Список славних знаменитостей Бобринецького краю прикрашає ім’я відомого в Україні та за її межами кінорежисера, актора, двічі заслуженого працівника культури України та діяча мистецтв, лауреата престижних міжнародних премій в галузі мистецтва імені В.Винниченка та літературної премії імені Ю.Яновського, кавалера орденів «За заслуги» ІІІ та ІІ ступенів, до речі, він єдиний в Україні режисер, удостоєний цих орденів, також у колекції його нагород – орден святителя Феодосія Чернігівського – і все це про Анатолія Володимировича Вишневського
Кіно нашої юності
Таке соковите прізвище – Вишневський носять чимало видатних людей в Україні та в близькому й далекому зарубіжжі – це і лікарі, й інженери, й письменники, й співаки, й актори, одно слово, – талановиті люди. Але ж ми пишаємося своїм, бобринецьким Вишневським, для якого це прізвище ніби наповнилось магічною силою, стало вирішальним у його сміливому, можна сказати, відважному вчинку на шляху здійснення його ще дитячої мрії, що зародилась у нашому краї в далекі 60-ті роки, – бути причетним до мистецтва кіно.
А хто з нашого покоління 50-60-х років не захоплювався мистецтвом кіно? Дівчата вирізали з журналів «Новини кіноекрана», «Радянський екран» фото кадрів з кінофільму чи портретами улюблених акторів, у кіномеханіків випрошували шматочки кінострічки, яка могла обриватись, а зустрітись наживо з актором чи режисером у міському кінотеатрі, – то вважалось щасливим випадком. Святом було, коли пішки ходили з Бобринки до Витязівського культмагу, щоб придбати набори фотолистівок з відомими акторами.
А як не згадати перші походи в кіно ще до старого холодного сільського клубу із солом’яним дахом. Кіно «крутили» частинами, бо треба було перемотувати плівку. Двигун гудів на все село – кожен знав: іде кіно. Кіномеханік, сварливий, але справедливий і вимогливий дядьо Віля (Віталій Пилипович Ткаченко, світла йому пам'ять, він зумів прищепити любов до цієї професії кільком юнакам із нашого села) нікого не пропустить без квитка. Тож цілий тиждень думали, де взяти їх, тих клятих п’ять копійок і жити зі світлою надією на перегляд «Чапаєва» чи «Кавказької полонянки». У сильні морози ноги ніби примерзали до підлоги, тоді в перерві між частинами всі дружно гупали ногами об мазану глиною підлогу (у нас її називали долівкою) і гучно скандували:
«Дя-дьо Ві-ля, дя-дьо Ві-ля!» Очевидно, щоб швидше перемотував плівку.
А вже в новому приміщенні будинку культури було тепло, комфортно; реклама фільму завжди вчасно з’являлась на дошці об’яв та на сільських виробничих об’єктах. Кінопоказ тривав у два сеанси: дитячі фільми вдень, а для дорослих – вечірні перегляди. Глядацька зала була завжди переповненою, ця магія кіно і саме її дійство наповнювало душі чимось незвичайним, змушувало знову і знову переглянути той чи інший фільм; романтика кіно заворожувала молодь, надихала на пізнання нового, небаченого. Щоразу після перегляду хорошого фільму виходили із залу іншими, здавалось, багатшими, розумнішими, сміливішими, кожен майстрував у своїй уяві своє майбутнє, якимось чином пов’язане з кінострічкою. Було й таке, що фільм вечірнього сеансу демонстрували всього для двох глядачів, але ж яких затятих любителів кіно, – Кузьмичів Володимира та Ганни. Щовечора ця немолода пара прямувала до сільського будинку культури з чудовим настроєм і бажанням переглянути фільм, а якщо інколи кіномеханік пропустить показ документального ролика, то дід влаштовував ґвалт і змушував демонструвати його після художнього фільму.
Кадри з тих далеких літ
Все це наше сільське «кіношне» відродилось в пам’яті, коли пощастило познайомитися і поспілкуватися з Анатолієм Вишневським, дізнатися з перших уст, як йому все ж таки вдалося підкорити вершини кіномистецтва, стати успішним, упізнаваним (недаремно ж його називають корифеєм українського кіно) і водночас залишатись звичайною простою людиною з відкритим серцем і душею. З перших почутих фраз Анатолія Володимировича зачаровуєшся тембром його голосу, виразною інтонацією, з його уст звучить справжня поезія, а розповідь про особисте та творче життя, про успіх і складові його щастя – це своєрідний моноспектакль, який можна дивитись і слухати безкінечно На жаль, клята війна не дала зустрітись і поговорити наживо.
