Продовження. Початок – http://chas-time.com.ua/liudyna/shchastya-po-vishnevskomu-1.html
Наш земляк із задоволенням працював із молоддю у творчому об’єднанні «Дебют», допомагав молодим кіномитцям своїми знаннями й уміннями, ділився досвідом і талантом. А бути з молоддю – це бути завжди молодим, енергійним, не тільки вчити, а й самому вчитися новизні, дивуватись, не переставати насолоджуватись творчим процесом. Та все ж у роботі над фільмами незмінним залишається неймовірна праця всіх причетних до безмежного світу кіно у поєднанні з талантом, силою волі і жертовності. Зрозуміло, що шлях до успіху не буває легким.
Магічна команда «Мотор…»
Скільки разів вислів «Увага! Камера! Мотор! Почали!» виголошував режисер Анатолій Вишневський протягом творчої діяльності, складно полічити, та і справа не в цифрах, є результат. Анатолій Володимирович працював у 27-ми картинах, не беручи до уваги короткометражні дипломні та дебютні картини студентів, всього понад сорок. Співпрацював із визнаними режисерами: Романом Балаяном і Миколою Мащенком, Тимофієм Левчуком і Михайлом Бєліковим, В’ячеславом Криштофовичем і Григорієм Коханом, Андрієм Бенкендорфом і Володимиром Балкашиновим. Ці люди були для Анатолія справжніми друзями, вчителями, кращими зразками людяності.
«За що Бог дав мені таке щастя бути з цими людьми?!» – чуттєво зізнається співрозмовник. І що тут заперечиш, дійсно, не до кожного митця доля була такою прихильною. Про кожного з цих талановитих, титулованих майстрів кіно Анатолій Володимирович може годинами розповідати, додаючи у розповідь цікаві факти, окремі деталі, тобто про все, що залишалось за кадром, – і радісне, і сумне, і просте, і феноменальне, і жартівливе, і сльозливе, адже кожна картина вимагала багато командних зусиль і не була легкою.
1978-й рік, дві великі радості: 15 травня народився син і цього ж дня закінчилось його навчання, здобув таку омріяну і вистраждану професію режисера. Спочатку хотів потрапити бодай у якусь знімальну трупу. Добрий наставник Василь Цвіркунов йому радив: треба йти не туди, де тепло, тобто в актори, а де складніше, на майданчик, де знімають кіно. Нібито все зробив, як знав, вивчив сценарій, описав, але чує у відповідь таке класичне: не беруть. Стоїть біля вікна, ледь стримуючи сльози. І знову щаслива мить: сходинками на другий поверх кіностудії піднімається відомий режисер Андрій Бенкендорф, який звернув увагу на засмученого юнака. Анатолій повідав свою біду, мовляв, придбав і сто портфелів, і сто ручок, все інше продумав, а результату немає.
– А хто ж Ви? – запитує.
– Я Вишневський, – швидко приховуючи сумний настрій, відповідає.
Тут досвідчений режисер Бенкендорф зрозумів, що перед ним саме той, хто йому конче потрібний, якого давно шукав поміж десятків молодих колег, і миттєво видав: «А мені треба 5 білочок. Дістанеш?» Де й ділися сльози. Мерщій через двори, долаючи бар’єри парканів, живо опинився в зоопарку, і через годину режисер мав хоч і не п’ять, та все ж таки три білочки, які й вирішили подальшу долю нашого героя. Згодом прізвище Анатолія Вишневського як асистента режисера Андрія Бенкендорфа з’явилось у титрах кінофільму «Мій генерал» – чудової стрічки про дружбу 12-річного Антона з дідом-генералом, який своєю активною життєвою позицією вплинув на формування духовного розвитку хлопця. Директором знімальної групи був Григорій Кохан, який полюбив молодого асистента за те, що той з перших кадрів зйомки був на своєму місці, з його появою знімальний майданчик оживав, з ним було легко працювати. Вдячний старшому колезі за низку спільно створених із ним фільмів, які стали класикою українського кіно, – «Ярослав Мудрий», «Стамбульський транзит», «Вбити шакала», «Бухта смерті» та інші (як асистент, пізніше другий режисер).
