Надія Гармазій
Тривання ріки
***
Він любив приїздити в готель між скель,
що над морем, ще до початку ранкової метушні.
Лишав у холі валізу,
замовляв жасминовий чай
і, потопаючи в м’якому кріслі у лобі,
думав про неї.
Усміхався, дивлячись на татуйоване передпліччя...
Його тіло було ілюстроване вздовж і впоперек країнами,
які він пройшов,
і лиш одне – її очі –
було ніби татуюванням дому, в який повертаються з усіх доріг.
Він носив її образ на своєму тілі, де би не був.
І, щораз приїжджаючи зрання в цей готель на півострові,
гладив її й усміхався...
Було в тій усмішці щось від Маркеса,
і щось від веселки після дощу,
коли він, ще хлопчисько,
біг із братами вулицею,
вимірюючи не глибину калюж, а прожиті роки.
Він любив раннє заселення.
До того, як дзенькнуть ключі,
завітають покоївки,
загомонять ліфти.
У цій короткій паузі йому щоразу здавалося,
ніби життя має чернетку, ніби можна прожити цей день двічі.
Потім ішов до свого номера і довго лежав на ліжку,
слухаючи, як за стіною море повільно теше з каміння вічність.
Коріння старезних сосен, мов артерії, прошивало урвище під балконом.
Здавалося, що скеля тримається не за камінь, а за пам’ять.
На балконі він багато курив, писав, курив, і знову писав.
Усміхався так само тихо, як уранці першого дня.
А потім бив кулаком по столу.
І подумки кричав:
«Та пішла вона!»
У такі хвилини він був схожий на Мінотавра,
лабіринти якого глибоко всередині.
З нею – не можна. Без неї – неможливо!
Як стається, що рідні душі, мов коріння тих сосон,
знаходять одна одну на самому краї скелі
і продовжують триматися,
навіть коли одного дерева вже давно немає?
Як стається, що цей маленький готель на півострові
щоліта приймає двох,
хоча бронювання завжди оформлене на одного?
Перед від’їздом він, як завжди, залишить ключ на стійці.
Портьє мовчки покладе поруч іще один.
І лише тоді він уперше не усміхнеться:
З нею – не можна... Без неї – неможливо...
***
Ви жили у домі, який вас пережив.
Ти зберегла вашу останню розмову
і тобі досі здається,
що його колючий голос залишився в стіні.
Ти зберегла високий політ на гойдалці,
причепленій до горіха,
і його споконвічне: «Доню, тримайся»,
сказане крізь кашель і усмішку…
Ти обрамила і повісила на стіні його хистке «Доню…»,
ти берегла його останній подих,
як четвертак, що він бозна-якої осені
клав тобі щоранку в кишеню на шкільний обід,
а ти кидала його потай у жерстяну округлу коробку з-під халви —
до інших таких же самих четвертаків,
які він давав тобі щоденно на шкільні обіди…
Ти збирала ці четвертаки всю свою свідому історію,
ховаючи там, де перші записки про любов,
як те, що не повинен ніхто й ніколи побачити —
отак ти берегла пам’ять.
Коли ти підросла, він збудував на півострові дім
і посадив яблуневий сад там, де не ростуть яблуні.
Пізньої години ти прибігла сказати йому,
що він стане дідом –
у нього на грудях лежало засніжене яблуко,
і він уже не кашляв.
Ти стисла останній четвертак, так і не діставши його з кишені…
Ти так і не вкинула його до інших – у ту саму жерстянку з-під халви,
що й досі стоїть за книжками на полиці в тому домі,
що збудував для тебе батько,
у домі, який переживе все-все, навіть пам’ять…
***
Пригадуєш, ти так хотів, щоб у Бога
була на фейсбуці своя персональна сторінка.
Ти б писав йому в стрічку, або в особисті.
Скажімо, спитав би, нарешті, чи потрапила в рай тітка Христя,
і якщо так, чи стала хоч там трохи менше курити...
Ти ставити міг би під дописом кожним йому вподобайки,
з розрахунку, що так він вже точно помітить тебе й зрозуміє...
Злий чи закоханий ти, і чи зробить хоч трішки щасливим
кружляння по колу на твоєму старенькому байку…
Але що, коли він, утомившись від всіх твоїх фоток,
від постійних: «Капець, ну давай, поможи мені, брате»,
вночі, коли будеш ти солодко-солодко спати,
хіхікне вдоволено й просто тебе заблочить...
***
Степ розчісує ковилу.
Тато в джезві готує каву.
Ранок спінює в небі хмари.
І тримає в полоні сну.
Мені сниться, як на балкон
Тато ранком бере газету.
Сивий трохи, стоїчний, впертий.
Біля ніг його – наш Юкон…
Тато вже добудовує дім.
Раму теше й віконниць крила.
Серед степу, де сам Ярило
Сходить з пам’яті мерехтінь.
І здається, я також там –
Обіймаю його з-за спини…
І сміюся дитинно й щиро –
Навздогін степовим вітрам.
Залишаю тенета сну…
Ранок спінює небо лукаво.
В джезві батьковій грію каву.
Степ розчісує ковилу…
***
І коли засрібняться на дні
твої тихі лукаві пісні,
риби одна за одною вийдуть на берег,
бо в цьому світі між так і ні —
мовчання шерег.
І коли осінь твої доми
Серпанком вкутає у пітьмі,
цих бездиханних риб сповий, немов дитину,
щоб в кожнім порусі навіснім
ти чувся вільним.
І коли голос шалену твань
зітре на жорнах без сподівань,
розкине пам’яті караван холодний саван,
ти помолися в прозору рань
за всіх русалок.
***
У домі, де колись стояла велика шафа,
а ще – диван, торшер, телевізор, стілець і крісло,
ти спирався ліктем на піаніно
і прямовисно на запиленій поліролі
писав листи, поки в сусідній кімнаті
паролі від моїх снів розгадував ранок
і крав світанки, як туфельку на весіллі,
щоб я босоніж за ним спросоння
старим паркетом бігла і вірила,
що окрилена, що так буде за́вжди,
бо у домі, де колись стояла велика шафа,
тоді ще не було спорожнілих кімнат.
***
Одного дня ти відчуєш, що ніби зайшов у музей.
Обережно пройдеш, боячись наполохати тишу.
Взявши меч і сандалії, ти, як відважний Тезей,
Повернувсь назавжди́, та ніхто вже не жде тебе більше.
Тут старе піаніно, якого торкатися – зась.
І підсвічник черлений, який вже ніхто не засвітить.
Палантином забіленим, ніби до свята вдяглась,
Тобі в око впаде надщерблена ваза без квітів.
В порцелянову чашку кави тобі не наллють.
І книжки на полицях тобі не дадуть погортати.
Ти відчуєш як знак у собі неприборкану лють,
Ти відчуєш себе до останнього гену вар’ятом.
Бо тепер цим паркетом не бігає сірий твій кіт,
Бо у кріслі ніхто вже давно не читає газети.
У своїм ріднім домі ти більш не почуєш: «Привіт».
У своїм ріднім домі ти станеш самотнім поетом…
***
І настане той день, коли ти під його крилом
перестанеш думати, що ти ще не вдома,
перестанеш тікати, боятися… Випадково
збагнеш, що немає світу –
поза
його
крилом…
Що немає нічого – тільки його крило…
І ти – така ще беззахисна і розхристана…
Ти навіть не знаєш, як сумно він перелистує
твої сни безтурботні, коли ти
під
його
крилом…
Ти раніше й не знала, що ти під його крилом
відчайдушно летиш, за собою не чуючи лету,
що він тебе, таку божевільну й відверту,
вже давно береже
обгорілим
своїм
крилом.
І непомітно своїм широчезним крилом
піднімав над тобою дроти, щоб могла ти летіти,
йому ти потрібна, просто потрібна, щоб жити…
Тому ти – уже вдома –
під сивим
його
крилом…
***
Милий, а ти чув, як в осінньому листі шаруділи малі лисенята?
Ті, що їх колихало бабине літо, збираючись в ирій?
Якщо ми їх не можемо, милий, забрати до теплої хати,
То давай спеленаємо в листя кленове – од вітру...
Милий, а ти чув, як вони із жадобою пили тумани,
Мов грудне молоко, до краплини ковтаючи просинь…
А під ранок пішли золотими бродити ярами,
Розсипати бурштин у самотню замріяну осінь...
Чи ти чув, як ще юна лисиця своє перше стелила кубельце?
Як ішла в перукарню (пам’ятаєш, ми стріли її біля входу),
Щоб маленькі сердечка, що сховалися в неї під серцем,
Народившися, схожими стали на мамину вроду…
Це та сама лисиця, що в АТБ купувала гостинці…
Й обережно сідала в тролейбус, що іде на околицю світу.
Чи ти чув, о мій милий, як рудий акушер у хустинці
Їй сказав, що вже час, що прийшло її лисяче літо...
***
Поезія найтемнішої ночі не має змісту, не має форми.
Він і вона перетікають один в одного.
І, доходячи до безодні, він ні про що не питає –
Гладить її стан, немов опівнічну скрипку.
Під ними – лід і все так безнадійно хистко.
Вона куйовдить його волосся і дивиться злякано й божевільно:
«А хочеш, я озвуся всіма струнами, всіма фібрами?
І до хвилини буде ніч рівна дню, і звучатиме в темінь скерцо...
І буде в купелі мокрого снігу твій світ мерехтіти у герці.
І буде ліс під дощем у присмерку вічного грудня.
Нам далі – все одно, зрозуміють нас чи осудять».
Тому поезія найтемнішої ночі – звучить у міжчассі.
Він кладе голову їй на коліна, а вона – плаче.
І ллється музика в хащах лісу зеленим мохом.
Те, що не має ні форми, ні змісту, стає їм Богом.
