Микола ІСТИН
АРМІЙСЬКІ ВІРШІ
Це тимчасово мобілізовані верліброві і силабічні віршування,
що шикуються рядами в душах поетів,
котрі словесне втілили та озброїли
задля захисту української поетичної країни, її літературної природи, зоряного художнього слова,
що є цвітом духовним землі нашої,
філософськими плодами, вирощеними народом,
із камуфляжів пікселі і листя осіннє та стрічки барвисті з сіток маскувальних прикрашають ці вірші,
війна грається в них аж до смерті солдатськими долями,
і душі космічно-безмежні тут скуті в бронежилетах,
їхній час мине, коли війну перетворим на мир,
і підем у свою винайдену в поезії досконалість,
лиш вони залишаться на сторожі...
***
З всепрекрасної поетичної матерії
розцвітають в душах сенсів нових містерії,
зростають міста філософські,
наступність її народжує оновлені цивілізації людословесні,
але ці вищі вишукані літературні структури всесвітніх ідеалів
потребують наших бойових чергувань на позиціях добра віддалених,
де війна розмовляє пострілами та вибухами,
і я на цій грубій мові на чергуванні добовому
прагну захистити тонку поетичну небосферу душі,
не даю розтоптати землі нашої вірші,
от тільки чи побачить нас з-за своїх книжкових стін
домосид-літературознавець,
тих поетів, які могли розсувати гори літературними працями,
змінювати русла мови
й створювати нові явища Слова
і зрештою вбиратися в однострої
та брати до рук зброю
для оборони не лише українства,
але й ВсеЗемного вільного людства,
чи наречуть наші змісти зоряною поезією із сонячними загравами,
чи, може, впадемо від втоми в похмурих казармах,
або згаснемо для цього світу
маловідомими воїнами світла…
***
Мілітарна форма життя
і воєнний стан існування
все більше вдягають моє тіло в камуфляжні одежі,
все об’ємніше намотується клубок обов’язків
і додається важчої зброї та різкості пострілів,
все гучніше стукіт серцевого барабана
і ріки крові на межі виходу з берегів
і вже не залишається надії на те, що ці грубі та жорсткі життєві і смертоносні форми армії та війни коли-небудь відпустять мене,
підбадьорюю себе так, ніби підпираю плечима будівлю та латаю долонями греблю: мовляв, усі ці надзусилля потрібні для захисту української літературної землі
і загалом для свободи поетичного неба
і тішуся, що моя душа має ще й паралельні життя овіршовані
та літературні дороги до ідеалів,
а перехід за лінію смерті не страшить того, хто вимушено перебуває в обмеженні пекла,
бо десь після нього має бути простір раю
і моя вогнева позиція з просвітом словесного добра.
***
Солдатське життя обмежене в часі і просторі,
і за дім слугує казарма,
війна замінила наші мирні справи на бойові чергування,
і за матеріально-відповідальне майно солдатам стали автомати з патронами
та актуальними законами – військові статути.
А паралельно з нашим живуть свободою розмаїті міста,
у мирних селах вечорами тихо падають з неба зорі,
й поезія вільно вимальовує та виспівує світами,
що було б унеможливлено та загарбано війною,
якби не захист від нашого солдатського стійкого та обмеженого буття,
яке з часом знайде свій шлях до всесвітньої свободи...
Україна, Збройні Сили
Віктор ПОЛЯНЕЦЬКИЙ
СИТРО
новела
А фермер прислав машину, куди тій головиній “Волзі”!.. Все блищить – і зверху, й усередині. Та голова, мабуть, і не дав би свого виїзного легковика, щоб відвезти хворого до району. Зарядив би технічку від тракторної бригади, а може, тільки розпорядився б на воза. Ця ж, закордонна, тихо хурчить, і їхати в ній м’яко. Йосипка минулого року бритоголові на такій підвозили від ставка. Там велюрові сидіння, дорогим одеколоном пахне та ще й грає магнітофон. Цікаво, а цей шофер буде пускати оту музику? Йосипок любить її, бувало, як Теклі немає вдома, він включить радіолу, поставить платівку – й воно грає й співає на всю хату. Ото концерт!.. Зараз ті платівки лежать у тумбочці, а ящик уже не грає: миші повигризали щось всередині. Цієї осені їх мов на погибель позбігалося – не впорюються з ними двоє котів. Бо вони шастають і в хаті, й на горищі. І зерна майже немає вдома. Фермер за оренду двічі на тиждень доставляє хліб. Дай йому Бог здоров’я, бо не добратися до того магазину. Текля, правда, як дуже припече, то бува й сходить, бо вона молодша од Йосипка, і в руках чіпкіша.