Кожен день зйомок, кожну сцену, кожен епізод, чарівне суцвіття акторів фільму, неперевершену гру Андрія Харитонова, Анастасії Вертинської, Сергія Бондарчука, Ади Роговцевої, Костянтина Степанкова та багатьох інших у фільмі Миколи Мащенка «Овід» (за романом Е.Л.Войнич) донині пам’ятає асистент режисера Анатолій Володимирович. Робота над кінокартиною була складною і водночас захопливою, більшість сцен знімалось в Олешківському замку. Асистенту режисера головним завданням було передати побут і дух тієї епохи – це і реквізити, і костюми і багато чого іншого, одне слово, щоб усе було і нічого зайвого. Скажімо, навіть така дрібничка, як незавидні фрукти у старовинній вазі, викликали незадоволення, що раптово переросло в гнів, істеричний крик Мащенка, бо на столі перед Ріваресом (чи перед кардиналом Монтанеллі) повинні були бути найкращі сорти яблук та винограду й великих розмірів, щоб глядачу впадали в око, як того заслуговують герої. Режисер буквально змітає ту вазу зі столу, на підлогу падають і котяться ні в чому не винні яблука, а Вишневський рятує дорогоцінну вазу з Олешківського замку і водночас чекає вироку: повертатись до Києва. Це емоції, так буває, зате якою була спільна радість, задоволення від знятого епізоду, вибачень, душевної розмови. Фільм отримав багато нагород, зокрема престижну «Золоту німфу» в Монте-Карло, а виконавці головних ролей – Державну премію імені Тараса Шевченка.
Особливо пам’ятним для Анатолія Вишневського став фільм «Розпад», прем’єра якого відбулася 1990 року. Це були щасливі роки роботи на посаді другого режисера в команді Михайла Бєлікова, високоосвіченого професіонала, безмежно людяного у ставленні до кожного працівника знімальної групи, як згадує Анатолій Володимирович. Це фільм-катастрофа, фільм-правда про долі людей на тлі Чорнобильської трагедії.
Картина за виробництвом та організацією була надзвичайно складною: постійні зйомки масовки, безліч акторів. До речі, Анатолій теж знявся у невеличкій ролі. Пам’ятає унікальний випадок: треба було зняти сцену вивозу дітей із Києва на вокзалі. Стало зрозумілим, що зібрати 15-20 тисяч масовки – нереально. Тоді він запропонував головному режисеру піти на авантюру: хронікально – документально зняти натовпи людей наприкінці серпня, коли студенти повертаються до столиці на навчання. Бєліков погодився, знімали трьома камерами, на екрані вийшло достовірно, переконливо – і сам дивується з такого вдалого задуму. «Чому американському «Чорнобилю» приділяють більше уваги, ніж нашому «Розпаду»? – часом запитують журналісти. «Змінилось покоління глядачів, – відповідає режисер. – Та все ж наш фільм правдивіший, людяніший, знімався в реальних умовах, майже по свіжих слідах, у ньому задіяні українські актори; американці ж люблять атракціони, а ми зняли драматичну картину». Фільм довго пролежав на поличках, бо довго замовчувались масштаби аварії. Навіть сам Вишневський не бачив фільму. «Лише випадково о третій годині ночі (телевізор міг не вимикатись і до ранку) почув адажіо (Альбіоні. – авт.) і здогадався, що це ж наш фільм. Я його переглядаю тоді, коли мені сумно або тоді, коли радісно на душі», – звучить таке одкровення з уст Анатолія Володимировича. Сумує з приводу того, що майже нікого немає вже на цьому світі з тих, хто працював над фільмом, і це не якась містика, а реалії нашого життя.