***
Після нічної тривоги
вони сиділи на березі річки і дивились,
як переливається луска великих риб
у передчутті тиші – червоним і чорним –
під першими променями,
що окреслюють силуети тих, кого немає –
червоним і чорним...
– Поглянь, – сказала вона, – он рибалка,
що ловив тут душі і відпускав, бо іще ж зовсім діти...
А тепер він сам прозорий і вічний,
лиш тепле повітря й сталеві корсети чаїних зграй
квилять над місцем, де він сидів іще вчора...
Квилять і розходяться колами по воді –
червоним і чорним...
Вони кохалися на березі річки
після нічної тривоги.
Він не відпускав її від себе –
як той страх, що живе у тінях ранку,
і регоче над тобою,
коли ти дивишся йому в очі ,
благаєш розчинити цю ніч,
як сіль у воді – тихо й назавжди...
Чорна ріка несла їм мовчання,
таке глибоке, як пам’ять про мирні часи,
коли вони ще не знали один одного,
і не знали, що черева риб можуть лускотіти – червоним і чорним.
А десь, на протилежному березі,
безтурботна дітлашня запускала паперові кораблики...
Він подивився на неї – з надією,
і вона кивнула:
ще трохи – і можна буде знову дихати...
***
Мій бог варить варення із динь
на забризканій бурштином кухні,
десь там, під абажуром тепла й любові,
мій бог там, де йому створили храм…
Він помішує ложкою
середу,
п’ятницю,
всі наші п’ятниці (!),
кілька заблукалих комет
і образу,
що ніяк не хотіла розчинятися
і кристалізувалася на денці…
На полицях у нього
стоять законсервовані червні…
… у банці з написом «2027»
досі літає оса
і пахне волоссям дівчини,
яка так і не навчилася його забувати.
Мій бог – дивак,
він замість ракет запускає в небо кульбаби;
замість кари видає людям по зайвому котові –
щоб було тепло у час блекаутів;
а грішників садовить перебирати то гречку, то зорі –
залежно від того, хто в чому покаявся…
– Не плутайте світи, – каже він,
а сам відразу все плутає…
Тому в нього риби так схожі на райдуги;
трамваї, мов коні, пасуться вздовж річки;
а місяць щоночі сходить просто над дахом опери – за всіх, хто в морі…
І ніхто не дивується,
навіть двірник.
Особливо двірник (!).
Бо він давно підозрює,
що всесвіт – це просто дірява кишеня старого пальта,
у якій бог забув ключі,
кілька галактик,
чек з передбаченням,
і рецепт того самого варення із динь…
А коли вечоріє,
мій бог сідає біля вікна,
і поки кавомашина гуде над вухом,
він неспішно гортає атлас світу,
ту саму стару географію,
успадковану ще від прабога…
А ще – він годує з руки сутінки,
гладить старого собаку,
і так по-доброму,
по-людському,
просто
сумує за нами, щасливими,
наче це ми його створили,
а не навпаки…
***
У цьому місті, де сусіди знають усе один про одного,
де замало і часу, і місця, щоб усе починати спочатку,
ми можемо лиш усміхатись і чемно бути звичайними єдинорогами,
якщо, звісно, тобі не інакше бачиться щастя.
У цьому місті, де всі такі одноразові й загримовані,
ти давно переріс себе, а тепер і не знаєш, чого ти вартий,
давай просто лишатися завше звичайними єдинорогами,
і не боятись ніколи жодного герострата.
Бо якщо в цьому місті більше не буде жодного,
хто вірить у диво, коли вірити в диво не можна,
на веселці однак будуть ніжитись двоє єдинорогів...
...просто вір – і ми також з тобою все зможемо.
***
Заплющ очі –
і ти побачиш мене...
Подивися на водну гладь
і відчуй, як тепле дихання вітру
лоскоче твоє вухо...
Я – тут...
Я – поруч...
Між рукотворним морем
і готично-зефірним небом,
що голубить твої думки, коли несила заснути...
Ми мовчимо,
але ці хвилі говорять замість нас –
переливаються диханням,
торкаються роз’ятрених берегів,
наче пальці торкаються твоєї неголеної щоки.
І якщо слів не стане –
не треба,
у цьому місці краса віддається мовчанню,
як сварожа весна віддається сонцю,
залишаючи кола на воді.
Ми підемо туди,
де під ногами – безлюдний берег,
де над нами – ніч,
де більше не буде людських голосів і поглядів...
Ми станемо ефіром...
Ми станемо легкістю,
і приймемо себе такими, якими ми є,
якими створив нас Він...
Заплющ очі –
і ти відчуєш:
я – тут...
Я – твоє назавжди...
***
Моє тіло пам’ятає тебе краще, ніж пам’ятає бога.
Хоча між нами залишилася тільки пам’ять повітря.
Чи втрачає любов свій сенс у часи, коли двоє
не знають, про що говорити?
Чи втрачає любов свій сенс у часи, коли не прощають?
Чи спроможна душа – любити,
коли тебе не бояться втратити?
Я не знаю.
Я знаю тільки, що ми – не вижили.
Ми триваємо, ми – триваємо...
Як тривання ріки, що не питає,
на чиї береги вона викидає із себе,
як із пащі Левіафана,
кістки.
У цьому світі не лишилось нічого, повір, більш найтвоїшого,
що ми можем забрати звідси і з собою нести,
мов несуть віфлеємський вогонь самотні старі маяки,
гріючи птахів, що кружляють над чорним сумним піаніно.
Ти живеш голосом у стіні,
я живу там, де зі скель йдуть у прірву чужі домовини,
де мене зруйнували й обміняли уламки
на срібники…
Єдине, що нас між собою іще тримає,
єдине, що робить нас сильними,
справжніми, вільними і ...навпаки...
– це перетікання один в одного
всупереч дійсності,
це тривання,
тривання ріки…
***
Він був старшим за неї
на пів подиху,
на пів усмішки,
на пів вірша,
на пів мрії
медом налитого соняха,
в однокриллі
із напівтиші
напівзімкнутих уст
і напівокаянних обіймів,
бо лиш з нею був не напів-,
а цілком світом цим
одержимий.
Півмісяця скибка,
ніби півколо доріг,
їх тримала так близько,
що було лиш пів неї,
що було лиш пів нього,
і – пів світу тільки для них,
і пів серця –
для віри,
любові,
надії.
Він питав: чому я?!
А вона: чи твоя –
на пів вірша,
пів мрії,
пів неба?!
Бо вона була з тих,
хто завжди — нічия,
але з ним поверталась до себе.
Він був старшим за неї
на ніжність мовчань,
на тремтіння і трепет у тиші.
Він був – нею.
Вона була – ним.
Одним диханням,
одним віршем...
м. Кропивницький
Валентин Багайчук
Втекти від асвабадітєля!
оповідання
Черга у Василівці налічувала понад сто машин. Ми були сто четвертими. Післяобідній розпал спеки. Ми в полі. Їжу не брали. Води взяли небагато. Апетиту ні в кого не було. Та й в Україну планували потрапити скоро. Блокпост відділяв колону від сірої зони, за якою починалася Запорізька область, а тоді, ще через двадцять п’ять кілометрів, саме місто. До свободи – рукою подати. Військові рф нікого не випускали. Сказали поділитися по десять машин, записати на аркуші А4 дані про пасажирів. Чекати наказали до 17:00.
– Можєт, ви проєдєтє. А может, і нєт. Как нам захочєтся… – сказав постовий водієві в першій машині.
Запускаючи інформацію в маси, кожен визнавав у ній істину. Вираз обличчя постового, кількість його товаришів по службі – до двадцяти осіб – додавали впевненості, що їм можна вірити. Ближче до 17:00 у черзі поповзли чутки, що випускати будуть до 20:00. Хто встигне, тих випустять. Решта залишаться на ніч. Ми не могли допустити залишитися на ніч у полі. Їжі в нас не було. Вода закінчилася на дитині.
Кирилко вередував, вовтузився на задньому сидінні, іноді тіпався, як душевнохворий. Люди товклися біля шлагбаума, намагалися домовитися за гроші. Дмитро теж пішов на початок черги. Але йому відмовили, не давши можливості навіть заговорити. Він повернувся в машину, відчинив вікна, ганяв тридцятиградусне повітря з вулиці до салону й назад, сподіваючись охолодити машину. Спека душила. На початку шостої вечора колона почала рух. Ми застрибнули всередину. Трималися розбивки по десять машин. Сподівалися на якнайшвидшу перевірку документів. Я весь час дивилася на годинник.
18:00 – ми двічі заводили машину, змістившись на десяток метрів. Час летів, черга повзла.
18:11 – стоїмо. 18:18 – завелися. 18:25 – досі не рушили з місця. «Вони знущаються? Чого стоїмо?» 18:26 – машини попереду рухаються, ми стоїмо. «Зараз поїдемо!» Їдемо, стоїмо, їдемо. 18:51 – Ми так не встигнемо.
– Що ти від мене хочеш? – чоловік припиняв мій бунт.
– Я хочу, щоб ти не волочився, а швидше їхав.
– Довго ще? – із заднього сидіння встосоте долинав дитячий голос.
– Сиди тихо там!
– Не гарчи на дитину!
– Я зараз розвернуся, і поїдемо назад.
19:19. «Ось так щастить мені. Що не гляну на годинник, цифри дублюються. Магія. Може, я відьма якась?»
– Я мовчу. Просто не кричи на дитину.
Чоловік не відповів. Улюблений метод – розв’язувати проблеми ігнором. «Ненавиджу!»
19:33. 19:34 – дивлюся на годинник. Гальмую його хід. 19:35 – зупинитися неможливо.
– Ми так не встигнемо.
Колона зупинилася.
19:36.
– Що ти від мене хочеш?
– Піди домовся з ними!