Іч, як виблискує закордонне авто!.. А до кіоску пішла консервів та ситра купити, щоб було чим почастувати шофера. Треба б вийти та сказати чоловікові, щоб почекав, не їхав. Але як же Йосипок вийде? Скажуть, не такий той дід слабий, коли ноги носять. І не повезуть до лікарні. От морока… А вони сьогодні не болять, як на зло, коліна і не шпигає в попереку.
Їсти хочеться, молока зранку випив без хліба, то воно й не затрималося ніде. Консервів же Йосипок не любить, ситра йому дуже хочеться. Воно таке солодке й приємно коле та лоскоче в горлі. Цілий день потім відригується смачно. Текля жаліє на ситро грошей. Внесе з льоху перекислого яблучного розсолу, що залишився од квашених яблук, наколотить соди і заставляє пити. Хіба то ситро?.. Сеча козяча…
Ситро у Йосипка завжди пов’язується зі святами.
Якось у Голованівському лісі відзначали день колгоспника, і Йосипка направили туди. Гарно було, сонячно. Голова райвиконкому видавав грамоти, конверти з грішми. Йосипок уперше тоді за все своє сімейне життя гроші тримав в руках, бо ними завжди відала Текля: сама отримувала їх у колгоспі чи за свиню на базарі. А ті папери якось пахли по-особливому – магазином, халвою, парфумами…
І скільки буфетів було на тому святі! І ковбаси, і смажені кури!.. горілка, вино, пиво… Але то не для Йосипка. Він стриг очами ящики із ситром. Розміняв одну п’ятірку, другу… Смакував по краплинці те питво. Ще й додому привіз дві пляшки … Ой, і влетіло йому тоді за те, що потратив гроші! Вищала мов навіжена на всеньке село. Образливо… А він же ті гроші заробив біля корів, бо скільки пікся на сонці, ноги бив та мерз під осінніми дощами... Хіба це так легко? Він же не із зарплати ті гроші брав – із премії…
Ситро ж таке добре!.. Знав, що Текля не дасть на нього грошей, і сама не купить. Якось назбирав пляшок біля ставка, помив і хотів віднести до станційного буфету, щоб здати та набрати ситра. Текля те побачила, мішок на плечі й сама відперла. Каже: принесу тобі того ситра, раз ти за ним так трусишся.
Йому ж нетерпеливилося, не міг дочекатися, доки повернеться вона. Текля ніколи додому не поспішала, бо полюбляла ходити, а найбільше погомоніти. Хоч кого перечепить на вулиці, лиш би розігріти язика. Йосипку вже й їсти захотілося, та терпів – думав спершу заспокоїти душу ситром. Прийшла врешті, бур’ян із мішка висипала кролям, але не купила жодної пляшки… Каже, одне пиво було в магазині. Бреше, звичайно, бо Йосипок бачив, що несли люди ситро додому.
Машина ж стовбичить перед вікнами, аби ото заглядалися люди. А Теклі все немає. Вона ж пішла недалечко, до кіоску, що в Ригора на подвір’ї. Син відкрив, а сам працює десь у районі. Підвозить батькові товар і лічить гроші. Але для людей зручно, далеко ходити не треба і на якусь копійку дешевше. Все тут і крупа, й вермішель, і ситро… Зараз уже випускають у великих пластмасових пляшках, не розіб’єш…
Виблискує машина. Очі сліпить…
Йосипок і вийшов би до шофера та сказав, щоб підождав трохи Теклю, та боїться, щоб не дорікали: ходить, то міг би й автобусом поїхати до району. Та сварилася б і Текля. Вона й без причини лається. Навіть у день їхнього весілля вже свій голос випробовувала на ньому. Ой, треба було її, хоробу, обминати десятою дорогою…
…Йосипок зі старшим буярином уже присмерком ішли біля Турихи (на весілля просили), а Зінка вигулькнула із-за плоту (видно слідкувала!) та й закам’яніла на дорозі. Не вимовить слова. І Йосипку мов заціпило. Так і вернулася Зінка до свого обійстя, й уже здалеку зойкнув голос, прорізавшись:
– Що ж ти знайшов доброго у своїй пройді? – Крик отой, немов бритвою, вуха різонув… Казали люди – вішалася, та зняли з мотузки.
Та що то доля: і чоловіка мала (помер торік), і діток повіддавала заміж, онуки вже.
Власне, у Йосипка із Зінкою й не було нічого такого. Батьки лише поміж собою називали її невісткою. Якось на вечорницях подарувала йому вишиту хусточку, щоб не бачив ніхто, але погляд іноді її ловив на собі.
Текля була на причіпці біля трактора, і Йосипок там робив. Орали аж за Деренюхою, біля Вититянського поля. І вночі орали, бо дні були короткі. А воно вдень сонце палке, а вночі стерня береться памороззю… Текля звечора вмощується на трактор, бо тракторист Оверко біжить до своєї молодої жінки. Повертається аж вранці – невиспаний, з червоними очима. Текля й папірця не мала на те водіння, бо ніяких не закінчувала курсів, але з трактором справлялася – на цілині навчилася: там гони тягнуться кілометрами. У помічники до себе брала Йосипка – несміливий, то хоч не докучав залицянням. Він чомусь соромився дівчат, бо чого його жартувати, коли не дійшов час для женихання – треба було заробити копійчину та перекрити хату бляхою.