«Генерал кінематографічних битв» за Романом Балаяном
Незабутньою залишається робота над картиною «Бережи мене, мій талісмане», адже розпочалась плідна співпраця, побудована на взаємоповазі, взаєморозумінні, дружбі з маститим режисером Романом Балаяном, безмежно відданим Україні, українському кіно та українській культурі, яку сповідує серцем і душею, особливо сьогодні, коли російські митці, з якими спільно творили кіно, або мовчать, або ж підтримують російську агресію. «Кремль збожеволів, він за це має поплатитися», – зауважує Балаян. Багато теплих слів виголошує Анатолій Володимирович на адресу сценариста цього фільму Рустама Ібрагімбекова, який подарував можливість працювати з Балаяном і так вдало, з великим успіхом передати в картині історію про любов і спокусу, вірність і зраду, хамство і почуття власної гідності. Фільм отримав головний приз 1987 року в Стамбулі – «Золотий тюльпан».
Варто зазначити, що кіностудія імені О.Довженка у 80-ті роки знімала фільми за сценаріями, які занурювали глядача в атмосферу минулого або ж пропонували сюжети на морально-психологічні, етичні теми, на першому плані – загальнолюдські цінності. Цим довженківці уникали необхідності знімати стрічки про секретарів парткомів, передовиків соціалістичних змагань, героїв п’ятирічок. Треба було мати сміливість і талант, щоб «заховатись» від ідеологічних настанов і зняти низку чудових фільмів.
Багато чому навчився в Романа Гургеновича Анатолій Вишневський. Хвалив майстер його за те, що він дотримується правил: ніколи не втручатися в кадр, не робити зауважень акторам під час роботи камери, бо вони, як бузок при весні, сколихнеш – облетить вся краса, зникне чарівність; а також уміти вчасно відійти, завершивши свою роботу. «Толя – унікальна, рідкісна людина. З ним не нудно на майданчику, цікаво, його голос зачаровує, він не втомлюється, у нього теж багато чому можна повчитися », – розповідав в ефірі «Емігрантського радіо» Роман Балаян.
Настанови Балаяна, які стали формулою успіху як другого режисера, Анатолій Володимирович пам’ятає і дотепер, вчить користуватись нею молодих митців: працювати на випередження, знати сценарій як молитву, відштовхуватись від задуму сценариста, з пів слова розуміти головного режисера: «…до кадру ти король, а в кадрі – він (тобто головний режисер), який чує очима та бачить вухами». Тепер Анатолій Вишневський має і своє визначення: «Головний режисер – годинник, а другий режисер – маятник».
Слід знати, що другий режисер – головна фігура поза кадром, що у кінозйомках немає дрібниць, найменша дрібничка може зіпсувати весь фільм. Заворожував на знімальному майданчику пан Анатолій усіх: від головного режисера й акторів до техпрацівників, саме від нього залежала творча продуктивна атмосфера під час зйомок, він, за словами Романа Гургеновича, рятував зйомку. Неодноразово здивовано запитував у нього, хто його цьому навчив. А навчило, як ми розуміємо, життя, бо нічого легко не давалося Анатолію Вишневському. Скільки треба було витримки, терпіння, щоб зібрати всі образи в кулак, щоб навчитись протистояти викликам, непорозумінням, які виникали в процесі роботи на знімальному майданчику в перші роки становлення як другого режисера, щоб потім заслужити звання «генерала кінематографічних битв» від самого Балаяна.
Скажімо, знімають фільм «Перше кохання». Треба багато снігу, а його немає; згрібають лопатами, звозять на майданчик: сніг на вагу золота, а тут раптом дощ. Нервує Балаян, все йому щось не так, у гніві знімає з руки унікальний годинник 18 століття, подарований йому… «гадом Михалковим» (так цілком заслужено називає його тепер співбесідник) і жбурляє у Вишневського. Не був би Вишневський Вишневським – непомітно ловить старовинну річ і знову береться за сніг. Чудово знятий епізод, а скоро й картина. Вся знімальна група за столом: чай, кава, гірке й солодке, обговорення, і ніяких образ, але всі бачать збентежене обличчя Балаяна, бо де ж знайдеш у високому снігу годинника. Жалкує Роман Гургенович, що так обійшовся з колегою і з тим подарунком від метра (світ би його не носив тепер). Анатолій витягає з кишені дорогоцінну річ і подає засмученому господарю. «Як він мене обіймав, цілував, вибачався, – каже мій співрозмовник. – Толику, мені потрібно пику набити, а ти мене обіймаєш».
