, обойдьомся без заявлєнія? Родствєннікі всьо же.

– Як це обойдьомся? – не згодна Надька. – Це ж вона нас тєрорізірує, а я й заявить не можу? А ви бачили, шо вона з дорогою поробила?

– Нє замєтіл, – відповідає лейтенант.

– Доця, покажи, – каже Надька. Сніжана тицяє товстим пальцем в екран смартфона, щоб продемонструвати поліцейському зображення баби Наташки на тлі снігової кучугури.

– Ну, ето нє ко мне, – відповідає лейтенант. І подає Надьці протокол. – Распішітєсь.

Надька знайомиться з текстом, ворушачи губами. Через її плече заглядає Сніжана. Нарешті Надька ставить закарлючку, і поліцейський залишає компанію.

– Забула про Рижика розказать. Другий день нема, – раптом згадує Надька. І – до сестри:

– Він ото тобі мішав?

У баби Наташки від безпідставного звинувачення перехоплює подих, вона хоче пояснити, що Рижик знову загуляв, не дочекавшись весни. Та до роботи приступає лікар –  сивий, солідний, на радянського міністра схожий.

– Жалоби  єсть? – питає бабу Наташку. О, в неї стільки «жалоб»! Не знає, з чого й починати.

– Вони вкрали в мене баночку калини в сахарі, а на мєсто її поставили аличове варення, – каже баба Наташка.

– І с какой же целью? – зацікавився лікар.

Баба Наташка не знає, як пояснити це.

Заминкою скористалася Надька:

– Вона день – у сєкті, день – у церкві. Це вам нормальний человєк? У сєкті чіпляється до всіх, поучає. Мені знайома, Анна Гєоргієвна, розказувала. А в нашу церкву Наташку вже й не пускають. Її й чоловік не витерпів – повісився.

– Тьотя Надя! – зупиняє Руслан тітку.

– А хіба неправда? Ти б краще дивився за матір’ю, поки біди не надєлала. Раз нас ледь не спалила – газ не виключила і пішла по городу. Тепер каміння кидає у вікна. Дорогу снігом перегородила. І всьо по городу шарахається. Каждий день до когось в гості пре. Потом люди приходять до мене, жалуються. Треба її прокапать. Та чи поможе?

– Разбєрьомся, – запевняє лікар. І – до баби Наташки: – Збирайтеся. Халат возьмітє, тапочкі.

Баба Наташка не хоче залишати хату. У неї стільки справ на найближчі дні! І пенсія на носі. А плече й шию попустило – майже не болять. Але Руслан просить:

– Мамка, треба. Буду провідувать. Це ж ненадовго, доктор?  

 

УАЗик-«таблетка» так стрибає на вибоїнах, що бабі Наташці лячно:

– Не перекинемося?

Чорнявенька молоденька медсестра, яка сидить теж у задньому відділенні, заспокоює:

– Нє волнуйтєсь.

– А бабушка чістєнька, – каже лікареві, який розташувався на передньому сидінні. – І в домє,  і у дома – порядок. А дом большой!

– Шебутная бабка, – сміється лікар, не обертаючись. – Ето ж нада: камнєм в окно. Навєрно, в молодості огонь била.