Текля сама залізла в чужий город. Спинила трактор біля скирти та: поламалося, каже. Йосипок і собі заглянув до розігрітого мотора.
– Де поламалося? – спитався.
– Ось тут, Йосипе, поламалося. Чуєш? – І голову його приклала до м’якої цицьки. – Пішли до скирти, я розкажу тобі…
Перетліла стара солома смерділа мишвою. Вітер холодний пробирав аж до кісток.
…Йому найбільше смакувало рожеве ситро – воно і на вигляд гарне та смачне… і скалки поколюють тонесенькими шпичаками горло.
…Зінка якось ішла із міста, зупинилася біля нього на пасовищі й почастувала ситром –грушевим. І все дивилася, дивилася на нього. І мовчали обоє. У Йосипка біля хати росли груші, мати їх завжди сушили в печі – солодкі. А в Зінки на городі росли яблуні-папіровки. І вони обмінювалися…
Водій (завгарів син – Петро), видно, вже наслухався в машині тієї музики, бо виліз із-за керма та й подався через рівчак до свого обійстя – мабуть, хотілося їсти, хоч і молодий, а черево, як у батька. Той все життя не робив нічого, лише рота розкривав на дурняк, так привчив і сина. Уже й того колгоспу немає з повними коморами, а він простягає руку вже до фермерського шматка.
А Йосипок пропастушив усеньке життя, а тепер так болять і крутять ноги, що іноді вночі не виходить при потребі надвір – терпить, щоб біль не звередити зайвий раз. Коли з нестерпу, бува, почне стогнати, то чого тоді не вислухаєш лише од Теклі – весь трактористський вінегрет у нагоді.
Як ходив із чередою ярками, то хоч там була воля та спокій – жінка не докучала йому. Коли винесе в поле обід, а коли й ні – за настроєм. Йосип не зважав на її примхи, терпів. Переходив на підніжний корм – то перехопить якийсь огірок чи помідор, молока здоїть у якоїсь корівчини. Майка була велика, з закрученими рогами, ніколи не віддавала всього молока доярці. Нерідко літрову банку надоював од неї.
Йосипку завжди хотілося, щоб його називали батьком. А воно не виходило. Текля казала, що через те, що вона застудилася на цілині, а дехто подейкував, що завагітніла і ходила до бабки, щоб звести плід. У Зінки ж онуків он повне подвір’я – бігають, цвірінчать.
Ось його Текля йде вулицею – мов гуска, переступає з ноги на ногу. І корзину пре. Багато чого накупила. Зараз ситро випускають у великих пляшках, бульбашки там великі, як ото в шампанському. Його він не пив, лише бачив, як воно сходить газом… Сусідка Ганна накупить онукам пластикових балонів – різних кольорів: рожевого, зеленого, жовтого – цілий день пляшки оті носять по вулиці. Самі п’ють і курей обливають тим питвом. Йосипку хоч би півскляночки спробувати, щоб збити охоту. Воно не дороге – півтори гривні пляшка. Це тільки на одну його пенсію було б близько сотні. Купити б стільки! Хіба на його похорон Текля так багато купить…
Йосипок прислухався до себе. Нічого не боліло зараз, тільки трохи млоїло в животі, мучила спрага. Не хотілося пісною водою її вгамовувати. Ситра закортіло як перед смертю.
І день видався гарний, теплий – хоч і на осінь. А вівці-марева мерехтять на небокраї. Дощу треба – час сіяти озимину. Фермер здіймає пилюку в полі, сіє, але хіба зможе воно прорости без вологи? Парових земель не тримають нині. Після пшениці – пшениця. Біля неї, звичайно, роботи менше – не треба ні сапати, ні проривати. Цукровий завод за селом розтягнули по залізячині. Соняшник ще сіють, але воно не вгадаєш. Бо як задощить, то й погниє на корені. Добре, що позабирали паї, хоч із хлібом тепер. Ще й усіх обіцяють похоронити. Але обіцянка-цяцянка. Ховали Іващиху, мов англійську королеву. З міста приїжджала катафалка, привезли тесану труну, лаковану. Людей годували в кав’ярні, а потім все господарство забрали собі через борги. Дочка бідкається, бо коли б знала, то краще б поховала сама. Їм пенсії своєї вистачить на похорон, бо дошки власні на останній притулок – соснові, висушені – й усе інше припасли.
А Йосипкове життя змінилося мало: як у полі на сонце поглядав, щоб швидше череду в обору загнати та повечеряти надворі під яблунею, і тепер виглядає то обіду, то вечері.