– Ти що, сліпа?! Я вже ходив. Скільки разів ще?
19:36 – скільки потрібно… «… ля, що так довго?»
– Ясно.
«Ненавиджу!» – руки до цього часу вже не тремтіли, а трусилися безперестанку.
19:36.
«Я божеволію!» Попереду піднявся шлагбаум.
– Це ж із нашої десятки?
– Мг-г-г… – чоловік обома руками тримався за кермо, грудьми придавлював. Візуально проводжав дві машини, які першими перетнули прикордонний пост. Наша машина була десятою.
«Фух. Значить встигнемо!»
На годинник вирішила більше не дивитися – тепер точно встигнемо.
– Нашу десятку перевіряють?
– Так.
– Точно встигнемо? Вони ж не можуть усіх пропустити, а нас залишити?
Відповіді не було.
– Ді-і-і-ім? – підвищила я голос. – Ти мені взагалі відповіси?
– Та звідки я знаю?
Образившись, я відкинулася назад, занурюючись у вологе крісло. Заплющила очі. Намагалася заспокоїти дихання. Глибокий вдих носом. Груди здіймалися догори. Через тонку щілинку губ випускала перероблене, позбавлене енергетичного потенціалу повітря назад. Рукою стерла краплі поту із чола. Всміхалася. Знесилена, втомлена шия схилила голову набік. Виснажена, вона здіймалася і никла на груди при кожному вдиху. Свідомість розфокусувалася. Машина приємно вібрувала. Дмитро спеціально не глушив більше мотор. Через відчинене скло я відчула прохолоду з вулиці, почула сап сонної дитини, вловила кислий запах поту з-під футболки. Усмішка поволі перетворювалася на гидливу міну. Вирівнялася. Подивилася на годинник: 19:52.
– Та мені пофіг! – донісся шум із вулиці. Прислухалася.
– Я не буду тут стирчати всю ніч! – чоловічий голос звучав аргументовано. Здавалося, намагався переконати когось. Наша машина зробила ривок і плавно просунулася вперед. Передні машини опинилися за шлагбаумом. Перекладина опустилася перед нами.
– Скільки тобі дати? – тепер я могла розгледіти чоловіка, який напирав на постового. Його машина стояла в колоні явно позаду нас.
– Мнє нічєго нє надо, – відповідав постовий. Його поза перетворювалася на оборонну. Палець тримав на курку. – Старший рєшит. Захочєт, і нє випустіт.
– Що значить – не випустить? Ви тут для того, щоб випускати, а не розповідати мені всяке.
– Вєрнітєсь в машину і ждітє команду!
Перепалка за кілька хвилин дала результат. Водій пішов від блокпоста.Я подивилася на годинник. 20:02. Мене обдало холодним потом, тіло тремтіло. Жадані десять хвилин вкрала людина з темряви, куди й повернулася, не залишивши й тіні сліду.
– Глуши мотор! – скомандував постовий. Машина ззаду видала характерний звук і змовкла. Світло фар приглушилося.
– У сенсі? – Дмитро висунувся з вікна.
– Мотор глуши, сказал! – схрещуючи долоні перед собою, зобразив хрест.
– Ми ж із ними…
– Ви нікуда нє єдєтє!
– А-а-а-а-а-а… – лавина, що стримувала сльози, прорвалася. Волога покотилася з очей, з носа, з рота. Розряди блискавок пронеслися шиєю, спиною. Мабуть, так виглядає панічна атака. Дмитро вийшов із машини, наблизився до солдата. Той уже був не сам. Великий бурят здавався головним. Можна припустити, що говорив чоловік:
– Мені потрібно сьогодні проїхати. Я з дитиною. У мене хвора дружина…
– Ви нє єдєтє! Што нє понятно? Ілі тєбя расстрєлять прямо здєсь, штоби дойшло?
Я почала задихатися.
– Ні, не потрібно.
– Я захочу, і ти нікогда отсюда не поєдєшь.
– Я зрозумів.
– І бабє своєй скажи заткнуться! Воєт на всю посадку.
Дмитро повернувся в машину.
– Свєт глуши! – донеслося навздогін.
– Це все, – неголосно мовив чоловік. Кирилко тихо почав плакати в унісон зі мною.
– Та пішли ви… – я відчинила двері й підійшла до постових. – Яке право ви маєте мене тут затримувати?! Я вільна людина. Я хочу виїхати із цього чортового місця…
Мова не була такою послідовною. Слова змішалися в біомасу звуків, шмарклів, смислів. Простір рвався на шматки. Не тільки кулі здатні вбивати. Слова – набагато більш смертоносне джерело. Вони акумулюють енергетичний потенціал, заряджають все навколо. Енергетичний заряд був здатний заряджати блискавки, згущувати хмари, вичавлювати з них урагани.
– А-а… ненавиджу вас! Навіщо ви приперлися в мій дім? – крик був здатний підняти революцію. Нескінченний потік. Тільки жінка, яка ненавидить, здатна генерувати стільки сліз. Коли закінчилися слова і сльози, я заволала вовчим риком у небо.
– А-а!
– Успокой єйо! – кричав головний бурят.
– Вєдьма, – перешіптувалися менш сміливі солдатики. Люди з машин поспішали на видовище.
Бурят відкинув автомат. Сміливо ступив до автівки.
– Єслі ми вас пропустім, то там вас расстрєляют. Ви тупо не доєдєтє. Об’ясні єй!
– Добре.
Бурят не міг довго терпіти.
– Скажи єй уже, пусть закроєтся!
– Як? Істерика…
Солдати гуртувалися. Усі двадцять обступили машину.
– Завтра в пять часов ви поєдєтє пєрвімі. Потєрпі.
Кирило висунувся з вікна й теж плакав. На додаток до маминої істерики дитяче пхикання зворушувало не менше. До нього підійшов бурят, той, що головний.
– На, – простягнув консерву. – Нє плач, малой!
Син навіть не подивився на подарунок. Бурят присів. Уперся в обличчя дитини:
– Бєрі! Вкусна ж. Завтра поєдєшь уже.
– Відчепись!
Можливо, син буркнув ще щось на кшталт: «Не хочу!», – я не чула.
– Смєлий мальчік. Молодєц, – бурят посміхався. Випрямився. Потріпав маленьку голівку. Кілька солдатів підійшли ближче, затуливши дитину від мене. – С тєбя вирастєт настоящій солдат. Нам такіє нужни.
– Я ніколи не стану солдатом.
– Ето почєму?
– Не хочу вбивати людей, – аргументація звучала по-дитячому пронизливо й точно.
Кирило любив історію. Його не змусиш розв’язувати приклади, однак історичні факти ковтав замість вечері. На жаль, у світі багато батьків-солдатів, батьків-поліцейських. Бурят посміхався. З боку могло здатися, що всю сцену ставили спеціально для його потіхи.
– Можетє оставіть паспорта в постового. Штоби нє провєряли завтра повторно. І поєдєтє спокойно. А машину тут оставтє. Там, в сєлє, – показав пальцем убік, – может, найдьотє ночлєг.
Ми зробили, як сказав командир. Одні солдати співчутливо кивали, іншим було байдуже.
Сонце сховалося, сірість затягнула небо, тугою просочивши кожну точку простору. Через невелике поле ми йшли в нікуди. Виднілися будинки села Василівка. Одноповерхові, облуплені, з нервовим настилом шиферу. Дивно було побачити дитячий майданчик. У кожного своє уявлення про подібне місце. Обов’язково мають бути лавка, гойдалка, пісочниця. На гойдалці сиділи солдати. Автомати, складені гіркою дулами догори, пародіювали багаття.
Діти теж були на майданчику. Мирно уживалися, гралися. Дітей було багато. У Херсоні не бачила стільки дітей в одному місці, тим паче на дитячому майданчику. Нам не було куди йти. Я сіла на єдине вільне місце, скраю лавочки. Дмитро весь час не відпускав руку сина. Чи то з остраху за дитину, чи то за себе. Я дістала телефон. На диво, сигнал ловив. Вирішила зателефонувати мамі.
– Доця, як ви? – пролунав тривожний голос. – Ми тут із татом знервувалися. Ви вже в Україні? Олєжа, йди сюди! Діти телефонують! – мама, як завжди, увімкнула гучний зв’язок, передала ініціативу чоловікові.
– Як ми їхали… Ти не уявляєш. Я б вдруге ні за що не ризикнула. Ми проїхали п’ятдесят блокпостів. Там один у місті, молишся, щоб не прибили, а тут п’ятдесят. І на кожному ці тварюки нас мучили, – на слові «тварюки» я додала голосу напруження, від чого він зазвучав голосніше. Троє солдатів сиділи зі мною на лавці. Курили, розмовляли. Замовкли.
Я розповідала в найдрібніших деталях, як доїхали, як чеченці називали Діму братом, що ми були сто четверті в черзі і що саме на нашій перестали випускати машини.
– Ці виродки спеціально не випустили нас. Хоча ми були в десятці.
Свідомо не приховувала емоцій, підбирала ненависні слова.
– А цей їхній головний бурят, брудна свиня, запропонував Кирилу цукерки. Наші цукерки «Рошен». Уявляєш? Спочатку вкрали, «асвабадітєлі» хрінові, а потім видають за доброту. Навіть не розуміють, що дитина не буде таке їсти… Цукерки з кавою всередині. Це ж гірка начинка. Вони що, люди? Орки. Не дарма їх так називають. Ненавиджу! Таким чином у розмові я знімала стрес. Ризикуючи життям, але в той час навіть не усвідомлюючи цього ризику, я ніби мстилася їм усім. Дивним чином ця моя істерична помста діяла на мене підбадьорливо. Хоч солдат, який грався з дітьми, покосився в бік лави, на якій сиділа я.
– Красава, ну всьо, ти побєділ, – сказав він, повертаючи голову до дітей.
