Напередодні Дня захисника Вітчизни ми публікуємо уривки зі спогадів білоруського письменника Василя Бикова. Під час Другої світової він воював у наших краях і один з небагатьох письменників радянського часу зумів правдиво відтворити ті страшні події.
(Продовження. Початок – Ось чому було так багато невідомих солдат!..)
Новий, 1944 рік зустрів під скиртою у засніженому полі. Як стемніло, бій став затихати – німці так само хотіли зустріти новоріччя. Старшина приніс вечерю – перловий суп. Він, хоч і хлюпався в термосі, але давно прочах і був холодний. А хліб і взагалі мерзлий – сікли німецьким штиком. Але офіцерам саме під новий рік видали додаткову пайку – по жмені сухого печива і баночку шпротів на трьох. Жуючи з кишені те печиво, я й задрімав під скиртою, не дочекавшись заповітного часу зміни року.
А десь удосвіта підняли – батальйон рушив у наступ. Німці жалили трасуючими кулями з недалекого села, звідки їх належало вибити. Того разу не вибили – залягли в голому полі.
Як правило німці не любили ближнього, як він називається, бою і нищили вогнем здалеку. Щодо вогню вони були майстри, нічого не скажеш. Це в нас навчали солдатів на їхніх застарілих “драгунках”, якими нас умовляли гордитись, робити 6-8 пострілів за хвилину, що було абсолютним глупством. Німці сіяли з автоматів скільки могли, а їхній кулемет МГ-42 робив 1000 пострілів за хвилину. Їхні мінометники вміли навісити по 12 мін у повітрі. Це значить, перша іще не вибухнула, а вже вилетіла дванадцята. Природньо, що в такому шквалі вогню довго не виживеш. Через день-другий – або в земвідділ, або у здороввідділ, як сумно жартували солдати. У нас із вогнем було куди гірше, завжди не вистачало набоїв. Навіть у стройового бійця, коли він стріляв у бою. Те, що носив з собою (у підсумках чи магазинах), можна було розстріляти за кілька хвилин. Та й куди боєць міг набрати патронів? Хіба за пазуху, в кишені. Німці задля цієї мети використовували боти з широкими халявами, в які напихали магазинів. Наші ж диски в боти не запхнеш. Та й боти не такі, з вузькими халявами, а в бійців усуціль обмотки. Тому на полі, в лаві, піхота не стріляла, економила для бою в селі. Думалось, що там, поміж хат, можна застосувати і штик-молодець, бо куля – дурепа, як навчав великий Суворов. Але німці не підпускали близько, вони нищили нас у полі градом куль і осколків. Тому наш штиковий бій, якому наполегливо вчили солдатів і офіцерів, практично у війну не мав застосування. (Так само, до речі, як і протигазові сумки, які марно волочили ми до самої перемоги.) Прославлені “катюші” практикувалися рідко, для транспортування їхнього боєзапасу потрібен був десяток автомобілів, а пального завжди бракувало. Тому піхоту підтримувала тільки малокаліберна артилерія – сорокоп’ятки та 76-міліметрові гармати на кінній тязі. Але коні на полі жили ще менше, ніж солдати.
Якось на початку зими я вчинив першу спробу опанувати артилерію. На полі бою біля скирти соломи наткнувся на покинуту сорокоп’ятку. Перед цим тут стріляли танки, і ці артилеристи чи то втекли, чи їх побило – за скиртою лежало кілька трупів. А снаряди лишились – кілька ящиків. Як стріляти з таких гармат, нас в училищі трохи навчали. І я спробував. Не по танках – по піхоті в недалекім селі. Розстріляв усі снаряди, мій солдатик мені допомагав. Жаль, гармату ми не змогли забрати з собою, покинули біля скирти.
Після нетривалого перепочинку почалась Кіровоградська операція, за яку маршал Конєв отримав орден Леніна, як він писав, полемізуючи з автором “Мертвим не болить”. На його думку і думку Сталіна, то була дуже поспішна операція. Можливо, з погляду Кремля так воно й було. Але був ще й інший погляд – солдата з засніженого поля, залитого кров’ю і зграсованого гусеницями танків, на якому майже повністю розгромили наш полк. Там загинув командир моєї роти лейтенант Миргород, командир батальйону капітан Смірнов, командир полку майор Казар’ян, десятки солдатів та інших офіцерів.