Текля аж захекалася, хустка збилася на очі.
– Так і знала, що машина вже чекає, а баба лише чеберяє… А де ж той шофер? Треба б його підгодувати в дорогу. Купила осьо ситра, консервів… Чарки ж не можна за кермом…
А велика пляшка напоготові – як ото діти п’ють… Зелена… Смачна ж, мабуть…
– Де той патлатий дівся?
– Додому пішов, – голосно одказав Йосипок.
– Тоді ще козу відведу у долину – там паша краща, й холодок. Бо щось палить сьогодні, як літом.
Текля виклала на стіл кульки із крупами, консерви, пачку солі, шматок прального мила і пляшку з ситром. Кришка на тому ситрі якась запаяна. Як же її розкручують? Мабуть, так, як і все – вліво…
Зінка он не жаліє на ситро грошей… Коли Сизон помер, вона принесла йому нову сорочку, а Текля розпасіювалася і вкинула її в піч. Така ж красива сорочка була, бо його вже стара, заношена.
Добре що Текля його роботою не переобтяжувала на господарстві, за що б він не узявся, однак їй не так. То сама й будувала, й кільце простромлювала свині у ніс, щоб хліва не рила…
Розглядав зелену рідину. Не по-нашому написано: “BLUES”, а внизу: лимонний напій. Лимонад, значить. Рука потяглася сама до закрутки: крутнув – не піддається. Крутнув дужче – пшикнуло так, що Йосипок аж перелякався. Серце молотом забилося в грудях.
…А як тоді гарно було: ліс, квіти, духова музика. Його як кращого пастуха вітає районне керівництво, вручають йому гроші в конверті, грамоту. А Текля: в нужник, каже, піди зі своєю грамотою, а тієї десятки, що витратив на ситро, не повернеш…
Шипить у пляшці, і скалки – великі-великі – здіймаються вгору.
– Сьорбну хоч трохи, хоч ковточок. Єдиний тільки раз. Текля не помітить, – сказав уголос і жахнувся свого наміру. Йосипок уявив, що було б тоді.
Петро головою підпирає стелю:
– То ви їдете, чи не їдете? Скільки можна чекати? Шеф лише на дві години виділив машину…
Петро – буцматий, червоний, сорочка на животі розриває ґудзики. Схожий на діда. Бригадиром був. Йосипкова мати каже йому: дай підводу з’їздити до лікарні, бо заслабла, висока температура. А він: за однієї тебе я маю гнати коні? Хай ще кілька хворих назбирається, тоді й повезу… Так і померла до схід сонця. А як же хотілося старій поняньчити онуків…
– Паняй! – гаркнув аж несподівано для себе Йосипок.
– Себто? – брови молодика полізли на його малесенький лоб.
– Не поїду нікуди.
– Що ж ви мені, діду, тут голову морочили! І скільки часу промарнували… Ви думаєте, я вас чекатиму?
– Паняй, вишкребку!!! Паняй, звідси! – і дубового бучка, яким завертав корови, схопив.
Петро з несподіванки позадкував до дверей.
Ситро пускало бульки.
Йосипку перехотілося пити його.
м.Харків
P.S. Новела Віктора Полянецького «Ситро» цьогорік зайняла 5-е місце у VІ Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2024 року, грудень)
1 грудня
«П’єр спустився в метро», – цим реченням починається повість Ромена Роллана «П’єр і Люс». Написана в 1918 році. Хіба тоді вже було метро в Парижі? А було. Від 1900-го року – але не перше і не друге в світі. Бо першість за Лондоном (1863), далі Афіни (1869), Стамбул (1875), Нью-Йорк (1885)… В СРСР перший підземний транспорт з’явився в Москві (1935), у Ленінграді (1955), в Києві (1960). В Україні ще два міста мають підземки: Харків (1975) і Дніпро (1995) та надземку Кривий Ріг (1986), у Донецьку будівництво припинене. До речі, в Китаї перше метро було відкрите пізніше, ніж в Україні – 1969 року, зате нині понад 35 міст мають цей вид транспорту – найбільше у світі: у США лиш півтора десятка міст. Отже, Париж, про який пише Роллан – дев’яте місто у світі з метрополітеном. Читаю повість.