– Була пробивна, – погоджується баба Наташка. – Хочете розкажу, як на Домбас завербувалася? Це ще до садіка було. Ми в селі жили, я в колхозі з батьками робила з п’ятнадцяти год, а Надєжда ще в школу ходила.  Робили в колхозі тяжко. Сівалок не було – баби, діди з торбами вручну сіяли. Як пшениця поспіє – коні запрягають в жатки. Жінки біжать за жатками, в’яжуть. А хлопці по десять – по одинадцять год складають снопи в копички. І я робила в жнива. Намну на полі пшениці в карман і додому несу – мати каші зварить. Потім попросилася до корів. Лавро Семенович Бабіюк, голова, каже: «Тобі п'ятнадцять лєт, а не дай Боже корова рогом... Я всю войну пройшов і цілим остався, а ти в тюрму мене хочеш посадить?» «Та ніхто вас в тюрму садить не буде», – кажу. Уговорила. Дали мені двадцять нетелей, а вони – як з кізяка зліплені, такі грязні. Почистила їх. Вставала в чотири часа ночі. Вичищала кізяки, вивозила надвір. В рептусі на плечах носила парену солому за півкілометра. Рептух – сємдесят кілограм. Робила даром. На трудодень – триста грамів пшениці. Коли грошима почали давати, получала п’ятдесят чи шістдесят рублів. Ще й облігації заставляли купувати. Була в мене подруга, Вєра, так вона раніше мене на стройку в Донецьк завербувалася. А я на шахту захотіла. Райком комсомолу  путьовки видавав. Думаю, треба й собі вирватися. І мама й папа кажуть: «Їдь, дочко». Я – до голови, а він не хоче відпускати: «В тебе група корів роздоєна. Хочеш, щоб мені їх задоїли?» Поїхала я в город. Хлопці підкинули, які кирпич возили. Пішла до того дому, що коло нього Кіров, пам’ятник. Там всі чорти главні сиділи. Чоботи в калюжі помила, зайшла. Міліціонер: «Ви до кого?» «Прийшла вас підірвать», – кажу. Посміялися, питаю: «Де можу секретаря піймать?» Пустили мене до нього. Зайшла в кабінет й злякалася: там такий кавйор! А секретар: «Проходьте, у вас сапоги чисті». Пройшла я під стіною, сіла і кажу: «Хочу на Домбас. Он головин син у воєнне вчилище поступив, а вся наша сім’я должна в колхозі їшачить?» Секретар спитав, як моя фамілія і дзвоне в наш колхоз. Чую, наш бухгалтер, Касяненко, балакає. А секретар: «Нємєдлєнно рощитать і видать справку на паспорт». І до мене: «От ми й рішили». Я не повірила йому. Думала, голова не дасть мені справки. Добралася в село, пішла до голови. Той: «Ну що, добилася?» А я: «Семеновичу, ваш син де?» Тоді він: «Ось тобі справка, желаю щастя. Як не получиться, вертайся в колхоз, не шляйся там».

– І що ж там на Донбасє? – стало цікаво медсестрі.

– А шо! – баба Наташка аж повеселіла, забувши про своє становище. – П’ять год водила паровоз у шахті. Потом заїлася з начальством, плюнула на все, додому вернулася.

– Паровоз воділі, говорітє? – обернувся лікар.

– Маненький, який вугля в шахті возить.

– С вами нє соскучішся, бабушка. Ну вот ми й прієхалі.

Машина зупиняється. Баба Наташка бачить у вікні понурі споруди, кількох сумних людей у засмальцьованих довгих бушлатах. Їй тут не подобається.

Зайшовши в супроводі конвоїрів у приміщення, баба Наташка опиняється перед сходами нагору, пофарбованими по краях у зелене й червоне. У ніс б’є різкий запах хлорки і медикаментів. Пружина зачиняє вхідні двері, вони гучно хляпають і якусь хвилину ще тремтять.

м.Кропивницький

 

Наталя СИТНИК
           *  *  *
Скрипнула хвіртка – мерщій до порогу!
Вітер берізку терзає розлогу,
З гілки зриває дівочу красу,
Кидає листя в ранкову росу.

Гонить туманом із сонного ставу,
Дотиком будить красуню-купаву.
І розвіва гіркоту полину.
Може, тому і мені не до сну?

Вітер-приблуда торкнув раптом струни,
Що у душі передчасно заснули,
Хвіртку торкає, а в грудях болить.
Дивно, невже почуття ще горить?

                  *  *  *
Сорочку бабця вишива
На відпочинку біля моря.
Нитками доля ожива –
Краплинки радості і горя.

Валун тканину посріблив,
Залишив внукові посвяту:
У вишиванці дід ходив
І татко на війну прокляту.

Стібок лягає за стібком,
Мак червоніє на тканині,
А думка в’ється за горбком,
Де хата біла у долині.

Ждуть татка мати й діточки,
Цвіте розруха й голод лютий,
Але на стінах рушнички,
Бо дух Вкраїни не забутий.

Іде татусь в сорочці тій –
На ній цвітуть волошки в житі,
А мак стікає по руці…
І потом рубчики покриті.