«Земельки» – дитяча гра – передбачала креслення кола на землі, схожого на окультне, де в міру встромляння леза в чужу, заздалегідь поділену територію, відрізали переможні області і приєднували до своєї ділянки.
– Давай ще, – один із тих, хто програв, наполягав.
– Нє, харє. Уже спіна боліт нагібатся, – відповідав солдат.
– Давай у «козла».
– Давайтє самі, я отдохну! Возьмітє вон Саню. Он уже готов, – солдат повернувся до лавочки, на якій сиділи друзі-товариші по службі й повільно курили.
– Ти не уявляєш, як ми їхали… – гучний жіночий голос увірвався в його слух. Звучав напористо, сповненим докорів. Йшлося про якусь поїздку. Товариші по службі сиділи ближче до джерела злості, співчутливо підслуховували. З того боку явно слухав батько.
– Тат, без кондьора, без навігатора… – зворушливість розмови підкреслювалася грою з дітьми, дитячим майданчиком, втомою після робочого дня. Ще одного дня, повного рутини. – Ці виродки спеціально не випустили нас. Хоча ми були в десятці, – на весь майданчик гриміли слова.
Солдати скоса поглядали вбік, на дівчину в одязі пацана. Не здогадалися б, якби не видавав голос, настільки злий і роздратований, що лякав навіть озброєних людей.
Жінка в гніві розкриває потаємні двері чоловічої душі. Притягує спогад про маму, бабусю, дружину. Якщо в чоловіка немає звички заткнути волаючий рот ударом кулака, то цей голос може стати путівником. Такий милий, такий знайомий.
«Інтєрєсно, что она думаєт про нас!» – плащі-невидимки надійно приховували перелякані, втомлені тіла.
Ворушитися не хотілося, щоб не переривати емоційну лавину. Порожні в енергетичному плані заряди тіл заздрили щирості та сміливості дівчини. Вона ж, як досвідчений мисливець, що в лісі випадково зіткнувся з ведмедем, не тікає геть, не випромінює флюїди страху, що розбурхують хижака крутіше, ніж розрізана рана, яка фонтанує духмяною кров’ю, а дивиться в очі звірові, махає руками, гарчить гучніше.
«Ето всьо нє про нас. Ми хорошіє. Совсєм нє такіє. Ми вот є дєтьмі іграємся. Конфєти раздайом. А з другімі нє повєзло єй!» – думки солдатів завжди однакові. Незалежно від державної належності. Це навіть не думки солдата, а людини зі зброєю проти більшості людей без неї або проти подібних до себе. Другі озлоблюють, на перших злість зливається.
– Ти що робиш? – Дмитро смикнув мене за руку, перервавши розмову.
«Я стільки хотіла ще сказати!»
– Рота стули, дурепо! – просичав, не розмикаючи зубів, і потягнув мене, як до цього тягнув втомлену дитину. Не різко, щоб не викликати підозри, щоб не пробудити солдатів від забуття. Я подалася. Миготіли чужі паркани, темні дерева, безлюдні вулиці. Мене трусило. Якби хто раптом повернув мене на майданчик назад, я не вимовила б більше ні слова. Страх наздогнав, оперезав ноги, вчепився в горло. Я закашляла.«Усе ж встигла сказати достатньо. Помста… як приємно».
Ми йшли в нікуди. Звернули в провулок, дитячий майданчик зник. Зупинилися перед облізлим парканом. Дмитро дивився на хвіртку, як боксер на рингу дивиться на супротивника. Суперник був на порядок вищим і явно сильнішим. Його не подолати. Дмитро взявся обома руками за волосся. Кректав.
– Я хочу спати, – нявкав син.
– Почекай.
– Стукай, чого чекаєш?
– Зроби це сама, якщо така розумна.
– Ти ж чоловік.
– Ось і стій мовчки!
Я підкорилася. Дмитро постукав. Хвіртка передала простору нерішучі пронизливі звуки. Ніхто не відчиняв. Тоді Діма постукав голосніше. Безвідповідальність додала йому впевненості. Втретє він стукав найгучніше.
– Тихіше стукай… – попросила я.
– Нікого немає, – підсумував він голосом переможця. Ми підійшли до сусіднього двору. Заглянули в щілину. У хаті помітили світло й ознаки життя.
– У нас немає місць, – відмовили господарі.
– Спробуйте в сусідньому, – сказали в наступному.
– Ми не беремо чужих!
– Ідіть далі!
– А, не солдати. Слава богу. Нічим допомогти! – були й такі відповіді.
Я бачила, як Дімі складно просити про допомогу.
– Ми заплатимо! – розпач переміг нарешті.
– Нащо мені твої копійки, – гроші не були аргументом.
Ми стукали в кожен дім підряд, а нас не впускали.
– Скільки ж вас? – літня жінка була останньою. – Як я втомилася від вас, бідних. Ну нічим мені допомогти. У самої немає ні їжі, ні місця. А ви сотнями ходите тут, як перевертні.
– Ну, будь ласка.
– Ні, – на тому й зачинила хвіртку.
Сили на благання закінчилися. Навіть дитина перестала скиглити. Просто сідала на землі біля хвіртки, спиралася на паркан і задрімувала.
– Доведеться повертатися. У машині переночуємо! – сказав Дмитро.
Я не хотіла йому вірити. Я хотіла в душ, води й нагодувати дитину. Головне – дитина. Хоч усередині вже мовчки примирялася з неминучим.
– Не піду назад! Запропонуй їм гроші!
– Ти що, не чуєш? Мені що, шкода грошей? Не беруть…
– Запропонуй більше!
– Відчепись, – відійшов від мене на кілька кроків. Думав. – Ходімо в машину! – сказав нарешті.
Ми підкорилися. Він узяв дитину на руки. На сусідній вулиці побачили першу людину. Юнак ішов назустріч.
– Хлопче, – звернувся Дмитро. – Може, знаєш, чи хтось здає хоч койку тут? Може, готель якийсь? Нам переночувати тільки.
Практика на понад десятьох будинках дала результат. Голос звучав голосно.
– Тут такого немає, ви що. Таких, як ви, знаєте скільки?!
– Та ми з дитиною.
– Я бачу. Я теж майже дитина… і що?
«Справді, і що?!»
– Ми ж українці, ну, свої. Допоможи, будь ласка.
– То що я можу зробити?
– Не знаю. Хоч щось, будь ласка.
Хлопець скривив обличчя.
– Можу в мами запитати. Якщо пустить…
Ми пішли за ним.
– Зачекайте, – зачинив перед нами хвіртку.
Знову настала тиша. Порожнеча й темрява наступали. Ми залишилися самі на вулиці. Коли хвіртка відчинилася, побачили красиву жінку. Блондинка. Разом із нею на вулицю потягнувся шлейф алкоголю. А за ним вийшла інша жінка.
– Це моя кума. Анастасія. Ми сьогодні святкуємо день медичного працівника.
– Та я ж медик, – виринула я з-за плеча чоловіка.
– Серйозно?
– Я закінчувала в Херсоні медичний коледж. І працюю в клініці вже… скільки років. Будь ласка… – про що я просила, можна легко здогадатися.
– Дитинко-дитинко. Спокійно говори. Спокійно, – вона обійняла мене. Не відпускала. Потім узяла руками за обличчя: – Проходьте!
– Тут можна вмитися, – жінки провели нас у ванну кімнату.
У будинку був накритий стіл. Нас запросили приєднатися до святкування. Була смажена картопля із цибулею і салом. Було м’ясо, овочі свіжі та в соте. Червона риба, смажений карась, сало, коньяк і компот з айви.
– Валентина. А це моя кума Анастасія. Нумо випиймо.
– А за що? – запитала гостя-кума.
– За найправильнішу професію у світі. Найпершу й найблагороднішу!
– Ого, я ніколи не думала про це. Але ж так і є, – підтримала я.
– Бог створив людей, а ми подовжуємо їхнє перебування на землі. Щоб вони більше хорошого встигли зробити! Щоб допомагали одне одному.
– Звідки тоді беруться війни?
– Ох, дитинко, – зітхнула Валентина і випила чарку до дна.
– Скільки ви вже живете разом? – мала на увазі наш шлюб.
– Багато. Вже вісім років.
Дмитро в розмову не вступав. Поїв, перепросив, пішов спати із сином.
– А я понад двадцять. Він зараз на заробітках у Сибіру. А я із сином, невісткою і онукою живу тут.
– Тобто ви за них?
– Що ти таке кажеш! Як же я можу бути за вбивць?! Ми, рідненька, лікарі – ми по інший бік смерті. Це ж нездари й ідіоти. Вони відпрацьовують кредити, грабують. Нечисть, одне слово. Але, з іншого боку, тільки біднота й може повалити цих зажерливих олігархів і злодіїв.
З нею не хотілося сперечатися.
– Ти пам’ятаєш, що Зеленський обіцяв?!
Я кивала, а Валентина не давала говорити.
– Обіцяв не починати війну – почав. Обіцяв урізати раду – не урізав. Та його тільки за це можна ненавидіти. Терпіли Януковича, так прийшов цей. Чим він кращий? А я, між іншим, за нього голосувала. Я востаннє за Кучму голосувала, а потім зареклася. Тільки Зеленський пробудив у мені віру. І що?
Політично Валентина була добре підкована для таких суперечок. Мабуть, обкатала свою позицію у розмовах не раз і не два. Складно було чинити опір. Алкоголь додавав їй категоричності. Я реально не згадала жодного досягнення Зеленського. Дмитро міг би посперечатися з нею. Я знала, що він теж голосував і навіть агітував моїх батьків за Зеленського, а потім я чула, як клієнтам і партнеру скаржився, що в цій країні нічого не змінити. Що поміняли наглядачів за митницею, підняли тарифи й багато чого іншого. Дмитро знав Зеленського особисто. Ще до президентства. Потім той перетворився на невпізнанного.
