«Проголошення незалежності — тільки перший крок. Наступний, складніший — перетворення глевкого населення на гордий народ. Я не знаю, коли це станеться. Якщо не збережемо мову, не відродимо почуття гордості за неї, не станеться ніколи. Самоповага неможлива без гідної поваги до голосу предків. Коли предки залишаються забутими, коли їхній попіл не стукає в серця нащадків, нащадки залишаються тінями». Такий заповіт залишив нам незабутній В'ячеслав Чорновіл.
Уявімо собі, що широкомасштабний напад Росії на Україну стався 35 років тому, коли ми тільки-тільки почали відходити від радянсько-імперської отрути, лише ледь-ледь намацувати себе, як окремішню національну спільноту. Можна не сумніватися – ті паростки були б до кореня знищені ерефією і наші діти, як колись наші діди й батьки після поразки національно-визвольних змагань початку минулого століття, вивчали б історію з московської точки зору, а рідну мову вважали б малоросійським наречьєм.
Перший настоятель храму святого Володимира УАПЦ (зараз Православної церкви України) отець Олексій (Климюк) казав: «Усі події найперше відбуваються в духовному житті…». Тобто реальність – це відображення нашої свідомості, нашого ставлення до речей, нашого духовного світу. Тому й наша перемога у нинішній російсько-українській війні неуникна, бо у свідомості більшості наших співвітчизників уже сформоване і чітко діє поняття України, як окремої держави, інакшої від РФ національної спільноти. А страшні випробування, руїни, втрати і страждання, принесені «старшим братом», ще й вияскравили – скільки у ній любові, доброти, самопожертви.
Світлана Орел