Сорочка – то його броня,
Сталевий щит на полі битви,
Його життя охороня,
Рятує наш народ від кривди.

Сорочка бабці – про життя:
Червоне й чорне в ній злилося,
Щоб не згубило забуття,
Щоб українське збереглося.

       * * *
Впустіть до серденька погрітись
Мої слова, невтомні думи
На кремінь скрізь чатують біди,
І холод підкидає суму.

Впустіть погрітись на хвилину,
Аби не квилив смуток зранку,
Хай промінь оживить світлину,
Й душа всміхнеться на світанку.

Впустіть погрітись думи кволі
Й слова мої, що з серця рвуться.
А раптом маєм схожі долі,
І наші почуття зіллються?

Впустіть поезію погрітись,
Бо ніде їй у світі дітись…

                  * * *
Я заблукала, загубилася,
До тебе у думках прибилася,
До рук твоїх, до твого погляду,
Бо так душа злякалась холоду.

Що та самотність – сніжна віхола –
На мій поріг життєвий в’їхала.
В тобі тепло знайти страраюся –
Краду тебе! Я знаю! Каюся!

                 * * *
Перон ревів, перон скрипів,
Юрмились люди й ми між ними.
Мовчала я, і ти не смів,
Бо вже між нами впали зими.

Розлуки мить, невдалість фраз.
Ти мов чужий, я ж тріпотіла,
І серце завмирало враз,
Так пригорнуть тебе хотіло.

Війнув холодний погляд вій –
За тебе все сказали очі,
А я кричать хотіла:”Cтій,
Не смій топтати мрій дівочих!”

Перон ревів, перон скрипів,
Раптово потяг вмить труснуло.
Чомусь тоді забракло слів –
І долю ми не завернули.
                                 м.Кропивницький


 

 

Василь БОНДАР

МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ

(читацький щоденник 2021 року, січень)

3 січня, Кропивницький

Несподівано занесло мене на сайт московської «Литературной газеты», яку колись, в добу СРСР, читав я активно, навіть не рік і не два передплачував, а потім настали часи, що й зовсім забув, що така існує. А вона існує! І не просто існує, а цвиркає час від часу отрутою в бік західний, український найчастіше. Ось під кінець минулого року у двох листопадових числах (45-46) опублікувала просторе інтерв’ю з письменником Захаром (з народження Євґеній) Прілєпіним. Прізвище його я почув кілька років тому у зв’язку з його участю в ополченні ДНР правою рукою Олександра Захарченка, тодішнього керівника псевдореспубліки, який за пів року зі штатського став майором і генерал-майором. В Росії земляк Єсєніна відомий письменник: літературні критики називають його сучасним Горьким (за останні два десятиліття він здобув понад три десятки лауреатських звань), сам каже, що до 2014 року щомісяця в нього виходило по дві книги в перекладах на 25 мов, а коли світ довідався про його участь на Донбасі – перестали видавати. Себе колишній омонівець називає «русским империалистом, националистом, человеком левых социалистических убеждений», другом Едічкі Лімонова і прихильником ксенофобської філософії Дугіна, а навіть в російській пресі про нього пишуть як про «антисеміта, неосталініста й дзеркало путінського фашизму». Він воював у Чечні і в Дагестані. Й одразу в 2014-ому поїхав на Донбас. Його кредо «Русская сила – в правде», яке нагадало мені російський фільм «Брат»: «В чём сила, брат? В правде!». Їхня правда – сила, агресія, ненависть. Ось така типова «русская душа» на повен зріст у 45 своїх літ.

Одна думка Прілєпіна мені сподобалась. Його запитали, чому й досі Путін не дає команди російській армії іти на загарбання всієї України; він відповів: «…нельзя идти по стране, где к тебе относятся не по-дружески». Мовляв, більшість населення до росіян ставляться в областях півдня і сходу України прихильно – цю територію треба відібрати. Це конкретна підказка ворога нашим безтолковим державним провідникам: Україна має бути українською – в цьому порятунок.