«Але точно не на наркомана!» – це єдине, чим Дмитро виправдовував президента. І як факт, любив казати: «Історія запам’ятає його термін, як убивці мільйонів. Саме при ньому кількість населення зменшилася з тридцяти мільйонів. Десять втратив Порох. Виправдатися може втраченими областями, хоча й утрачених назавжди життів там чимало».
– А Зелик трупами й назавжди втраченими областями. Куди гірше?! – ледь не словами мого чоловіка йшла в наступ наша тимчасова господиня.
У мене не було аргументів протестувати. Але й погодитися не могла. Я не хотіла й не могла міркувати глобально. Не хотіла думати про президентів і народи. Я хотіла жити своє життя. Не українське, не російське, не американське. Звичайне – людське. Із сином і ще з кимось.
– Ти ще побачиш, як українці жертимуть одне одного! Це зараз ти вирішила поміняти мову. Я не засуджую тебе, дитино. Нехай ми з ними не один народ, але ми брати. Просто ці брати не навчені любити один одного. Ми взагалі не вміємо любити. Якби в нашій країні було більше вчителів і лікарів, а не поліціянтів і військових, то ми б любили одне одного. А так ми приречені. І справа не в нацистах чи біолабораторіях – ну, ідіоти прийшли до нас. І невідомо, який ідіот гірший: їхній чи наш, свій, який, якщо переможе, шукатиме ворогів серед своїх. По-любому знищать ще багато людей. Ні за що. І як би вони не змушували жінок народжувати, цю діру не відновити й за сто років. А американці кажуть, демографічна криза, планета перенаселена. Дурня все це!
– До речі, у вас у містечку стільки дітей, – я не хотіла говорити про війну.
– Тому, що ми біля кордону живемо. Тут люди не тікають без потреби. У будь-який момент зможемо. Багато хто залишився. Чекають, коли ситуація вирішиться. Чого нам їх боятися? Ми ведмедя цього не дражнимо, і він нас не чіпає.
Я не розуміла, що можна говорити, а що не варто. Коньяк розслабив. Повернув до життя. Я розглядала будинок. Гарний, новий. Висловухий кіт, стрижений не в домашніх умовах, а професійним грумером, лежав у господині в ногах, згодом на колінах.
Потім я прийняла душ і лягла спати. Зранку Валентина нас нагодувала і сказала, щоб ми приходили на обід. Раніше п’ятої вечора вони не випускають. – Приходь, моя дорогенька! – і знову обійняла тепло.
– Дякую. Ми обов’язково прийдемо. Ви просто фея. Ви наша рятівниця!
Ми пішли до машини.
– Єслі ви пройдьотє нємного дальше, там єсть зоопарк, – солдати впізнали нас. На посту були всі ті самі, що вчора не випустили нас. – Малому понравітся. Только он частний. Но нє дорогой. Там даже льви і медвєді живут.
Кирило не проявляв і найменшої зацікавленості. Як і я зовні.
-- Цікаво, – озвався Діма. – Подивимося? – звернувся до сина.
– Не хочу… -- Пішли в бік України.
Ми були першими в колоні. Машини поділили по десять.
16:33. Кирилко стояв біля машини, не поспішав у розпечену коробку. Грався камінцями, підібрав свій пістолет і що там у нього ще було.
– Ти знаєш, куди їхати потім? – запитала я.
Дмитро повернув до мене голову, погляд знайомий ще до окупації. Він більше мене не зачіпав. Звинувачення в тупості, у жіночій дурості не ранили більше. Реальність куди важливіша за думки іншої людини.
– Там можуть бути міни. Ми не знаємо, як їхати. Я боюся.
Водій мовчав. Міцно стиснуті щелепи переконували, що наші побоювання збігалися. Я повернулася до малого. Він грався солдатиками: тикав багнетами, вбивав пластикових супротивників. Поруч лежав іграшковий пістолет із прицілом. Коли Кирило відривався від солдатиків, спрямовував прозоре скельце то на собак перед блокпостом: «дикі, брудні, небезпечні», то на птахів, далеко в небі: «маленькі такі… непомітні…»
16:41.
– Ми не можемо ризикувати дитиною, Дмитре! – я стала підвищувати голос. Той вийшов із машини. Пішов до наступної за нами. Я подивилася в дзеркало. Розмови не могла чути. Потім він пішов далі і зник із поля зору.
16:58.
– Кирилку, подивися, де тато?
– Зараз прийде, – дитина взяла пістолет, стала прицілом нишпорити по людях, видивляючись, де його батько.
– Добре, – мокрими долонями витерла піт із чола. – Дуже добре.
Солдати заворушилися, один попрямував у наш бік.
– Гдє воділа? – запитав.
Я крутила головою, Дмитра ніде не бачила. В цей момент двері відчинилися, і чоловік сів на своє місце. Не зрозуміла, як він з’явився з нізвідки, адже я дивилася уважно. Давно так не раділа, побачивши його.
– Вот сєгодня ти уже нє плачєшь, а улибаєшся. Ти пєрвая. Ждітє! – наказав і відійшов.
17:03.
– Як же ми будемо їхати? Ти дізнався щось?
– Розберемося.
– Нас випустять?
Шлагбаум не піднімався. Незабаром солдат повернувся, переглянув речі. Шлагбаум повільно поповз догори. Діма завів машину, ми зачинили всі двері, плавно рушили. Коли порівнялись із постовим, той сунув паспорти. Сказав, що мою істерику вони запам’ятають надовго. Побажав удачі. Всміхнувся. Я не зрозуміла, кому – водієві, мені чи дитині. «Плювати на нього».
– Там міни! – самовладання покидало мене. Асфальтована дорога на краях обривалася, відводила вбік. Перетворювалася на путівець, тікала вдалину, розрізаючи пейзаж навпіл. Ми не звернули. Продовжили їхати асфальтованою.
– До сірої зони ще кілометрів десять. Потім почнуться міни.
– І що?
– Дослухай! – гиркнув.
Машина зробила ривок, рух прискорився.
– Гаразд.
– У нашій десятці є перегонник. Він знає цю дорогу. Каже, кілька місяців не їздив, але все одно краще, ніж якщо ми самі.
– Зрозуміло…
– Почекаємо на нього та інших. Він стане першим, і всі поїдемо за ним.
– Коли?
– Після останнього блокпоста.
– А скільки їх ще? Той хіба не був останній?! Я не витримаю приниження ще раз…
– За-спо-кой-ся! То був фільтраційний. Далі звичайні.
За кілька кілометрів показався перший блокпост. Ще на відстані впали в око не стільки автомати, скільки бороди. У всіх без винятку.
«Чеченці? Знову?»
– Добрий день, – Дмитро заглушив мотор, простягнув документи. Серйозна міна перетворилася на посмішку на першому паспорті:
– О, брат. Та ти наш… Зачєм єдєшь? Тут такая жизнь скоро начньотся…
– Та ми, брат, туди й назад. У лікарню треба дружині, – акцент мимоволі вирвався.
– Так рисковать жизню із-за жєни? – щиро здивувався.
Діма надав довідку на обстеження, але військові навіть не подивилися в неї. Вони не дивилися і решту паспортів. Нам пощастило, що Кирило заснув. Або удавав, що теж було нам на користь. Коли ми під’їжджали до блокпостів, військові оточували машину, бачили сплячу дитину, починали говорити тихіше, поверхово порпалися в речах, відпускали. Не менше десяти пар очей, не менше десяти нейронних всесвітів, не менше десяти автоматів.
«Що коїться в голові кожного окремо взятого? Що від них чекати? Можуть розстріляти? Можуть! У кожного ж автомат. Автомат створений, щоб стріляти. Кулі створені, щоб потрапляти в ціль. Найпростіший сенс їхньої появи на світ», – такі думки спалахами засліплювали мою свідомість. Гасли з тією ж швидкістю. Це в книзі думки логічно пов’язані. За фактом – розрізнені переляками.
– Якщо виживемо, ніхто не повірить, що пережили.
«Новий Рік 2022 зустрічали в Італії в Генуї. Але жоден італієць не повірить, що таке можливо!»
Після четвертого блокпоста ми скинули швидкість і їхали повільно. Зі швидкістю пішохода. Зупинятися заборонялося. У дзеркалі заднього виду ми бачили, як шлагбаум підіймався й опускався. Пропускав машини, які в’їжджали за нами в сіру зону, зменшували швидкість, не обганяли. Лише одна через кілька хвилин вирвалася вперед, набирала швидкість, як під час перегонів. Коли обігнала й нас, Дмитро повністю видавив педаль газу. Я відчула ривок, почула обурення мотора. Втиснулася в крісло. Ми погналися за передньою машиною.
«Пристебнися!» – я стала шарудіти лівою рукою за плечем. Голову повернула до сина.
– Кириле, пристебнися! Відклади телефон!
– Ну мамо… я сплю…
– Зараз поскаржуся татові!
– Добре, – дитина справді повірила, що тато не чув.
Машина з’їхала з асфальту характерним стрибком. Усі чотири пружини хруснули. Коли я вирівнялася в кріслі, передньої машини не було видно. Краєм ока подивилася в бокове дзеркало. Ззаду теж нікого. Машини немов випарувалися, ми залишилися самі. Буря пилу оточила нас. При цьому машина не їхала, а мчала, збільшуючи швидкість. Я примружилася, як снайпер, спрямувала погляд на спідометр. Стрілка набирала обертів.
Діма опустив сонцезахисний козирок, вирівняв спину так, що не торкався сидіння, водночас стиснув плечі, зменшуючи ширину поверхні тіла, змістився в бік від мене, ніби підпирав водійське скло.