4 грудня
Яскравий приклад того, як трапляються помилки в енциклопедіях. Цими днями відзначаєм 40-річчя заснування обласної письменницької організації. З тих перших восьми, які стояли біля джерел, ще брикають двоє: Григорій Клочек і Юрій Камінський. Про останнього уже більше року нічого не чув. Днями написав йому листа в Ізраїль (останнього отримав від нього у липні 2023-го: деякі літери в словах повипадали…). Трохи раніше, до його 80-річчя, публікував інтерв’ю з ним у місцевій і всеукраїнській пресі й уже як факт у врізі до балачки подав інформацію, що поет перекладав і вірші відомих українських поетів, і прозу Григора Тютюнника та Віктора Близнеця. Звідки я взяв цю інформацію? З енциклопедії «ЕСУ»: т.12, 2012-й рік. Цікаво було б прочитати переклади. Де вони опубліковані? Дізнаюсь із листа його від 9.05.2012: «…переводил прозу В.Близнеца для "ДН" – повесть и туда же рассказ Г.Тютюнника» та з листа від 16.01.2023: «Переводил я не очень много, еще меньше печатал, но я никогда не собирал свои публикации, у меня нет ни моих стихов в журналах, ни публикаций переводов. Грыгора я перевел один рассказ по его просьбе. "Три поклона с кукушкой" – так, кажется, назывался. Короткий рассказ, а переводил я его неделю. Грыгору понравилось. Опубликовали в "Дружбе народов"». Сьогодні в науковій бібліотеці переглянув зміст журналу «Дружба народов» за 1975-1990 роки, знайшов Григорів шедевр з іншою, яку вказував Камінський, назвою «Три зозули с поклоном», але й переклад не його, а московської відомої перекладачки Ніни Дангулової. І Близнеця знайшов, лиш у перекладі Є.Молчанової… То що – бреше енциклопедія? Я ще раз справився в google: автор статті… Ось як трапляються помилки в енциклопедіях.
6 грудня
Михайло Сидоржевський у ці два дні наблизився мені, я пізнав його глибше й різнобічніше. Саме з його розповідей, захоплень. Бо ж досі ніколи його не чув як митця, а не літературного чиновника та політичного діяча. Вперше я його побачив десь посеред 90-их, задовго до появи його першого поетичного метелика – серед членства ОУН. Нічим він мені тоді не запам’ятався. По-перше, молодший на чотири роки, а по-друге, в літературі зринув у поважнішому віці, ніж я. У 46 років видав першу збірочку. Як сам розповідає: працював кореспондентом у «ЛітУкраїні», давав подієву колонку в кожен номер, отоді Петро Мойсейович, редактор, його запитав: «А окрім журналістських матеріалів ти щось пишеш?» «Для себе», – відповів. «То покажи мені», – мовив його мабутній хрещений батько в літературі. Хоч, як каже сам МС, вірші він писав ще в школі, і записи робив із уст батьків, родичів та односельців, які йому знадобилися перегодом, коли писав книгу про свій родовід та про рідне село. Захоплювався прозою письменників Латинської Америки, штудіював восьмитомник Карлоса Кастанеди (це Кастанеда йому допоміг «вистояти в боротьбі із зрадниками – В.Даниленко, В.Шовкошитний, М.Славинський та інші»). Прихильно мовив про Миколу Закусила: він, мовляв, врятував масив лексики північного Полісся (я вважаю, що ту лексику можна було зберегти у глосарії, а не писати нею твори для сучасного читача, оскільки таке чтиво не тільки не серйозне, а просто смішне, хоч мало б бути трагічне). У російській літературі виділив Андрія Платонова, Віктора Пелевіна й Сергія Бабича («Треба знати своїх екзистенційних ворогів»). Переймається також словникарством: згадував Сергія Піддубного із його словником Голованівщини; відзначив особливе подвижництво волинянина Григорія Аркушина… Розказував МС про наповненість своїх буднів: більше часу проводить він у селі, де пише (наступного року обіцяє політичний роман), редагує газету – зараз це можна робити на відстані, й час від часу приїжджає до столиці, аби провести засідання Секретаріату чи взяти участь у якихось літературних заходах, які проводяться в Будинку літераторів… Відчув я, що він переживає, чи справив своєю розповіддю враження на аудиторію. Бо прямо запитав про це. Сподівався я купити його книги (прозову і про родовід), але він одну-єдину подарував бібліотеці – не має більше. Як це немає, коли видається останнім часом у «Лірі-К», де можна тираж набавляти, аби лиш були бажаючі купувати книги? Не можу зрозуміти, чи не блефує часом?
9 грудня
У листопадовому випуску УЛГ Тарас Прохасько опублікував спомин-роздум про поета Олега Лишегу: «Йому досить було того, що він може жити по-своєму, і того, що завжди було кілька сотень чи тисяч людей в Україні, які могли його нормально читати й поважати його як одну з найбільших величин української поезії». Так, мені близький його аскетизм («йому досить було»!), але до читачів його я не належу. Може, через те, що ніколи не зустрічався з поетом, бо як зауважує той же Прохасько: «Ніколи… не бачив поета, який балакає поетичніше, ніж пише вірші» (цитата з «Вікіпедії»). Зафіксувати балачки й віддати їм перевагу над писаними текстами – хіба це не поневаження поета? Я з Лишегою мав би зустрітись на презентації антології «Десять українських поетів. Десять українських прозаїків» (Київ, «Роккард», 1995, с.94+162, упорядник В’ячеслав Медвідь) у київському міському будинку вчителя, але він проігнорував той захід. А я й досі, уже скільки років, беру в руки нашу антологію, гортаю його вірші (с.61-67), які він поназивав піснями, проте жоден чи жодна мене не хвилюють. Поезія є, здається, у кожному рядку, а віршів нема – от парадокс. Хоча добре, що не навпаки, бо то було б іще гірше.