7 січня

Більше року шукав я тих кількох оповідань Степана Васильченка, які не ввійшли до його тритомника (1974), що маю у власній бібліотеці. Ні в обласній науковій книгозбірні, ні в друзів, ні в архіві – радянська влада геть викреслила їх зі свого літопису. І це зрозуміло: твори про національну сутність українців – «В темряві», «Туге слово», «Московський ґедзь», «Ось і Ась»... Це не всі, а лиш ті, які я днями знайшов у Internet’і й прослухав у аудіозаписах приємним жіночим голосом. Дуже делікатна тема (відцурання рідної мови) змусила автора позначати і жанр: шарж, казка, жарт. Так ніби жартома ми говоримо про те, що нам не просто болить уже не одне століття, а пече. Живучи в окупаційних умовах ціле тисячоліття, українці таки зберегли себе, свою натуру і культуру, а тепер такими творами оздоровлюються – їх треба завести у ПЗТ Степана Васильченка до його 150-річчя (2029) та й окремою книжкою видати з відповідною передмовою накладом у тисяч двадцять – бодай по 2-3 примірники у кожну школу.

19 січня

Щороку в липні у рідному селі слухаю цей диск – Анатолій Сердюк, співак і композитор, виконує пісні на слова Григорія Лютого. І сьогодні, переглядаючи файли з фотографіями, натрапив на «музику» – та й знову заслухався на годину… «І упало, як зірка між трав, Те, що шабельці лиш довіряв…» Про Лютого я почув ще в студентські роки від свого товариша Сашка Михайлюти: є такий поет, працює в районній газеті в Гуляйполі, пише замітки про сільське господарство й іноді вірші… Як піднявся за всі ці роки-десятиріччя той запорожець! Як уславив ворохобного, спраглого справедливістю народного оборонця й малороса Нестора Махна – як ніхто! У слові образному, у піснях, які стають народними... А його роман віршований, що висувався на Шевченківську премію, «Мама-Марія», високо поцінований патріархами Загребельним і Сизоненком!.. Валя Мастерова піднесла його на висоту вічних партитур. Каюсь, по-справжньому я весь роман і досі не прочитав.

23 січня

  • Глибоке, мудре інтерв’ю дав (уже знайомому мені) молодому журналістові Роману Кравцю народний депутат Сергій Рахманін, колишній провідний публіцист «Дзеркала тижня». Зокрема дуже точно розмірковує про долі політиків, які претендують на перші ролі в державі: усі передбачення й пророкування суспільства щодо їхніх успіхів чи невдач не збуваються – у Господа, мовляв, свої розрахунки, які неможливо узгодити з суспільною логікою. І тут же сам у кінці розмови (передрук в «Украине-центр» за 21.01.2021) робить присуди: Порошенко не зможе вдруге стати президентом («можливості вже втрачені»), Зеленський не буде переобраний на наступний термін («не бачу, яким чином він може стати людиною, яка вдруге переконає проголосувати за себе»). Перевірити ці твердження, зазіхання на Божі плани, можна буде вже зовсім скоро – через два роки.
  • Не перший раз я звертаю увагу на не те що низький рівень літературних публікацій обласною газетою «Народне слово», а просто нікчемний. Таке враження, що або газеті нема чим заповнювати свої полоси і вона дякує всьому, що припливе, або ці тексти ставлять у номер, попередньо навіть не прочитуючи і згодом ніхто на них не відгукується. Хоч бери й сам заходь та говори, тикай носом у ці незугарні рядки… Мені це болісно усвідомлювати, бо сам я багато в «НС» надрукував і оповідань, і статей, і реплік, й інтерв’ю. І досі друкую, бо газета поширюється в усі райони, в усі куточки області. Але коли бачиш оцей глум, то починаєш задумуватися: чи варто підніматись на цю осквернену графоманами трибуну…

