Ні, не лестіть собі, він навряд чи почав послуговуватись нею. Але у інтерв’ю «Україні-Центр», де він розповідає про свій інвестиційний проєкт у Польщі, Павло Леонідович не без задоволення відзначає, що там, …«якщо ви підійдете до банкомата зняти гроші, то вам запропонують англійську, польську і українську мову».
І далі: «І якщо ви там прийдете до установи, то цілком нормально запитати: «Тут хтось говорить українською?» І завжди вам знайдуть людину, яка допоможе вам порозумітися».
А що ж таке? А де ж вєлікій і магучій рускій язик, яким ще не так давно на підприємствах Штутмана усе – до найменшого документа було буквально просякнуто? Якось на одній із пресконференцій, де його менеджери хвалилися, як змінюється підприємство («Гідросила»), як зростає професійний рівень і інженерів, і робітників – для цього організовувались постійно діючі навчальні курси, я запитала, чому ж не вистачає інтелекту хоча б у керівництва, аби перейти на українську мову. Це запитання викликало негативний резонанс. І вже до закінчення того заходу, здається, не було іншої теми, аби не згадати це дратівливе питання. Основний лейтмотив відповідей: «А для чого? Ми активно співпрацюємо з Росією. Там значна частина нашого ринку. Нам що – перекладати усі документи з російської на українську і навпаки?! Кому це потрібно?»
Ну, так. А на польську тепер перекладають. І нічого. Ні в кого від інтелектуальної напруги дах не зірвало…
Насправді це сумно. Я дуже високо ціную роботу Павла Штутмана, як менеджера, як лідера у своїй справі, який неймовірно багато зробив, щоб великі підприємства нашого міста не перетворилися в руїну, а модернізовувались і працювали. Але ж чому такі, як він, виявились абсолютними аутсайдерами у сфері мови, культури, історії? Адже уся інформація уже була доступна, не існувало жодних перепон для того, щоб пізнати роль росії в українській історії. Таке знання дало б чіткий орієнтир: від цієї країни слід триматись подалі, а не вкладати туди гроші і будувати там заводи.
Світлана Орел