Почалося все, коли нашу дивізію кинули у прорив. Наступали ми здебільшого вночі. Вдень, як правило, вели вогневий бій, а вночі колоною – у степ, лізли якомога глибше і де тільки можна пролізти. Де пускали німці. Спати не було коли, для сну не мали жодної години. Це так само феномен, винахід радянської військової науки – змусити солдат обходитись без сну. Думаю, ні в якій армії так не вміють. І ось ідем сонні степом, засніженим шляхом, багато хто спить на ходу, спотикається, падає. Тоді інші лаються. Якось я ледве не забрів до німців. Пам’ятаю, дорога була переметена, але сніг неглибокий. І ось бачу довкола себе літо, якісь дерева, буцім алея. А спереду стіна, ніби замок, і в ній ворота чорні. І раптом чую: “Куди прешся? Лягай!” Я прокидаюсь. Обіч дороги лежать наші розвідники, а попереду посадка, тоненькі деревця. Виявляється, там німці, і вони почали вже палити трасуючими у наш бік. Якби не ці розвідники, то й забрів би до їхніх рук. А тоді сказали б: перейшов до німців. До речі, подібні випадки на війні були дуже розповсюджені – коли заходили чи заїжджали до німців. Навіть генерали так потрапляли в полон.
Потім знову йшли поночі, пам’ятаю – сірість, мороз. Знову різні пригоди траплялися. Начальник штабу полку завів нас не туди, зупинились. Почали орієнтуватись. А спробуй вночі у степу зорієнтуватись на мапі. Довкіл півморок, жодного орієнтиру, лиш незібрані кукурудза та соняшник шурхотять на вітрі. Стояли, стояли, раптом на “вілісі” доганяє генерал. Не знаю який, може, командир дивізії: зірвав з капітана погони, давай бити його. Але заким це відбувалося, ми хоч трохи задрімнули на снігу. Згодом знову рушили. Під ранок вийшли до села під горою, виявилось, то Велика Северинка – село, що стало чорним знаком у моїй долі. Там біля крайніх хат якісь ями, з яких, видно, влітку брали пісок, і мій взвод одразу в них зашився. Коли розвиднилось, побачили вдалині будинки і труби великого міста Кіровограда. Але, певно, угледіли і німці нас. Нам стріляти було далеко, а німці з важких мінометів почали шпурляти по селу, не давали нікому висунутись в поле. Ми втрат не мали, а там, позаду, деяких побило, в тому числі й офіцерів з нашого полку.
Увечері, як стемніло, мінометний вогонь припинився, і командир батальйону капітан Смірнов наказав шикуватись у похідну колону, яку повів кудись у степ. Після перестрільної напруги трохи попустило, на душі стало спокійніше. І ось ми йдемо, в степу доволі світло, хоча й немає місяця. Якась польова доріжка, трохи в’їжджена. Я крокую поруч з нашим другим взводним, який недавно прибув у роту. Він – старший лейтенант, артилерист, але з оточенців, і тому його послали в піхоту – на перевиховання. Попереду ступають командир батальйону, за ним розвідка, а ми посеред колони. Можна розслабитись. Бій гримить, але десь зоддалеки і збоку, а тут начеб тихо. Раптом бачу – неподалік у заростях кукурудзи якісь люди. Тільки я їх завважив і навіть не встиг нічого подумати – як звідти густо шмагонули черги – трасуючими по всій колоні. Чорт зна що почалося довкіл, такий ураганний кинджальний вогонь. А за завданням комбата на випадок нападу наша рота розгортається зліва від дороги, інша – справа. Я, звичайно, кинувся від дороги, впав у сніг. Я мав автомата, але лише з одним магазином. Чому з одним?
Перед наступом кинули нам невелике поповнення з тилових підрозділів. У нашу роту дали ручного кулемета й прислали батальйонного писаря. У писаря був автомат, але без патронів... Однак спочатку про кулемет. Ось починають вишиковувати колону, а в мене ніхто не хоче брати кулемета. Кілька чоловік із Середньої Азії: моя ні бельмеса, моя ні бельмеса. Та й інші відмовляються: я не служив, не знаю, як з нього стріляти. Щоб не кинути зовсім, я віддав кулемета якомусь дужому дядькові, хай би хоч ніс. Не можна ж кидати... А тут писар без патронів стовбичить, бурчить: що мені чинити, тільки плутатись під ногами? Хитрував, певно, хотів, аби його відправили з роти. Тоді командир роти й каже: Биков, віддай ти йому диск, щоб тільки не скиглив. Ну я й віддав, бо більше автоматів у взводі не було, усі з одними гвинтівками. А сам лишився з останнім, що при автоматі. Вчинив я, звичайно, помилково. А може, якраз це мене й урятувало, як згодом виявилось.