Під рубрикою «різнобарв’я степу» публікується проза Олександра Апалькова «Гришатин гріх» («НС», ч.3 за 21.01.2021, с.8). Яка потреба публікувати (із скороченням) твір немісцевого автора в перекладі з російської? Допускаю, якщо це маловідомий шедевр. Але ж дуже посередній твір, тематично банальний (яловий адюльтер), схожий на ті, що виходять з-під пера Полевіної-Архангельського настільки, що я навіть припустив – чи це не їхній часом псевдонім, аж поки в Internet’і не знайшов, що цей «гріх» не раз публікований минулими роками і в канівському журналі «Zeitglas» та по антологіях… Запитання виникають уже з назви: де ви бачили в Україні Гришату? Хіба з Новгорода прибився чи з Варни. Для нас таке творення імені Григорій не характерне. Гриць, Ригор, Гринь, Грицуньо, Гриша, Григір… І ніяких Гришат, Мішат, Тішат. Абсолютно не по-українськи. Врешті, якби це був найбільший ґандж твору – міг же якийсь малограмотний писар-кацапчук і таке в метрику занести?.. Але от коли починаєш читати оповідання, то на перших же реченнях припадаєш на колінця. Зашпортуєшся навіть не на авторських рядках, а вже на епіграфі від Івана Буніна: не знаю, з якого твору він узятий, бо вернути з калічного перекладу оригінал мені не вдалося. Хай читач спробує: «…ми говоримо, заважаючи чужі гарні слова зі своїми порядними, про те, що не чужо ні єдиному з нас, і ціль наша – розрада». Іване Олексійовичу, агов, де Ви – обізвіться! Та допоможіть нам розчовпти Вами написане, бо кожне слово начеб знаємо, а докупи зведені – абракадабра якась виходить. Ні змісту, ні музики, ні краси вислову, чим так відзначається проза класика, тут нема. І в усьому творі нема, бо такий неоковирний переклад, що на полосі я підкреслив понад пів сотні місць, від прочитання яких в’януть мізки. Не буду їх наводити, бо бридко писати ці незугарності. Не вірите? Гаразд, кілька на вибір: «очі його косили» (тобто косували, або гляділи зизо), «хвилювався по наростаючій», «це мені в пику» (тобто на зло, назбитки чинити), «ставок у покрові верб», «говорю не в розраду, а так», «адже я незначність»… Оцим визначенням-покручем кортить охарактеризувати і твір, і переклад (чий? під текстом не зазначено) сіробарв’я.

31 січня

Він вкусив меду слави в останні роки життя, як рідко хто із поетів. Будучи малознаним російськомовним віршарем у пролетарському Харкові, на периферії духовної мапи, виключений із Спілки, позбавлений права публікуватися в тодішній тиражній періодиці (лиш кілька публікацій – в андеґраунді та за океаном) – в період горбачовської Перестройки він став ураз знаменитим, без перебільшення, на всю країну. Його прізвище ставили в один ряд із Євтушенком і Вознесенським, а часом список найталановитіших сучасників починався з нього. Йому останньому чи передостанньому була вручена Державна премія СРСР – країни, яка тріщала по швах – кордонах республік, відновлюваних національних держав. Його книги почали виходити у Москві й Харкові, він отримав можливість лиш у пенсійному віці об’їздити республіки Прибалтики й Закавказзя, побувати в Німеччині й Італії, двічі в Ізраїлі… Всі враження від побаченого заримував красиво й душевно, встиг ті чулі й натхненні рядки прочитати в престижних мистецьких залах Москви, Києва, Ленінграда, Донецька, Мінська та інших міст і місць (в рідних краях Ахматової, Пушкіна, Паустовського, Волошина…). Встиг зізнатись в любові татарам і естонцям, українцям і вірменам, євреям і молдаванам, латвійцям і росіянам... А ще він автор «Оды русской водке» і «Проклятия Петру». Поет, який носив вітчимове прізвище в паспорті, а материне на обкладинках книжок – про батькове ніде й не натякається. Я перегорнув чимало книг та інтернетних публікацій і не знайшов згадки. Як не знайшов бодай якусь помітку чи аркуш із архівної справи засудженого після війни студента Харківського університету. Їх він не хотів оприлюднювати? Чому, з якої причини? І нарешті пишуть (Владімір Лєоновіч, Віктор Юхт), що його серце не витримало, коли він довідався про збройну агресію проти Ічкерії. Агресію Росії, зрозуміло, яку він любив до самозабуття, оспівував її і оплакував («Россия, будь!» і «Плач по утраченной родине»)… Цікаво, а що б він говорив сьогодні, коли триває восьмий рік війна його улюбленої Росії проти батьківсько-материнської України?

