Сніданок на передовій

– Перун, друже, ти спиш? У тебе мій шнурок до телефону?

Я продираю очі, в них одразу зі всієї сили б'ють сонячні промені, за якими ховається привітне бородате обличчя Дима.

Після нічного чергування солдат може виспатись, його ніхто не чіпає. Але треба віддати шнурок Диму, тож я піднімаюсь, дякую і віддаю.

Сон вже минув. Треба піти поснідати, попити кави. А де, власне, всі? Позиція якась безлюдна, жодного звуку, ніде нікого. Ну, крім Дима, звісно, він же щойно тут був.

На командному центрі теж нікого немає. А, ні, в норі хтось спить. Ставлю гріти воду, шукаю кружку і каву. Дістаю телефон, залипаю в соціальних мережах. Краєм вуха вловлюю дивний звук, але не звертаю увагу. Важливіше ж дочитати якийсь цікавий допис.

Але звук наближається, а підсвідомість вмикає тривогу. Прислухаюсь. Безпілотник. Я під маскувальною сіткою, якщо не рухатись – не помітить. По безлюдній позиції якщо і працюватимуть, то тільки "для профілактики", це взагалі не страшно.

Дрон продовжує дзижчати. До бліндажа безтурботно підходять Дим і Роб.

– Хлопці, це часом не безпілотник там?

– От суки, точно!

Сенсу далі непорушно сидіти вже не було. Вода закипіла. Дрон кудись полетів. Я зробив каву і пішов шукати їжу на кухню.

Збити безпілотника я не міг. По-перше, я його не бачив, лише чув. По-друге, зазвичай він літає на відстані, не досяжній для автомата. А нічого суттєвішого я не мав.

На кухні сидів Білий. Кухнею ми називали місце, де висів умивальник, лежали продукти і посуд. За стіл і стільці нам правили дерев'яні скрині від боєкомплекту.

Взагалі наш стиль життя нагадує мені туристичний табір. Тільки замість наметів – землянки. А замість граду з льоду – град із снарядів. «Дикий» відпочинок, коротше.

Їсти вчорашній обід я не ризикнув, запарив мівіну. Розговорились із Білим. До великої війни він працював на будівництві, об'їздив чи не всю Україну і багато міст росії. З початку повномасштабного вторгнення він пішов у київську тероборону і палив ворожі танки з джавелінів. Тепер тут, на півдні, але вже без джавеліна. Попри регулярні обстріли ворожих танків, ще жодного не вдалося знищити.

Всі наші пішли окопуватись на нових позиціях, у спаленій посадці. Залишили тільки чергових, тих, хто з нічного чергування, і його, через травму ноги. Тільки який сенс там окопуватись – у випаленій посадці ми будемо як на долоні, нас одразу знищать. Тут теж залишатись не варто, все вже пристріляне. Коротше, треба шукати кращі варіанти.

Виявилось, у нашому ж секторі, але на другій чи навіть третій лінії, знаходяться позиції підрозділу тероборони, в якому служать генерали, полковники і відомі політики. Бійці поміж собою називають їх «селфі-рота». Вони не заходять в небезпечну зону і не беруть участь у боях, просто живуть у бліндажах, ходять по траншеях і знімають про це відоси чи постять фоточки.

Мівіна вже готова, чай теж, під цікаві розповіді та байки побратима їжа споживається краще.

Вихід. Прихід. Ми падаємо в яму з продуктами. Це знову танк, працює по нашій посадці. Снаряд розірвався неподалік, вибух був дуже гучний. Поки перезаряджається – забігаємо у бліндаж Білого, він поруч. Білий тягне ногу. Ні, не поранення, стара травма. Але ми встигаємо заховатись між вибухами.

Вихід. Прихід. Стіни нашого укриття здригаються. Звук гучний. Але ми у безпеці.

Очевидно, русня знову намагається вразити наші автівки. Вони стояли в цій посадці, проте після останнього обстрілу їх відігнали в безпечніше місце. Ворог цього не знає, і це добре.

Вихід. Прихід. Вихід. Прихід. Вихід. Прихід. Вибухи гучні, звук посилюється завдяки акустиці. Ми у невеличкому вибалку. Нас можна дістати тільки прямим попаданням у бліндаж, а таке трапляється рідко. Таке трапилось одразу після мого приїзду на позицію, отже, за теорією ймовірності, більше на цій позиції такого статись не повинно.

Ногу треба лікувати, може підвести у найкритичніший момент. Білий обирає квіти дружині, яку не бачив з 24 лютого, планує свою відпустку. Післязавтра його тут замінять.

Тихо. Може вже все? Ні, краще ще трохи перечекаємо, поспішати нікуди.

Вихід. Прихід. Добре, що зачекали. Іще один вибух. Іще один. Тиша. Тепер вже все? Схоже, що так. Чекаємо деякий час і виходимо.

Мівіна і далі стоїть на «столі», ціла, але вже холодна. Нічого, поїм і холодну.

P.S.: Тут і далі імена та позивні змінено з метою конспірації.

P.Р.S: Хто не в курсі – повідомляю, що добровольчі підрозділи у нас на повному самозабезпеченні, держава видала лише автомати))) Якщо у вас є бажання підтримати мене і допомогти у нашій боротьбі – ось номери карток

Приват:
5168 7456 0673 7325
Монобанк:
4441 1144 4294 2114
PayPal

Дмитро Сінченко


Надрукувати   E-mail