У Києві часто гостювали з дітьми в Балаяна, теща його, привітна жінка, частувала смачненьким, Роман Гургенович влаштовував для хлопчиків автомобільні екскурсії містом і при першій же нагоді не переставав вибачатись за той прикрий випадок зі снігом і годинником. Нещодавно телефонував Анатолій своєму старшому колезі й другу Балаяну з приводу Михалкова, радився, як достукатись до нього та до тих, кому вони віддавали серце й душу, кого зустрічали з квітами, а проводжали з подарунками, влаштовували комфортні умови, плідно працювали, несли в маси прекрасне. Як не старався Балаян щось доказати колишнім (навіть не хочеться називати друзями), – суцільна непробивна стіна, але, на щастя, знаємо і тих, хто засудив агресію та назавжди покинув росію. «Не рви серце, Толику, воно в тебе й так хворе», – порадив Балаян.
Найсвітліші спогади і про співпрацю з Леонідом Биковим, з яким разом навчалися, товаришували, мали знімати спільно фільм «Прибулець», та сталося непоправне.
У творчому доробку Анатолія Вишневського і молодіжні фестивалі, і телевізійні передачі, і зйомки музичних кліпів, реклами і творчі вечори видатних людей – професіоналізму, таланту, такої віддачі, як у пана Анатолія, годі було пошукати. Хто б зумів працювати десять років без відпустки? Авжеж, Вишневський.
Ніколи не пошкодував Анатолій Володимирович, що не став головним режисером чи режисером-сценаристом, хоч і мав до всього талант, не зрадив своїй посаді другого режисера, адже вона йому принесла багато щастя. Що там говорити, сам Балаян дав найвищу оцінку творчій діяльності Анатолія Вишневського : «Якби не Ви, не було б і посади другого режисера». З приводу посади дискутували з Олегом Янковським, який схиляв Вишневського зайнятись своєю режисурою, сценаріями, але Анатолій переконливо переміг у творчому поєдинку, на що той підсумував: «Так, Ви маєте рацію: бути Вишневським не кожному дано».
Лавочка в Довженківському саду
Це святе місце для Анатолія Вишневського. Воно нагадує йому про найщасливіші моменти творчої співпраці з багатьма режисерами кіно, акторами, операторами, сценаристами. Вона багато пам’ятає: ось цією стежкою ходили знамениті наші актори, режисери, тут вперше 1969 року ступила нога сімнадцятилітнього Анатолія, тут дбайливі руки кіномитців саджали яблуні, плекали сад, вони знають кожне дерево, висаджене на знак дяки Маестро Довженку та його послідовникам.
Анатолій Володимирович вважає, що людське щастя складається з невеличких приємних епізодів, якихось на перший погляд дрібниць, випадкових знайомств із цікавими людьми, скажімо, ось переглянув у соцмережах ролик – фрагмент із кінофільму Л.Осики «Дід лівого крайнього» (1973 рік). Звучить пісня «Старий київський романс» – набігла хвиля приємних спогадів: «Як співають наші легенди! Я щасливий, що доля подарувала мені можливість бачити, знати, працювати, дружити, йти по життю з К. Степанковим, М.Яковченком, Б.Брондуковим, В.Симчичем». Зізнаюсь, що і я вперше переглянула фільм зі зворушливою, нібито простенькою пісенькою про співучу канарейку і її романс, яким захоплюються кілька поколінь киян.
Сад зачаровував, надихав, у ньому знімали багато сцен, тут завжди витав дух Довженка, якого у злощасні 30-ті роки відлучили від неї назавжди. Восени біля підніжжя пам’ятника Олександру Довженку стоїть корзина з яблуками, у День українського кіно (вересень) кожен учасник святкових заходів може скуштувати тих довженківських плодів та надихнутись творчістю, відчути зв'язок поколінь. А як тут родять райські яблучка! На жаль, кажуть, що територію кіностудії разом із садом треба продати і побудувати павільйони за містом. Болісно це чути тим, хто душею і серцем приріс до цієї частинки столиці, – серед них і Вишневський.