Непроста історія його життя: і сумна, і радісна, і страждальна, і щаслива. Болісно розповідати про суто особисте Анатолію Володимировичу, але він наважився. Народився в Києві в золоту пору осені, на десятий день його народження мати відмовилась від немовляти, залишивши тільки коротку записочку: «Будь щасливим». Відтоді й почав боротися ще маленький Толик за своє щастя, жодним чином ніколи не дорікаючи тій жінці, Ользі Петрівні, яка, очевидно, змушена була так зробити. «Скільки битиметься моє серце, буду вдячний тій жінці, що подарувала мені життя», – щиро зізнається мій співрозмовник.
Спочатку був дитячий будинок у Бучі (з яким болем у нашій душі відгукується це слово нині!), потім доля закинула на нашу Кіровоградщину: спочатку в дитячий будинок, що був у Липовеньках Голованівського району, а в шестирічному віці – до села Войнівки Олександрійського району. Дотепер колишній вихованець пам’ятає той, як він каже, життєво-навчальний період, був закоханий у природу цього краю, в мальовниче село з перелісками, квітами, проваллями та добрими вчителями. Нині переглядає світлину, де ще восьмирічним ховає руки від морозу, а погляд спрямований десь удалечінь, ніби відчуває, що скоро має все змінитись, хоча тут було добре, ніхто не ображав. Єдине лише бентежило, де ті, хто подарував йому життя, чому не приходять до нього…З відстані років, будучи вже дідусем, Анатолій Володимирович поділився болючим спогадом про батька: «Дуже жаль, що ми так і не зустрілись у нашому житті. Тільки з роками я дізнався, що його ім’я Володимир».
Не перестає згадувати Анатолій Володимирович той драматичний момент, коли вихователька, молода вродлива жіночка Валентина Федосіївна Корнієнко (після реформування дитячих будинків у школи-інтернати) невеличким візком, запряженим кіньми, везла шістьох маленьких другокласників-сиріт до автовокзалу міста Олександрії. Потім автобусом шлях пролягав до Кіровограда, що тепер Кропивницький, а далі – до нашого міста Бобринець. На автобусній станції, де нині Приватбанк, заплакана вчителька покинула дітей на чужих, як дітям тоді здавалося, людей, сказавши, що піде купувати їм морозиво, а сама, ховаючи свої сльози і невимовний біль, залишила їх назавжди. Це вже значно пізніше стане зрозумілим, що такого прощання не могла витерпіти жінка, яка була малюкам за матір. Але все-таки, як наголошує у своїй розповіді наш герой, існує у світі закон дяки: через багато років він зустріне цю жінку і шанобливо вклониться до ніг, дякуючи за все. Як з’ясувалось, Анатолій дотепер підтримує зв’язки з колишньою вихователькою і навіть порадив зателефонувати їй. «Толик – світле, щире, розумне дитя було, – каже Валентина Федосіївна, – відчував своєю маленькою душею добрих людей і тягнувся до них; життя його не зламало, став людиною з великої літери, не зазнався, уміє бути вдячним». Розчулено жінка ділиться враженнями про ту бобринецьку розлуку, розповідає, як Толя плакав, припавши голівкою до її ніг, просив відрізати хоч пасмо волосся на пам'ять від найріднішої людини.
– Толику, ти сам створив себе, – відповідаючи на подяку, говорила вчителька своєму колишньому вихованцю через багато літ потому. Про Анатолія Вишневського і його життєву долю та творчі здобутки знає вся родина Валентини Федосіївни. Розкрию секрет: талановиті Корнієнки готують ювіляру відеовітання відомою піснею (не кажуть, якою саме), можливо, тією, яка колись давно звучала зі сцени Кіровоградського кінотеатру у виконанні Анатолія Вишневського на пошанування близьких йому людей, які віддавали йому часточку свого великого серця в його важкому дитинстві. Серед глядачів була і Валентина Федосіївна, яку роки не зістарили, а вдячний учень усі квіти, подаровані шанувальниками, поклав їй до ніг.
«Це був 1961 – рік. Місто Бобринець: по сьогоднішній день найкращого місця на Земній кулі не було і не буде для мене», – з хвилюванням, на особливому пафосі виголошує Анатолій Володимирович. До речі, ці слова, як мантру, він промовляв і в ефірі «Емігрантського радіо», отже, їх чули українці всього світу. Ось воно як! І далі – його щемлива розповідь, пересипана цікавими фактами, чіткими деталями, з назвами вулиць, прізвищами людей, яких і донині добре пам’ятає і він, і старше покоління бобринчан.