13 грудня
▪ Менш як через два тижні святкуватимем Різдво, по всьому світу лунатиме наш «Щедрик» – уже понад сто років. По google знайшов Леонтовича у «Вікіпедії», а на фото не Леонтович, а Кирило Стеценко. Це так само, як і в нашому місті було, коли збирались його перейменовувати: Ігор Смичек друкував накладом у кілька тисяч примірників листівку на підтримку назви «Кропивницький», але фото в листівці поставили Івана Карпенка-Карого. І, здається, ніхто цього не помітив.
▪ Риючись у своєму архіві, натрапив на лист без конверта (березень 2000-го року), адресований В.Панченку: лист просторий, дрібно списаний з обох сторін аркуш, який закінчується проханням: «Якщо наша пропозиція надрукувати рецензії до нашої збірки Вам сподобається, повідомте, будь ласка. На наше прохання перешліть примірник журналу. Оплату гарантуємо». Під листом два підписи… Як цей лист опинився в мене, не пригадаю. Швидше всього В.П. передав мені його, коли перебирався до столиці, й журнал «Вежа», редакторство в ньому, залишав у Кіровограді: останнє за його підписом число, десяте, вийшло у 2000-му році, хоча готував його до друку уже я (пригадую, в київських архівах шукав закінчення праці Наталії Полонської-Василенко). Але повертаюсь до цитованого листа. Це яскравий приклад того, як у газетах і журналах з’являлися рецензії на книги – автори їх випрошували у літературних критиків, у відомих поетів і прозаїків. Я в житті жодного разу не вдавався до такого методу, оскільки вважаю: на відгук-рецензію критика-читача має спонукати сам текст. Буде він, відгук, позитивний чи негативний, то вже інша справа, але він не має бути випрошений, бо одразу ж перестає бути об’єктивним. Якось цього не хочуть (чи й не можуть) утямити прохачі. Замовляти рецензію – право редактора. Знову ж таки: редактора за покликом серця, а не пристосуванця.
15 грудня
▪ Про московське самодурство й варварство в різні століття писали багато мандрівників – деякі книги я маю і у власній бібліотеці. А ось нині відкрив для себе іще одного: англієць Джайлз Флетчер з ХVI століття – сорокарічним побачив і зафіксував ті болота. Минуло понад 250 років, коли опис мандрів переклали російською й видали, але не в росії, а в Швейцарії. Чи перекладався українською – не знаю. А в інтернеті окремі витяги з книги читати не маю бажання, бо ці тексти адаптовані для рабської русні та ще й перекладені комп’ютером. До речі, книга була двічі заборонена: у ХVI столітті на батьківщині автора (за проханням послів Англії в московії), вдруге серед ХІХ століття в росії: цензура заборонила. Висновок: такі книги треба перекладати українською (з оригіналу, зрозуміло), аби ліпше знати нашого одвічного ворога та вміло оперувати цими знаннями.
▪ Список кількох авторів та їхніх творів, з якими я хотів познайомитись у нинішньому році, але бібліотеки не відповіли мені взаємністю: Ежен Йонеско «Голомоза співачка» («Всесвіт», 1989) + критика В.Діброви, окремі книги Е.Й. «Носороги», «Урок»; Салман Рушді «Опівнічні діти»; Ребекка Кван «Жовтолика» і «Макова війна»; Луцій Апулей «Метаморфози або Золотий осел»; стаття М.Драгоманова «Про те, як наша земля стала ненаша»; Ясунарі Кавабата «Стугін гори»; Кнут Гамсун «Соки землі»; Фредерік Форсайт «Пси війни»; збірка оповідань та есеїв «Я (не) знаю, як про це писати», упорядкована Іреною Карпою; Світлана Алексієвич «Цинкові хлопчики»; Василь Биков «Знак біди». За все життя не прочитаєш і десятої (сотої!) долі того, що хочеться прочитати. Але прагнути слід.
