Я не змогла її зустріти – була на роботі. Домовилися, що побачимося дома. Зазвичай, коли приїздить доня з навчання, ніжний шлейф її парфумів зустрічає мене ще в тамбурі і супроводжує до огорненої теплом та запахом домашньої випічки квартири. Це, як ароматний маячок-нагадування – розслабся, дитина з тобою.
Проте, минулого року змінилося все. І шлейф теж змінився. Він із запахом гарі вперемішку з ліками зустрів мене біля тамбура. Знову. Не звикну. Відчиняю двері в квартиру. Ось вона – моя маленька Ксена у брудній британці. Волосся поспішно зібране в хвостик, раніше ретельно доглянуте обличчя давно забуло що таке макіяж, помічаю чорні пори на милому носику. Обіймаю таке рідне дитя, ловлю дим у волоссі, запах медикаментів чутно від аптечки на формі, пилюка, бруд – байдуже. Не хочу відпускати. Підступна солонувата сльоза видає мої почуття. Змахую. Погляд ковзає по величезному військовому рюкзаку та вкритих товстим шаром пилюки берцях.
– Мам, я лише на пару днів додому, більше не дозволили, і так рота залишилася без медика. А тут ось… забрала трохи брудних речей, як є вже нагода попрати, – Софія чмокає мене в щічку і зникає за дверима ванної кімнати.
Через деякий час моя запилючена Ксена перетворюється на звичайну дівчину. Таких десятки можна зустріти в місті. Її волосся випрямлене, сповнене блиску та важкості, лиш впертий вихрик на лобі знову не піддався чудодійним інструментам б’юті-індустрії. Той вихрик, як і його хазяйка – ох, і норовливий! Якщо і вдається його приструнити, то лише на деякий час.
Витяжка у ванній кімнаті не справляється і аромати шампуні, гелів, кремів вступають у невидимий бій із запахами бруду, диму та гарі. Вони витісняють їх до вікон, балкона, дверей і ті, як підступні злодії, через найменші шпарини драпають із нашого житла. Нарешті!
Доня одягає стильну сукню, коричневі колготи вмить покривають засмагою ніжки, акуратні чобітки на невисоких підборах, на плечі накидає пальто. Легкий блиск для губ і той, майже забутий, ніжний аромат парфумів знову полонив нас. Запах спокою, хоча б на ці пару днів…
Я обов’язково поперу одяг, зрошу його слізьми, як ніхто не бачитиме, а потім збризну парфумом рюкзак вже з чистими речами. Той аромат ще супроводжуватиме кілька днів дитинку, а потім розчинеться в степах Донеччини, щоб обов’язково повернутися додому. З перемогою.
Олена Карпенко