Я не розуміла, навіщо потрібна така поза. Не розуміла, що якщо снайперська куля влетить у лобове скло, то, можливо, не зачепить водія. Не знала, що за склом швидкість сягнула 130 км на годину – необхідна, щоб у хмарі пилу снайпери не могли бити прицільним пострілом. Випускати кулю наосліп могли не наважитися. Лотерея полягала в тому, яке тіло розірветься – тільки металеве чи все ж таки біологічне?
Місцями хмара пилу згущувалася, місцями розвіювалася, відкриваючи краєвид полів і багажник машини, що їхала попереду. Та виляла, й Дмитро точнісінько ловив її слід.
Міни, мабуть, стирчали по краях дороги. Я помітила одну, після чого заплющила очі. Молилася. Пил у салоні, стрибки на купинах збивали молитву, змушували задихатися. Діма кашляв зрідка, але голосно. Дитячий кашель був схожий на уривчастий плач. Акорди мого кашлю звучали гулко й неясно в нижньому регістрі.
«Будь ласка, збережи нас від мін!» – молитва здалася довгою. Незабаром урізала її до суті: «Тільки не міни, тільки не міни… не міни, не міни, не міни…» – місцями вставляла додаткове слово: «будь ласка, будь ласка, будь ласка!»
Ззаду пролунали вибухові черги. Уривчасті. Гугняві. Звук автоматів проказою роз’їдав скляні перегородки, вливався отрутою у вуха. Я розплющила очі. Денне світло засліпило, заспокоїло. Ніби стрілянина – а з нею і смерть – це надбання виключно темряви. Свідомість не могла прийняти вбивство при сонячному світлі. Воно захищало.
«Спасибі! Дякую!» – я дякувала, коли зрозуміла, що стріляють не по нас, а по тих машинах, що відстали. Переривчасті черги переходили в протяжне завивання. Діма додав газу.
Краєм ока помітила, що біля узбіччя проскочили машину Вольво. Її туша, проїдена іржею, була розвернута боком до дороги. Лобове скло розкрито однією лише кулею. Безсердечна не зупинилася на лобовусі.
Як дізнаюся колись, ненаситна куля зачепила виличну кістку, а з нею вирвала пару передніх зубів, змішуючи емаль із пухкою сполучною тканиною головного мозку. Внутрішній тиск, створений однією лише кулею, розірвав черепну коробку Антона Кушніра, який встиг до цього дня вивезти понад сто людей на велику землю. Кістки розлетілися в різні боки з такою силою, що поранили сестру на сусідньому сидінні. Машина зірвалася на узбіччя і застопорилась. Дівчина, що волала від жаху, вивалилася на землю. На колінах поповзла вбік. Люди з мікроавтобуса позаду кричали: «Ми цивільні! Не стріляйте!» Чергова спроба вивезти людей з окупації виявилася для Антона останньою.
– Вот блядь… по кольосах же стрєлял, – солдати вийшли з лісопосадки.
– Война. У нас пріказ, стрєлять по всєх, кто єдєт етой дорогой. Чєво не остановілісь? Ми ж пустілі сігнальниє ракєти. А вдруг ето нацикі єдут… – виправдовувалися.
Дівчина зі слідами крові корчилася на землі, кричала.
– Успокойтє єйо! – у голосі звучав заклик до наступного вбивства як рішення досягти тиші.
– Можна…?
– Нєт. Тєла забірать запрєщєно.
Чим керувалися – невідомо. Згодом дружина волонтера й підприємця, залишивши чотирьох дітей удома, шукала тіло вздовж дороги, шукала в моргах у Запоріжжі, де окупанти перепродували трупи для побожних родичів. Була інформація про те, що місцеві поховали його, але локацію досі не встановили.
Дорога йшла через засохлу річку. Саме тому в суху погоду їхати було вкрай складно. Та все ж краще, ніж якби йшов дощ. З ґрунтової дороги ми виїхали на трасу. Перша машина одразу зупинилася. Водій вийшов назовні.
«Невже?» – я боялася зізнатися собі в правді. Підборіддя затряслося, але сльози не потекли. Вони вичерпалися, наче річище, яке ми мить тому розорали. Я почала кліпати, потім частіше, й нарешті стиснула очі, вичавлюючи залишки вологи. Тіло не підвело мене, й очі помокріли. Як ганчірку для підлоги, стискала повіки, видавлювала радість. Повернулася назад і схопила сплячу дитину. Цілувала його голову, волосся, одяг. Обіймала сина, жмакала, наче улюблену іграшку.
Дмитро у властивій йому манері не подав знаку. Нарешті війна для нас закінчилася.
– Заспокойся, – коли я не відповіла, він відчинив двері й вийшов.
На вулиці закурив і пішов до водія передньої машини. За нами по черзі прилаштовувалися інші. Водійські двері відчинялися, кількість людей зростала. Я вискочила на вулицю й обійняла першого зустрічного. Дивовижне відчуття, коли обіймаєш чужого спітнілого чоловіка. А потім іншого. І ще одного.
– Я ж сказав, щоб не відставали і їхали тупо за мною! Слід у слід. Тупо за мною, що не зрозуміло?! – провідник вичитував щасливих, байдужих до нього людей.
– Було ж сказано – ні праворуч, ні ліворуч. Де та жінка на червоному Фіаті? – запитання змусило всіх проковтнути емоцію радості.
Люди стали дивитися одне на одного, на машину, ніби сусід у мить перетвориться на ту жінку, а одна з автівок чарівним помахом, як у казці, обернеться червоним Фіатом. Здавалося, будь-хто готовий пожертвувати своїм транспортним засобом, аби сталося диво. Але дива не було.
– Хтось один поїде зі мною! Потрібно її знайти!
Я відвернулася, сподіваючись, що мене не помітять і мені не доведеться їхати в той бік, звідки я щойно втекла.
– Ми не можемо їхати. У тебе дитина в машині! – я наказала Дімі пошепки.
Знадобилося не більше двох хвилин, щоб машини розвернулися і зникли за буйними кущами. Кілька інших чоловіків пішки кинулися в той самий бік. Ми залишилися чекати.
Час перестав щось означати. Я повернулася на своє сидіння. Не встигла провалитися в сон, як почувся гул двигунів. Вони повернулися, а з ними й червоний Фіат. Я не бачила жінку. Її автівка залишилася в кінці черги, яка одразу ж рушила далі в дорогу. Ми проїхали не більше двох кілометрів, як попереду знову з’явився блокпост.
– Не може бути! – вимовила я вголос. – Та коли це вже закінчиться?
Постових помітили лише двох. Дивовижний контраст насторожив – на останньому посту, не кажучи про попередні, всі військові були здорованями з бородами і страшним умундируванням, ці ж двоє здавалися юнаками-школярами з худими обличчями. Перелякані очі намагалися роздивитися склад пасажирів у нашій машині. Ми наближалися повільно, круто об’їжджаючи виставлені металеві перепони – так звані «їжаки». Жодних шлагбаумів не було. Невелика споруда з плит і мішків, крита маскувальною сіткою, з вузькими прорізами для автоматного бою в разі атаки. Споруда вміщала не більше трьох людей упритул.
– Слава Україні! – пролунало привітання.
Прапора України ми не помітили. Насторожуючий контраст крився ще й у тому, що після побачених за останні дні п’ятдесяти постів, на кожному з яких було щонайменше двадцять осіб, тут були відсутні люди. Нас пропустили, навіть не перевіривши документів.
Почуття радості межувало з емоційним виснаженням. Ніхто не обіймався, ніхто не усміхався. Усередині тендітних тіл, кожного окремо – Дмитра, Кирила, мене – загорівся невидимий вогник життя. Усі попередні місяці ми повільно вмирали. Холодні кінцівки навіть у спекотну погоду тяжіли до умертвіння, натягнута психіка кожного з нас давно потребувала допомоги медикаментами.
Ми не знали, де оселимося, не знали, чим займемося на великій землі, не знали, чи впораємося з нуля – із заощаджень була запилюжена машина, кілька торбинок речей і, можливо, тисяча-друга грошей, їх суму Дмитро, звісно ж, тримав у таємниці від мене.
Майбутнє було максимально невизначеним, але воно, нарешті, набуло сенсу. У нас з’явилося майбутнє. Забуте, архаїчне почуття. Воно принесло надію і водночас страх. Так почувається новонароджена дитина, та, що тільки-но вивалилася з материнського тіла, ще прив’язана пуповиною до свого минулого життя, перелякано-тріпотлива в холодній новій реальності. Добре, що дорога назад була замінована.
м.Одеса
P.S. Оповідання Валентина Багайчука «Втекти від асвабадітєля» цьогорік зайняло 5 місце у VІІ Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2026 року, січень)
3 січня
♦ Години дві під північ слухав позавчора новорічний концерт на «Марафоні»: більшість облич мені не знайомі. Отже, культура естрадна розвивається? За кількістю голосів так, але чи культура це… Навіть у відомих: Ірина Білик співає свої слова і свою музику: «Ми будем разом – я знаю! Таких, як я, не буває! Таких, як ти, не втрачають! Ми будем разом – я знаю!» Ой, буває! Ой, втрачають! Скількох сама ти втратила? Або іще одна знаменитість – Злата Оґнєвіч: «…Я без тебе на місці стою, хоч до щастя біжав… Ти – моя пожиттєва потреба, а без тебе у серці бардак…» (слова й музика Максима Бородіна). Так, бардак не тільки у серці. Іще один співак-поет-композитор Нікіта Кісільов: «Я кохаю тебе так космічно, духовно й анатомічно, мене тягне до тебе фізично!.. Я кохаю тебе так міцно. Мене тягне до тебе на відстані!..» Досить, бо почну вонітувати від такої творчості. Хтось же їх допускає на центральну сцену країни?