18 грудня
▪ Хуліо Кортасар – ім’я всесвітньовідоме. Один із стовпів латиноамериканської прози, яка вибухнула гроном імен у другій половині минулого століття. Я дещо з того грона прочитав: насамперед колумбійця Габрієля Гарсія Маркеса (романи «Сто років самотності» й «Осінь патріарха», повість «Полковникові ніхто не пише», оповідання «Ісабель дивиться на дощ в Макондо» та інші), перуанця Маріо Варгас Льосу (повість «Щенята»), мексіканця Хуана Рульфо (півтора десятка оповідань у книзі «Рівнина у вогні»), аргентинця Хорхе Луїса Борхеса (окремі оповідання-есе)… Захоплення і розчарування. Тепер ось вони поглибились повістю аргентинця, який більшість свого життя провів у Парижі, Хуліо Кортасара – «Гонитва» (у книзі «Латиноамериканська повість» – Київ, «Дніпро», 1978, 432 с.). Розчарування передмовою російського літературознавця Валерія Земскова: він акцент у цьому творі ставить на людині, яка «відмовляючись коритися умовам сьогоднішнього дня, поривається в інший час, у майбутнє». Та ж з кожної сторінки повісті дихає трагедія талановитого саксофоніста Джонні, який не може подолати наркотичної залежності, що водночас і сприяє його талантові, і гробить його. Кілька цитат: «Я вже давно знайомий з галюцинаціями Джонні і всіх тих, хто живе таким самим життям, тому слухаю його ніби й уважно, але досить байдуже – міркує друг і критик саксофоніста Бруно, він імені якого ведеться у творі розповідь. – Мене більше цікавить, де він дістає в Парижі наркотики»; «…знову накурився вночі»; «…вона курила маріхуану з Джонні десятки разів і куритиме знову, як тільки їй заманеться»; «Дехто підійде до столика привітатися з Джонні, а він дивитиметься на них ніби здалеку з ідіотським виразом обличчя – очі вологі, лагідні. На губах слина»; «З тактовності, а може, доброти, я не хотів виставляти на загальний огляд його невиліковну шизофренію, розкривати перед читачем трагедію його отруєного наркотиками безладного і жалюгідного життя»… Отже, в яке майбутнє (за Земсковим) поривається талановитий музѝка? Він розганяє свій виконавський талант маріхуаною і гине – от і все. Збувається думка його друга: «Наркотики і злидні не люблять ходити в парі». Вона багатозначна, ця фраза. Але чому її не міг усвідомити московський критик пів століття тому? Може тому, що радянське суспільство майже не знало загрози цього страшного дурману – наркотиків? Так нині думаю я, мені можуть заперечити…
▪ Володя Поліщук видає щороку по дві чи й по три книги. Але вперше читабельним форматом – як книгу, а не альбом чи бухгалтерську облікову. Назва також більше для статті районної газети годиться: «Через непролетарське прізвище став ворогом народу» (Харків, «Діса плюс», 2024, 168 с.). У книзі 63 оповіді про репресованих (автор визначає їм жанр новели, але ж…). Серед оповідей є значно кращі для назви книги, наприклад: «Три роки за анекдоти» чи «Слухав ворожі голоси». На представленні книги автор сказав, що пише щодня одну або дві штуки. Солідна продуктивність. Йому допомагає, звичайно, шеститомне видання «РІ.КО», над яким ми трудились понад десятиріччя, хоча ніде (ні в анотації, ні у вихідних даних) те джерело не згадується. Не він такий перший. Спочатку я реагував на цю безтактність, а потім звик. Більше того, радію, що хтось продовжує й деталізує нами зроблене. У презентації книги взяли участь молоді науковці краєзнавчого музею та обласного архіву. Життя стражденних українців триває.
▪ На Анатолія Каретного в останні роки посипались премії… Ось остання імені Марка Вовчка, вінницька (привіт від С.Н.). Якщо серйозно подумати, то що єднає поета з творчістю прозаїкині російського походження? Он що: вона починала українською, завершувала російською, а він – навпаки. Це такий жарт. А насправді причиною відзначення, думаю, є поетове благодійництво. Воно і в січні спрацює.
24 грудня
▪ У спілці на столі завважив томик творів Ромена Роллана. В університеті вивчав його творчість: фундаментальні романи «Жан-Крістоф», «Зачарована душа» – не мав часу на прочитання таких фоліантів, хіба з критики знайомився. Вже пізніше у 80-их прочитав колоритну повість «Кола Брюньйон» про середньовічного французького веселуна – в російському ритмізованому й місцями римованому перекладі. (Куди та книга ділась із моєї домашньої бібліотеки?) У Києві мав сільських земляків на вулиці його імені. Оце й увесь мій Ромен Роллан! А тепер ось лежить книга лауреата Нобелівської премії перед очима: стаття «Ленін. Мистецтво й дія» з афористичним початком «Ленін весь – у всі хвилини свого життя – в бою… […] Увесь арсенал розуму – мистецтво, літературу, науку – мобілізує він для дії, все, аж до найстихійніших поривань, до підсвідомих глибин суті, аж до мрії». Ленін програв свій бій. Невже цього не бачив Р.Роллан у 1934 році, коли писав цей нарис? Ні, не бачив. Бо й не визнавав Голодомору на українських землях. І на паризькому суді у 1925 році свідчив на стороні Шварцбарда, вбивці Симона Петлюри. І повальних репресій 1937-1936 років не зауважив. Зачарована в соціалізм душа.