Мова, обізнаний читач здогадається, про Бориса Чичибабіна, який два з гачечком роки (1928-1930) мешкав і в Зінов’євську, про що згадується в усіх його авто– і біографіях. Я ініціював перший літературний вечір пам’яті поета у Кіровограді – до його 75-річчя. Фактично відкривав це ім’я для земляків, хоча інформації про нього тоді було дуже мало: найперша, куценька і з грубими помилками, у «Літературному словнику Кіровоградщини»; а друга від місцевого поета, автора єдиної і по сьогодні російськомовної книги – він мені, до слова, трохи згодом приніс продати два томи Чичибабіна, які побачили світ у харківському видавництві «Фоліо», але я їх не взяв, ображений тим, що він заправив удвічі чи втричі дорожче, ніж я опісля купив їх у Києві. А ось нині і вп’ятеро переплатив би за третій, епістолярний том, та тільки його вже не знайдеш ні в якій інтернетній книжковій ятці. Треба чекати нового видання.

Підписані до друку в перших числах лютого 1998 року «И всё-таки я был поэтом…» (вірші і проза) та «Всему живому не чужой…» (статті і спогади друзів) стоять на моїй почесній полиці (найулюбленіші автори) понад двадцять років. Видавництво, видно, довго зважувалось ризикувати з виданням, бо перша книга здана в набір ще в 1995-ому. Сьогодні чичибабінських книг не перелічити.

Цей поет дуже близький мені усіма своїми позитивними (їх у нього переважна більшість), і навіть негативними міркуваннями – вони негативні апріорі, але прийнятні і зрозумілі мені, бо я їх сприймаю через його душу. Найдражливіший вірш, якого й досі йому не можуть вибачити ура-патріоти, «Плач по утраченной родине» – хіба він не дається до розуміння? Це ж кілька поколінь українців за паспортом утратили, не виїжджаючи нікуди, свою батьківщину, в якій їм було затишно чи й не дуже, але вони любили той простір, розмах, першість і всесвітню славу, хай і брехливу, всесвітньовідомих зірок у різних ділянках людської діяльності – науки, культури, навіть виробництва чи соціального захисту простої людини… Вони звикли до того вже усталеного, більш-менш затишного життя й раптом усього цього не стало. Ось звідси цей плач у колишнього політв’язня сталінських таборів. Він виростав в Україні, але не в українському середовищі, хоча уся його родослівна українська – чи можемо ми дорікати йому за таке мислення?

Не тільки із поезій, а й із спогадів про нього його знайомих та друзів (а це Євґеній Євтушенко і Фелікс Кривін, Генріх Алтунян і Микола Руденко, Кірілл Ковальджі й Іван Дзюба… – всього понад сорок осіб) намагаюсь глибше пізнати Чичибабіна: правдивий, чесний, совісний поет. І знову вертаюсь до свого спостереження: з нацією йому не повезло – скільки в ньому любові до неї сконцентрувалось, як він прагнув її любити, тільки ж не було за що – розбійницьку, злодійську, жорстоку, загребущу. Він і в своїх творах це фіксував: «Я дышал историей России. Все листы в крови – куда не глянь». «…за Пушкина он всё готов простить России» (Євґеній Шкловскій) – а за напад на Грузію та Молдову? на Крим і Донбас? Він не дожив до цього бузувірства. Не один із мемуаристів акцентує, що Чичибабіну був чужий націоналізм і націонал-патріотизм, але під кінець життя, одвідавши Сіон, він зрозумів потребу євреїв у націоналізмі… В самому ж Харкові серед його друзів були переважно євреї, росіяни й малороси – українців майже не було. Це теж суттєво впливало на його світогляд. Він не зрозумів Ліну Костенко, яка була ведучою на одному з його творчих вечорів у Києві («Лине Костенко»). Побачивши у квартирі Миколи Руденка на стіні портрет Тараса Шевченка в рушнику, дорікнув: не треба, мовляв, з людини робити ікону (Євґенія Ольшанская)…

Я іще не раз повертатимусь та гортатиму цей симпатичний двотомник у суперобкладинках. І придбаю його епістолярій. ХХ століття дало не так і багато поетів рівних Чичибабіну: його вірші – це правда і щирість, біль і радість, простота і вишуканість, музика, образність, ясність…

 


Надрукувати   E-mail