♦ Учора ввечері подзвонив Михайло Сидоржевський й попросив написати спогад про Василя Васильовича Яременка. Нашого університетського викладача (читав курс «Історія української журналістики») – я й одразу погодився: аякже, достойний науковець, який справляв на нас, студентів, враження рідкісне в ті часи, україноцентричне… Але коли почав ритися в своїй пам’яті, то окрім цих загальників і двох конкретних фактів нічого не міг намацати. Може, порадитись із однокурсниками – хай вони щось згадають. Зробити такий колективний, нашого випуску 1980 року, спомин. Налагоджую стосунки.
8 січня
Якийсь користувач FB Kardashian News виставив фото зажуреного чоловіка, якого оточують чотири портрети дуже схожих межи собою хлопців у військових строях. Підпис: батько втратив чотирьох своїх синів під Донецьком. За день фото набрало понад 53 тисячі лайків, 3,5 тисячі коментарів і 1,8 тисячі поширень: щирі співчуття, підтримка, подяки за синів-героїв, жалі… А виявляється – це ШІ. І я купився на цей безсердечний обман, поки не почитав відгуки. Отже, є падлюки, які навіть над горем збиткуються.
13 січня
♦ Дати, дні знаменні. Сьогодні минає 90 років Василю Івановичу Захарченку – талановитому прозаїку. Він давав мені рекомендацію у Спілку, я листувався з ним. Написав про нього спогад… Торік влітку послав оповідання «Красная сволоч» на конкурс малої прози імені В.Захарченка. Вкотре пролетів? Чи не взяли до списку?
А ще в цей день народилась наша сімейна лікарка і письменниця. Брикайте, О.Є.!
А вчора ми згадували мого батька – 105 років. Уже 20 років на небесах.
♦ «Ми кликали кума зустрічати з нами Новий рік, але він не прийшов, бо вже домовився із своїми дітьми останнього шлюбу. Ну, це й зрозуміло. Я його не осуджував би, якби він подався в Черкаси чи Теребовлю до своїх законно народжених нащадків, а тим більше тутешніх, яких я хрестив давно й незабутньо, бо весело!.. Часом ми згадуємо ті милі часи, аби хоч на короткий час випірнути з суцільного, як каже молодь, депресняку…» – ось так могло б початися оповідання про вчорашні одвідини Ю.М., якби я не був такий ледачий до художнього творива. Конкретно зараз звертаю на ішіас.
♦ 15.00. Телефонував Гр.Клочек, розпитував про Миколу Григоріва: «Приймав екзамен у студентки-заочниці із Ставидел, яка мені сказала про нього…» Хто тут студент, а хто професор? М.Григорів, один з кращих майстрів малої прози в українській літературі ХХ століття не входить до лектури академіків… Літературним краєзнавством після М.Смоленчука, Л.Куценка, В.Марка й С.Барабаш – ніхто не займається, навіть не цікавиться: заростає літлан.
15 січня
♦ Визначились лауреати премії імені Євгена Маланюка: поезія – Микола Романюк, проза – Ольга Могильда, публіцистика – Ольга Кирилюк. Найпростіше з голосуванням було в третій номінації, де по одному голосу отримали Людмила Юферова й Олександр Ляшко; у поезії рівно половину набрав М.Романюк, а Назар Назарів – 3, Стас Новицький – 2, Оксана Буянова – 1; у прозі О.Могильда – 5, Валерій М’ятович й Аліна Шевченко по 3, Ніна Даниленко – 1, Роман Любарський – 0. Переголосовували у поезії і прозі, жоден не набрав більшості: у Назаріва прибавилось 3 голоси і в Могильди 1. За «Положенням» ці номінації повинні були б бути яловими, але голова журі Ю.Дрозд взяв на себе відповідальність назвати переможцями тих, хто набрав найбільше голосів у першому турі. Члени журі підтвердили це рішення. На мою думку непередбачуваний він лише у прозі: я особисто їй відвів би місце четверте.
А найсправедливішим чи принаймні найближчим до справедливості був би результат, якби кожен твір оцінювався за п’ятибальною системою. Таке оцінювання змушувало б членів журі прочитати твори, аби визначити для себе ієрархію, а не просто вибирати з кількох імен претендентів того/ту, хто є найпривабливішим і як творець, і як людина. Мусить оцінюватись твір, а не автор. А ще слід би було журі сформувати виключно із спеціалістів-літературознавців, які не причетні до установ, які висувають твори на здобуття премії. Бо нині у журі сидять і голосують майже виключно за своїх висуванців.
Написати б статтю про журі, голосування, конкретизацію цих дій у «Положенні про премію».
♦ У день голосування, під вечір, телефонував Станіслав Новицький. Сумний, роздратований, він, здається, хотів дізнатися у мене: як я голосував. І я сказав йому, що за Романюка. За Новицького голосували двоє: один голос належав бібліотеці, а другий: Бондар, Дрозд? «Чому так? – бився-дивувався він. – Чому до мене таке ставлення? Та й Микола Романюк мені в підметки не годиться… А що: Каретний краще пише? Чи Бідненко? Не можу зрозуміти: я ж стільки зробив, що їм і не снилося… Земляки… Для мене перестає існувати таке поняття як “мала батьківщина”. Чуєте?» Це був крик розпачу. З часом, думаю, він відмовиться від того, що сказав. Якщо, звісно, прийде до тями, помудрішає.
16 січня
Першою фразою, коли його покликали до мікрофона, він намагався заперечити назву серії зустрічей у головній науковій бібліотеці: «Легенда краю». Але ж ми, присутні на цій зустрічі, знаємо: легенда. Минулого року влітку він святкував своє 85-ліття, а нині, серед засніженої зими, область відзначає 87-річчя свого заснування. Ровесники? Майже.
Він народився по сусідству з Кропивниччиною, у Кривому Розі, там же здобув рідкісний і не дуже популярний, здавалось би, фах розвідника та промислового користувача земних надр. І з цими глибокими теоретичними знаннями (його дипломну роботу «позичив» для зведення у ранг дисертації інший), з набутками гірничої справи в шахтах близьких та далеких на початку 60-их років минулого століття прибув у степовий край між Бугом та Дніпром. Прибув, пройшов щаблі свого фахового, суспільного й громадянського становлення і, як мало хто зі свого покоління, уславив край своїм ім’ям. Без перебільшення. Він кілька разів очолював обласну раду, призначався президентом першою керівною особою в області… А головне: він здобув прихильність і повагу не одного покоління степового люду.
Читач, думаю, здогадався: мова про Миколу Олексійовича Сухомлина.
Півтори години безперервної лекції-сповіді про камінці, уламки брил, плитки, самоцвіти, грудомахи, якими багаті підземні, від метра до тисячі, поклади наших чорноземів, по яких ми ходимо-бродимо й ніколи не задумуємось, які ми маєтні та імущі з подачі Всевишнього. Його розповідь носила назву «Природно-ресурсний потенціал степового краю». Вона, розповідь, могла б тривати удвічі, утричі довше – і це було б цікаво. (Микола Олексійович і в такому поважному віці тримає семестри уваги майбутніх машинобудівників технічного університету). Цікаво не тільки для технарів, а й гуманітаріїв, сивих і юних, зухвалих і байдужих – я це побачив на власні очі: бібліотечну аудиторію вщерть заповнили не тільки сучасні й колишні чиновні люди, а й гуманітарії, вчені різних сфер суспільного життя міста…
Цей дебют серії зустрічей «Легенда краю», подумалось мені, має стати в області нагородою, статусом для живих відомих, значущих, креативних – як вдячність нинішнього покоління за талант і невтомність, жертовність і людяність патріархам різних секторів суспільного життя. Так, як це транслює найвище керівництво держави під кінець року в масштабах країни. Першу кандидатуру визначено: Микола Сухомлин.
18 січня
Кількома каналами отримав багато (не став рахувати, бо це неможливо) вітань із днем народження, чимало з них формальні (фейсбучні: не треба навіть нічого писати-бажати: натиснув кнопочку і вже), але були й щирі, приємні мені, дорогі: від найрідніших (дружина, син, невістка, онук Остап із картиною – збережу, доня із зятем – це за святковим столом) до несподіваних – від двоюрідного брата з П’ятигір Володі Паламарчука (дочка Сашуня працює в столичному видавництві «Фокус»), від В.В.Поліщука з Тетієва, від однокурсника Василя Нитки з Ужгорода (йому чогось запам’яталось, що в військових таборах року 1980-го я завжди поправляв командирів: не єфрейторське, мовляв, маю звання, а старший матрос), від… І – ні звуку зі Ставрополя. Другого дня зранку сів написати подячного абзаца за ті вітання. Написав: «Любі друзі (актуальне за всіх часів вітання)! Фейсбучні (я до цього просвітницько-марнославного та… казана втрапив геть недавно – з осені минулого року)… Щиро дякую всім, хто привітав мене з днем уродин (маємо й такого покруча у нашій солов’їній). Тільки ж не моя заслуга ці уродини (батько Паламарчук Василь Павлович 1922-2007, Вінниччина; мати Сидорчук Ярина Демидівна 1919-1997, Київщина). Мирюсь із традицією, але якщо чесно – боюсь цього дня, коли ти вкотре мусиш звітувати сам собі про те, нащо тебе привели у цей нерайський світ. Відповідь нібито на долоні: аби і ти його поліпшував. З таким наївом ми починаємо своє життя, втручаємось посильно у хід історії, та на фініші гірко розчаровуємось: зусилля наші марні, бо світом правлять переважно ідіоти й придурки. Шопта дерзновенних час від часу сколихує застояний сопух покори більшості мовчальників, але сила куль і м’язів вертає все навспак. Принаймні так стається постійно на моєму віку не тільки в рідній країні, а й на цілій планеті. Хоча вік мій іще не завершений. Тому надія жевріє. Надія на тих хлопців і дівчат у шанцях, які протистоять світовому злу. Дякую, друзі!» Потім довго роздумував: відсилати чи не відсилати? Виставлятись на всесвітню публіку чи помовчати? А коли відкрив FB, то побачив, як там пішли тексти про Олену Телігу, Василя Захарченка, Івана Драча, Романа Горака… Куди ти, живий і здоровий, пхаєшся? Хочеш бути схожим на отих, що мало не щодня вистромляються: нате й мою баньочку на дьоготь… Врешті, знайдуться й такі, що бовкнуть: скупий і на подяку. А й справді: чи є золота середина?
