У сусідів – соняхи, у мене – соняшничиха. Заледве одягнула свою золотаву корону як обвішалась дітками. Десять пуп'янків я нарахувала уздовж її стрункої постави. Пожурила трохи, мовляв, тобі самій би ще поквітнути-покрасуватись, а не віддавати всі сили малечі. Нерозважна ти! А вона не зважає, ловить сонячні промені та годує своїх золоточубчиків...
Он уже старші (верхні) зацвіли, обступили матір з усіх боків. Веселі парубки-майорці тут як тут, юних красунь на гулі викликають. А поруч самозакохана жоржина зверхньо пирхає: що за одяг, мовляв, ніякого смаку! Ось у молодих жоржинок розкішні спіднички як у вельможних панянок! А соняшничиха на ті кпини не зважає, їй подобається бути схожою на сонце і що не кажіть, а така простота – вишукана. Тим часом старша донька виростила двох своїх діток – онуки скоро розквітнуть, сімейства прибуде. Хіба це не радість? Рідна ж кро... вірніше, рідний хлорофіл!
І не споганіла моя соняшничиха, не замиршавіла. Пишається в центрі прекрасного букету, який сама зростила, віддавши йому свої життєві сили, душевне тепло і гарячу любов. А діти і онуки щедро повернули життєву енергію материнському соняху. Так і тримає соняшничиха на собі – дітей, онуків і небо для свого сонця. Як кожна українська мати. Як сама Україна.
Євдокія Тютюнник