Життя стрімко змінюється і змінює сценарії фільмів і нас самих. У кожного є право вибору. І ця ганебна російська війна змусила багатьох замислитись, визначитись у своїх пріоритетах і переконатись, що наше українське кіно, наша література, наша пісня, наш театр – мистецтво світового рівня з давніх-давен і донині, мистецтво великої нації. Анатолій Вишневський твердо вірить у те, що в українського кіно є майбутнє. Достатньо у нас талановитих режисерів, акторів, які здатні творити гарне мистецтво. Серед них особливо пишається своїм учнем Олегом Чорним, який отримав премію «Київ» імені Івана Миколайчука за фільм «Голлівуд над Дніпром». Молоді актори запрошують Анатолія Володимировича на знімальний майданчик. Хоча нині більшість фільмів знімаються без державної підтримки, зате це дає можливість у повній мірі реалізувати всі авторські задуми. Одним із останніх – фільм братів Альошкіних «Чунгул», в якому пан Анатолій був другим режисером, мав намір презентувати фільм у Кропивницькому.
Бобринець і досі бентежить душу
– Я відбувся як Вишневський, – упевнено говорить пан Анатолій. – Я щаслива людина у всіх сенсах цього слова.
Мав уже в переліку своїх праць низку художніх та документальних фільмів, кілька зіграних ролей. Саме тоді йому дуже хотілося поїхати до рідних місць на Кіровоградщині. Це були незабутні зустрічі з глядачами в кінотеатрах, музеях, в сільських клубах.
Пам’ятає наш герой кожну таку зустріч і в Бобринці, де в тому ж таки кінотеатрі «Промінь» за його участі демонстрували фільми «Розпад», «Які ж ми були молоді», «Паризька драма», «Самотня жінка бажає познайомитися» та інші. Поруч завжди був вірний його супутник Віктор Нечипоренко. А як зустрічали режисера з кінострічками в селах! Чіпка пам'ять Анатолія Володимировича тримає дотепер прізвища музикантів, керівників аматорських колективів, які досить успішно розвивали аматорське мистецтво у Витязівці, Новоградівці, Олексіївці. На цих сільських бенефісах режисера виступали місцеві фольклорні та театральні колективи, багато спілкувалися з гостем і переглядали презентовані ним фільми. На рідних степових просторах на повну силу розкривався талант Анатолія Вишневського, це були одні з найкращих і незабутніх миттєвостей в шаленому ритмі творчого життя митця.
Якось зізнався дружині Валентині, що душа болить за Бобринцем, мовляв, давай купимо баян і поїдемо до Бобринця, можливо, і переїдемо на постійне проживання в місто корифеїв українського театру, будемо влаштовувати концерти, відпочивати біля скель на річці. Але ж дружина знала, що без знімального майданчика, без кіностудії чоловік не зможе жити. Не стирається з пам’яті той день, коли з дружиною Валентиною стали на весільний рушник, як в мальовничому селі Колодянка, що на Житомирщині, гуляли весілля на весняного Миколая всім селом. Здавалось, усе буде вічним. А тепер уже внук так швидко підростає. Роки пролетіли, а згадка не полишає. Хоче дідусь, щоб онук Єгорчик долучився до кіномистецтва і продовжив його справу, адже він ще в дитячому візочку потрапив у стрічку «Горобчик», а коли підріс, озвучив роль у багатосерійній стрічці.
«Злагода, взаємопідтримка, любов у сім’ї – ось головне щастя, яке дарує нам життя. Нині душа болить за наших хлопців, за дітвору, у якої відібрали радість, сміх, спокій на нашій святій землі, але віриться, що Україна в запеклій боротьбі переможе ненависного ворога», – насамкінець виголошує пан Анатолій.
Валентина Ревва, село Бобринка