Ця смужка вишитого домотканного полотна для мене має важливе, майже сакральне значення. Її колись вишила (гадаю, що і виткала) моя прабабуся Домніка – мамина бабуся, тому в кожному хрестику є частинка її душі. Це своєрідний рушник, який вішали в хаті над низкою ікон. Думаю, що в цих орнаментах закладено певний зміст, оскільки вишивання колись було особливим обрядом, яким закодовували долю для майбутніх поколінь.
Коли була створена ця вишивка, ми не знаємо. Припускаю, що десь близько сотні років тому. Полотно з роками потемніло, але традиційні червоний і чорний кольори залишилися яскравими. Цікаво, що жоден з орнаментів, окрім обрамлення, на цьому полотні не повторюється – я нарахувала 22 зразки.
Про свою прабабусю Домніку я знаю дуже мало. Померла вона задовго до мого народження і знайшла свій вічний пристанок у рідному селі на Рівненщині. Казали, що вона була відомою в окрузі цілителькою, яка добре зналася на різних травах, а також народною акушеркою, так званою бабкою-повитухою. Розповідали, що разом із сестрою Єлизаветою вони допомагали багатьом людям, а іноді робили справжні дива, коли тогочасні лікарі були безсилими.
Я навіть не знаю року народження прабабусі Домніки. Зважаючи на те, що найстарша її донька з'явилася на світ у 1901-му, думаю, прабабуся народилася десь на межі 70-80-х років ХІХ століття. На згадку про неї лишилися тільки спогади та кілька маленьких дуже пожовклих фотографій ("карточок"). І ось це вишите полотно, яке вже стало для нас сімейною реліквією. Сподіваюся, що мої доньки будуть зберігати його і надалі – вже у п'ятому поколінні.
Люба Єременко-Гонжа