Інтернатське життя ніколи не стирається з пам’яті тих, хто пройшов цю школу виживання. Для Анатолія – це і радість спілкування з добрими людьми, які його розуміли, які вбачали в ньому щось особливе і намагалися якось допомогти, і сутички, й негаразди, але, за словами Анатолія Володимировича, він зумів гідно пройти всі нелегкі сходинки до здійснення своєї мрії. На моє запитання, як він прийшов у кіно, як воно з’явилося у його житті, мовляв, хтось приходить у кіномистецтво з архітектури, хтось із музики чи живопису, хтось із літератури, і таких прикладів є чимало. То пан Вишневський відповів чітко: «А я прийшов з Бобринця…» Запам’ятались йому святкові ранки новорічної ялинки в актовій залі інтернату, ті вогники творчості, перший у житті перегляд телевізійних передач, які дозволялося дивитись тільки слухняним учням. А вирішальна роль належить кінотеатру «Промінь», куди водили у вихідні дітей-сиріт на перегляд фільмів. От саме тут все і почалося, зачарувало хлопця кіно: і гра акторів, і сам технічний процес демонстрування, і цікаві сюжети, і кольорові реклами, що так впадали в око. Тут вперше перед переглядом картини «Казка про Хлопчиша-ибальчиша» дізнався з афіші про українського режисера-ценариста Євгена Шерстобитова, який поставив фільм. Це було таке собі заочне знайомство хлопця з професією кінорежисера, а з плином років навіть
близько заприятелював з Євгеном Фірсовичем. З нетерпінням чекав Анатолій неділі, щоб потрапити до кінотеатру, дотепер пам’ятає, які фільми переглядали, якими захоплювались. Цього надзвичайно допитливого хлопця не міг не помітити директор «Променя» Віктор Нечипоренко. Подобалось йому, з яким інтересом юнак заходить до зали, як блищать його очі від радості та задоволення, тож якогось разу довірливо нашептав: «Ти приходь, коли захочеш, тільки скажи контролеру: – Я Вишневський, і тебе пропустять». Відтоді Нечипоренко ніби благословив і самого хлопця, і його прізвище, яке в майбутньому приноситиме йому удачу. Толик зрозумів, що кіномистецтво – це те, що його захоплює, викликає бажання бути причетним до нього, що без кіно й життя не складеться.
…Інтернатом ширилася чутка, що на Сугоклії зніматимуть кіно, що вже приїхала знімальна група, то як же туди не побігти? Підговорив однокласника Довженка; пізно ввечері побігли до річки, де яскраво горіли вогні. Але ж то були геологи, щось досліджували, вони з радістю пригостили хлопців смачненьким, тому й не було великого розчарування. Воно настало вранці, коли директор інтернату Яким Смоліков оголосив, що ці двоє не поїдуть на екскурсію до Києва через порушення режиму. Незлюбив Толика директор ще і за те, що хлопець заніс до спальної кімнати бідне цуценя, якого той з усієї сили вдарив ногою і викинув далеко за подвір’я інтернату, а воно, бідне, жалібно скиглило. Та наставали в інтернаті і світлі дні, сповнені домашнього затишку, тепла і ласки. Це від няні, бабусі Василини, яку з ніжністю і вдячністю в особливі моменти свого життя згадує. Вона просила в директора дозволу взяти хоч на кілька днів Толика до себе, мовляв, там, де четверо своїх, знайдуться місце й ложка п’ятому. Така щаслива нагода траплялася і в холодні зимові дні, і влітку. Ось наведу кілька рядків із його спогадів, ви тільки вчитайтесь:
«Сниться місто Бобринець, бабусі Василини хата, де було так затишно, особливо тоді, коли випікали хліб, його духмяні пахощі відчувалися навіть на подвір’ї. А скільки зоряних ночей я провів на свіжому сіні, вдивляючись у зоряне небо. Які надії, мрії і сподівання огортали мою молоду душу. А під ранок своїм голосистим співом мене будили півники. А ти лежиш на сіні і розумієш, що кращого життя немає. Інколи здавалось, що я вже в раю – такі добрі відчуття щастя зринають із мого неповторного дитинства».
Коли наставало літо, дітей забирали батьки додому, а сиріт влаштовували в піонерські табори. Це ще одна приємна сторінка в житті Анатолія. В село Степанівку, де відпочивали діти, як і в інші села району, приїздили бригади акторів з обласного драматичного театру, ставили спектаклі просто неба: українська ніч, місяць, зорі – романтика; не пропускав жодної вистави, уявляв себе то на сцені, то в кадрі кіно.
Та все швидко промайнуло, і треба було вивчати паралельно з навчальними предметами шевську справу: інтернат готував майбутніх майстрів з пошиття чоловічого та жіночого взуття. А після закінчення восьмого класу – єдина дорога: Бобринецький побуткомбінат. Чого-чого, а цього Анатолію аж ніяк не хотілось, у голові сиділа думка: треба змінювати своє життя.