Я прочитав тепер десять його листів до пасинка Сергія Кудашева з книги «Твори» (Київ, «Молодь», 1975, 400 с.). Ні в яке порівняння з настановами Андре Моруа «Відкритий лист юнакові про науку жити» (цим листом я захоплювався однаково в юності й тепер), хоч як би Ролланові листи не підносив автор передмови до книги Вадим Скуратовський. Прочитав повість «П’єр і Люс». Про закоханих на четвертому році першої світової війни, які плекали високі мрії, але ці мрії були поховані під колонадою храму, зруйнованого окупантами, готами ХХ століття, у страсну п’ятницю якраз у той момент, коли в пристрасному молінні закохані освідчувались… Ця повість сприймається особливо актуально нині, в роки рашистської навали. Ось її антивоєнний дискурс: «Не страшно страждати, не страшно померти, коли бачиш у цьому сенс. Жертвувати собою прекрасно, коли знаєш, задля чого. Та який сенс може мати в очах юнака цей світ, що його роздирають чвари? Чим може привабити чесного й духовно здорового юнака ця колотнеча сусідніх народів, що зчепилися, мов дурні барани, над прірвою, куди мають впасти всі?.. […] Для чого цей кошмарний, нескінченний, страхітливий ланцюг життя, кожна ланка якого вгризається зубами в шию сусіда, наїдається його плоттю, тішиться його муками і живе з його смерті? Для чого ця боротьба і ці муки? Для чого смерть? Для чого життя? Для чого? Для чого?» Ці мотиви пронизують усю повість. Вони знайомі нам сьогоднішнім? Знайомі з корекцією на нашу оборону, на наш захист, на рашистське прагнення розбавити своє занудне існування «двіжухою». Але й у цій, суголосній нашому часу повісті Роллан залишається зачарований соціалізмом: як і головний герой твору, «…він вбачав порятунок у рішучій зміні суспільного ладу». І з цим переконанням він помер у грудні 1944-го, за місяць до смерті святкуючи річницю Жовтня в радянському посольстві у Парижі.
▪ Три тижні немає повідомлення про результат засідання видавничої ради при голові ОВА. Такого давно вже не було, завжди рішення ради публікувалось на провладному сайті наступного ж дня. Яка причина? Чому замовчується? Звернувся листом до Н.Г. про потребу зібрати правління письменницької організації й обговорити цей ступор. Але, бачу, їй моя пропозиція не подобається. Вона задоволена результатом, адже три позиції із п’яти забрали члени НСПУ. Тільки ж чому обійшли майстерний і недорогий поетичний рукопис А.Царук? Мусимо зібратись.
31 грудня
▪ Рік минув. Який він був для мене? З одного боку успішним: побачили світ дві мої книги, які я представляв вісім разів у Кропивницькому та по селах, двічі замовляв «Гонитви» у видавництві – іще лишилось пів сотні примірників удома. У пресі з’явилось кілька публікацій про презентації, три рецензії-відгуки у ЗМІ («НС», «УЛГ», «Хвиля Десни», «Березіль»). Кілька різних моїх публікацій побачили світ у літературних виданнях: оповідання, спогади, читацькі рефлексії («Дзвін», «УЛГ», «Київ», «Харків», «Кроп: час-time», «Тетіївська земля», «Сівач», «Літературний Чернігів»…). Але – не написав жодного оповідання, хіба повість зачав першими сторінками, «мережані закладки» рятують мене від самобичування за лінькуватість… Ось головне, чим я виправдовую себе, своє існування на цьому світі. Часом здається, що найосновніше я вже зробив, тобто написав, але коли починаю ритись у паперах та в комп’ютерних папках, то – ого-го як ще далеко до краю. Та й чи можливо сягнути його дна?!
▪ Під кінець року російський диктатор оприлюднив головну причину вторгнення раші в Україну: скучно, мовляв, русскаму чєлавєку жити в застої, його душа прагне двіжухи: що насправді означає – кацап любить вбивати, катувати, руйнувати, розоряти… Народ-терорист.
▪ У спальні на туалетному столику в синьо-блакитній вазі стоїть уже майже місяць темно-вишнева троянда, подарована мені в день 40-річчя письменницької організації. Місяць! Ніколи в житті я не мав такої живучої троянди. Мало не всі старі листочки на гінкому стеблі обсипались, а знизу розпускаються молоденькі бруньочки й ніжні світло-зелені листочки. І пелюстки – хоч би одна облетіла: ніби вони вирізьблені чи виковані… Запитати в інших наших ювілянтів: як склалася доля їхніх троянд? І що вони думають з приводу цих дивовижних історій… Квітка переступить у Новий рік: це ж Перемога!!!
м.Кропивницький