22 січня
♦ Україна попрощалась із Володимиром Базилевським (14.08.1937 – 21.01.2026) – поетом, критиком, літературознавцем, есеїстом. Про цю втрату не сказав жоден із центральних телеканалів. Основна причина, думаю – критичне ставлення покійного мислителя до періоду влади чи не всіх президентів.
Наша степова земля в особі літераторів, журналістів, книжників, якоюсь мірою і окремих чиновників, шанувала земляка, хоч він другу половину свого життя офіційно ні разу її не одвідував. Хіба інкогніто – це можуть підтвердити його поезії. Не одвідував, бо так тяжко йому дався розрив із Кіровоградом серед 80-их (чиновна братія не пускала його в столицю), що та кров розриву запеклася йому на серці до останніх днів.
Як поет, а починався він під крилом учителя Василя Сухомлинського в Павлиші, згодом на берегах Чорного моря (Одеський університет), Базилевський виростав від книжки до книжки. Пам’ятаю, Василь Шкляр сказав колись: до Києва Базилевського наче й не існувало, а потім враз усі ахнули й зачарувались.
У Кропивницькому, тодішньому Кіровограді, ним зачаровувались як творцем і як людиною. Він працював редактором регіонального видавництва «Промінь» (Дніпро), літредактором обласної газети «Кіровоградська правда», керівником літературної студії «Сівач» при обкомі комсомолу… Я застав той час, коли нетерпляче чекав кожного засідання студії (ті заняття Володимир Олександрович проводив то в палаці культури імені Компанійця, то в майстернях наших художників, то на березі Сугоклеї під відкритим небом): він не тільки слухав, читав, готував до друку наші вірші, оповідання, гуморески, а й знайомив із творчістю справжніх – класиків і сучасників: уже тоді він ділився з вихованцями своїми енциклопедичними знаннями й думками. Не один із сучасних літераторів краю може назвати себе автором, якому простелив зелену дорогу в красне письменство Базилевський. Я один з них – пишаюсь передмовою до оповідання, яке він надрукував у «КП».
І з кожною публікацією віршів, імпресій і медитацій, ця повага до його таланту зростала. А належав він до найпродуктивніших письменників сучасності. Продуктивність та ніколи не шкодила якості – так дуже рідко буває. Фоліанти його літературних портретів і роздумів («Холодний душ історії», «Лук Одіссеїв», «Талант і талан», «Інстинкт істини») – цим книгам заповідається тривале життя. Його письмо, як ні в кого із сучасних українських мислителів, – абзаци афоризмів, які не блякнуть під палючим сонцем чи хвищами сучасного кругойдучого планетарного життя. Базилевський був сіячем правди і майстром форми.
♦ Слухав учора виступ Трампа (trumpet [tr^mpit]: труба, рупор з англійської) у Давосі (Швейцарія) – самозакоханий ідіот: півтори години чванився, називаючи себе найвидатнішим президентом в історії США – запропонував учасникам світового економічного зібрання творити нову міжнародну організацію Раду Миру (альтернатива ООН): першими записалися Угорщина, Росія, Бєларусь. Диктатори всіх країн, єднайтеся! Євросоюз із понад трьома десятками країн + Великобританія й Україна проігнорували запрошення (плата за вступ – мільярд доларів). Як далі розвиватимуться події? Ніхто не може передбачити. Сьогодні там виступав Зеленський.
23 січня
♦ Перед світанком яскраво снилася Шилівка, рідне село Григора Тютюнника, в якому я ніколи не був. Опинився я там із якимись двома дядьками, яких не можу пригадати хто вони – наче як оті, яких описував улюблений письменник. На майдані стоїть вітряк з раменами, схожими на великі гнучкі пелюстки квітки. І щось на зразок музею Григора; дерев’яна халабуда наче й без вікон, але все в ній видно. Полиці уздовж стін, як ото в старій селянській хаті, на яких викладали підпалки та паляниці, тільки-но вийняті з печі, аби вистуджувались. А тут замість хлібин картонні коробки, наповнені конвертами, фотографіями, газетами-журналами, книгами. Особливо багато листів. Я дотягуюсь до них з табуретки й так хочеться розгортати конверти й читати листи, але я не наважуюсь, адже це музей з раритетними речами-експонатами. Хоча ні від кого ніяких заборон немає. Де вони тут взялись? А після смерті чоловіка дружина Людмила передала. Ось у кутку висить одяг: бачу тут жіноче світле пальто, а шукаю очима Григорів кожух… Ще костюм висить, інший одяг – зокрема кухвайка, в якій письменника фотографовано в Тетієві. Сон закінчується тим, що я несу під пахвою легкий макет Григорової постаті і розкішний його чуб хвилюється на вітрі; та ще питаю місцевого чолов’ягу, який нас випускав з музею, чи бачився він з письменником. «Аякже! – відповідає він гоноровито. – Ми ж односельці, виростали разом. А потім він приїжджав у Шилівку не раз…» І я йому заздрю, хоч у сні не усвідомлюю, що теж зустрічався з ним у його квартирі в Києві. А ще запитую своїх супутників, чи придбали вони квитки на потяг, на зворотню дорогу, а вони мовчки хитають заперечливо головою. Та й проснувся… От би відвідати Шилівку і Мануйлівку.
♦ Як же завізно сьогодні у Фейсбуці! Можна нічого не робити, навіть не їсти й не спати, і то неможливо бодай переглянути ті надходження від фейсбучних друзів, яких у тебе трохи більше тисячі. Кожен прагне щось витріщити. От О.П. виставляє дві свої фотографії (одна сьогоднішня, а друга десятирічної давності) і з замилуванням зізнається, що не уявляла тоді таких феноменальних змін у своєму житті: тоді вона була просто вчителькою, а тепер лауреат літературної премії, авторка кількох поетичних книг… Кому це цікаво, окрім неї самої? То хай би записала собі в блокнот – ні, виставляє свою радість на публіку, від чого хочеться лиш зітхнути. От хто заробив це право сидіти денно і нощно у FB, то це Михайло Наєнко – він уже стільки видав книг, стільки набачився й наслухався, але не встиг про це написати, що у його вже віці якраз Мережа впору підходить: почитайте останній його допис «Павлу Тичині – 135», де він розказує не тільки про особисті стосунки з поетом, а й про плагіат Загребельного у Н.Суровцевої, про донос на «Україну в огні» Довженка, який писали «класична четвірка» Тичина, Рильський, Корнійчук і Бажан, а ще… Цей коротенький допис багато чого вартий. Не для шкільних підручників, зрозуміло, а для тих, хто серйозно займається літературою й людинознавством.
27 січня
♦ Написав два абзаци на смерть Базилевського для «Кроп: час-time», вже й у друку побачив, а кинувся знайти пакет-файлик у своїх комп’ютерних папках – не знаю, куди запорпав. Чи не сигнал це мені, що повна до краю моя творча торба? Настільки повна, що висипається все з неї… Але ж маю я ще багато чого зробити – скільки задумів нереалізованих!.. Оця болячка м’язо-нервова гасить усі бажання.
♦ Чогось мені давно здавалось, що Григорій Гусейнов дебютував у літературі пізно. Сам я не рання птаха (першу книгу видав у сорок років, бо так склалися обставини, хоч вірші опублікував 16-річним, а перше справжнє оповідання у 29 і потім майже щороку публікував оповідання у республіканській періодиці), а Григорій, старший від мене майже на п’ятиріччя… Та ось натрапив у записнику: оповідання «На степовій дорозі» він опублікував у «Молодому комунарі» 19 вересня 1981 року – у свої 31. А написав коли? Я ж пам’ятаю, як він читав це оповідання на студії «Сівач» під орудою В.Базилевського. Воно ввійшло також до його першої книги «Незаймані сніги» (Кривий Ріг, бібліотечка «Саксагані», 1993, 148 с.). Отже, й перша його книга вийшла раніше, ніж моя перша художня. Не всю я її, подаровану з автографом напередодні 1994-го, прочитав, будучи забіганим-заклопотаним, а тим більше, що пізніше окремі нариси Григорій розгортав у повісті (про Василя Діденка, наприклад), вони видавались пізніше в ошатних окладах. Ото й берусь прочитати-перечитати першу книгу Шевченківського лауреата з напуттям Григорія Зленка.
♦ У чоловіків заскорузліший розум у порівнянні з жіночим. Приклад: кілька місяців тому дружина вичитала в Internet’і, що коти не люблять запаху мандаринів, й ми почали класти оранжеве лушпиння поблизу фортепіано, яке наша Льоля облюбувала собі це місце за виходок. А позавчора каже мені: не треба класти вже мандаринових шкурок – ти ж бач, що вона там не цюняє… От як вчасно і гнучко, бо я й досі носив би ті шкурки з кухні. Продовжуємо далі вивчати котів.
30 січня
Тільки що узнав результат аналізу (діабет 2 типу): 9,7 одиниць. А я сподівався на 6-7 найбільше, виходячи з тих обіцянок, які мені впарювали продавці «Diabelux» i «Diabenox». Шахраї. Здерли понад чотири тисячі гривень за крейду. Це ще один розділ (історія, оповідання) до циклу «Часи шахраїв». Чи напишу я його? Треба було б – нині про це говорять люди.
м.Кропивницький