Боротьба за право бути Вишневським
Вирішив хлопець просто тікати. А куди? Документи не віддали, грошей немає. Директор, до якого двічі звертався, брутально відмовив у допомозі. Юнак наполегливо шукав виходу. Звернувся до вчительки Зої Вікторівни Крикун, яка його розуміла, дуже співчувала випускнику в його намаганні йти до своєї мети, бо і самій лише в 56 років вдалося вступити до педагогічного інституту, здобути професію вчителя й досягти успіхів, хоча довгий час була бухгалтером у тому ж таки інтернаті й завжди хотіла працювати з дітьми. Поїхали із Зоєю Вікторівною в Кременчук, вона повела хлопця до директора будівельного профтехучилища (можливо, була з ним знайома), все йому розповіла й додала, що Анатолій – талановитий хлопець: і вірші читає, й гарно співає, ще й на баяні навчився грати. А для будь-якого навчального закладу такі учні завжди бажані.
А як же вчинити тому директору Матвійчуку, адже документів немає? Тоді Зоя Вікторівна поцілувала хлопця в голівку і попросила залишити їх. Про що говорили, не знає і дотепер Анатолій Володимирович, але тоді він став здобувати будівельну професію, отримав 4-й розряд муляра, ходив до вечірньої школи, брав активну участь у художній самодіяльності закладу. Після закінчення училища працював у бригаді Героя Соціалістичної Праці Миколи Злобіна. Все подобалось: і робота, й участь у концертах в Кременчуці та Полтаві, але, як каже співрозмовник, «щось мені муляло», було все-таки не так, як хотілось, заповітне бажання бути в кіно не покидало його. Тож звернувся до Злобіна:
– Відпустіть, відпустіть аж до Києва, я вам «Ніч яка місячна» заспіваю (казкове прохання, як його було не виконати?).
Невдовзі сімнадцятирічний Анатолій з потертим чемоданчиком, у стоптаних черевиках стояв біля оперного театру в Києві, поруч із кіоском довідкового бюро. Хтось йому дав адресу матері, але хлопцеві це ні до чого, адже звик все робити сам, йому треба скоріше потрапити на кіностудію імені О.Довженка, бо знав, що там знімають кіно, але ще добре не втямив, чи потрібні там муляри. Назустріч (це доля!) йшов літній чоловік у капелюсі, з портфелем і в поношених чоботях:
– Ви хто?
– Я Вишневський, – пафосно відповідає хлопець.
– А чого ви тут? – запитує.
– Та мені треба на кіностудію Довженка.
–Та хто ж ви? – не перестає дивуватись чоловік.
– Вишневський я, муляр 4-го розряду.
Цей цікавий діалог тривав ще кілька хвилин, й Олесь Швачко, як пізніше з’ясувалось, український режисер школи О.П. Довженка, зумів відчути особливий шарм цього юнака і привів його на студію, якою тоді керував чоловік Ліни Костенко Василь Цвіркунов, талановитий режисер, який теж колись і вчителював у сільській школі, і був директором, і викладачем– мистецтвознавцем, всіляко сприяв молодим талантам у кінематографі. Він прихистив Анатолія на студії виконувати різні роботи, доводилось спробувати всього: бути двірником, носити реквізити, заодно закінчувати 11-й клас і спати, фактично жити, в павільйонах. Прийшло чітке розуміння того, що треба навчатись. Ходив до бібліотеки, вивчив напам’ять історію кіностудії імені О.Довженка, зайнявся самоосвітою. Тож невдовзі вступив на навчання до Київського національного інституту культури і мистецтв імені О.Корнійчука, але студію не покидав, бо відчував, що то його рідний дім. Отримував стипендію 28 крб., а це було замало, тому на першому курсі підробляв прибиральником в інституті, мив підлогу в аудиторіях і цього не соромився, отримував заробіток штатного працівника – 60 карбованців. У вільні години біг на студію і спостерігав, як знімають кіно, звертав увагу на найдрібніші деталі того процесу, сприймав себе повноправним членом тієї знімальної родини, був щасливим від того, що поруч видатні майстри українського кіно, які встигли його полюбити за старання, наполегливість, уміння протистояти труднощам. Попереду нелегкі роки, наповнені пізнанням нового, творчістю, боротьбою за нову грань свого щастя, період становлення і визнання – шлях від двірника кіностудії до талановитого актора, кінорежисера вищої категорії, наставника молоді, гідно поцінованого глядачем і державою. Про все це у наступній розповіді.
Валентина Ревва, село Бобринка