А тут, впавши на сніг, бачу, що справи наші кепські. По-перше, з кукурудзи ідуть танки. Скільки їх там, не відомо, може, чотири чи п’ять. Чи й ще більше. Заревли двигуни, й вони рушили, застрочили їхні кулемети. Поміж танками автоматники, кричать: рус, здавайся! Так вони завжди кричали, заганяючи нас у якусь пастку. Тут я став стріляти з автомата, здалось, що піддав їм вогню. Але ось автомат замовк – патрони скінчились. Озирнувся назад, а наші вже далеко тікають у полі. Залишилися лиш ті, що вже не ворушаться. І я, мов у лихоманці, вирішую для себе: лежати чи скочити? Коли пролежу іще хвилину, то вони мене візьмуть живим. Коли скочу, то мене розпанахає кулеметна черга. Що краще?
Але німці в той час перенесли вогонь на тих, що відбігли подалі, певно, побіля себе вони цілі не бачити. Натиск вогню ніби сполвільнювався, і я скочив на ноги й кинувся перебіжками. Навіть не перебіжками, а ривками. Підводжусь, а через три-п’ять кроків падаю. Потім знов підводжусь і знову падаю. І так трохи відірвався від німців. При цьому я навчився впізнавати, коли вони стріляють по мені. Як черги починають мигтіти довкіл, падаю. А коли пересуваються на інших, зводжусь. І ось в момент бігу по литці щось міцно вдарило, наче палицею. Я впав. В боку одразу стало гаряче, це потекла кров. Думаю: видно, перебило ногу. Коли так, то все, кінець Бикову... Однак за кілька секунд знову скочив і чекаю, чи підломиться нога? Ні, начеб не підломлюється. Лиш болить і в боку вже хлюпає. Автомат без патронів, але в мене й без нього навішано: польова сумка, дві гранати, одна протитанкова, кумулятивна – безглузда, слід сказати, штуковина. По-перше, важка, далеко не кинеш, по-друге, треба, щоб вона вдарилась об броню своїм дном, з якого тільки й спроможна ту броню пробити. А щоби граната так ударила, у рукоятці наявний стабілізатор – така собі смужечка з тканини. Взагалі кидати її дуже незручно. І гальмує вона сама себе, та іще цей політ... Кинув я гранату невдало. Видно, недокинув і вона не зірвалась. Або я не попав, і тепер не розумію, що сталося.
А з танка мене загледіли і він рішуче розвернувся в мій бік... Розповідати про це довго, а триває все це секунди... І ось я закрутився як вуж на снігу, ледь устиг вихопити з-під танка ноги, як він гусеницею – по полах моєї шинелі й пішов далі. Здалось, ніби я вже розпрощався з життям. Але бачу: там, де танк, хтось зводиться й широко розмахується гранатою, аж відлітає вбік польова сумка. З польовою сумкою у нас був один ротний, лейтенант Миргород. Вибух, танк задимів і незабаром спалахнув на снігу. Там зчинилася стрілянина, але це вже наші забахкали, мабуть, по танкістах. А я з цього місця всіляко – то боком, то на колінах почав під димом пробиратись далі. І тут якраз побіч нагодився санінструктор нашої роти, виявляється, він бачив, як мене поранило. Санінструктор і мовить: не треба туди, за всіма, німці якраз туди й цілять. Давай у цей бік, де кукурудза, там нібито видолинок. І справді, ми повернули вбік, де стирчала якась будівля, і вийшли з-під удару, який скеровувався на скирту. Опісля потрапили на якусь стежину. Там він стягнув мою взувачку, перев’язав ногу. Рана була наскрізна, пробила гомілку, як згодом виявилось, відкришила частину кістки. Нога від цього не підломилася, але боліла страшенно, я потім провалявся у шпиталі січень, лютий, березень – майже три місяці. Не заживало...
Іще я забув сказати: коли біг, вони обстрілювали нас і з танкових гармат. Й ось один снаряд вибухнув якраз спереду, мене міцно штовхнуло в живіт – згарячу здалося, що я отримав і осколка. Осколка в живіт – то дуже кепсько. Хоча спочатку й не сильно болить, але такі поранені довго не живуть. Тіло все мокре – не збагнути, чи від поту, чи від крові. Перев’язав мене санінструктор і кинув на дорозі, бо квапився у роту. В нашій армії було правило: бійцям заборонялося покидати поле бою для супроводу поранених. Біля скирт гримів бій, туди пішли танки, і мій санінструктор був там потрібен. До речі, там він і загинув. Там же загинув і командир роти Миргород та багато інших. Скирти горіли яскраво вночі, і звідти на шляху з’явилася підвода з пораненими. Але то була підвода не наша – сусідньої частини і на ній сиділа дівчина-санінструкторка. Мене посадили так само. Через якийсь час ми спустилися з пагорба, попереду лежало велике село з церквою. Там дівчина в когось запитала, де санітарна частина, куди везти поранених?
(далі буде)
З білоруської переклав Василь Бондар