В онлайн-колекціях Ермітажу та Державного історичного музею Росії ТЕКСТИ виявили 110 тис. археологічних знахідок, які в різні історичні періоди було вивезено з території сучасної України до Росії. Здебільшого їх вивозили до Росії до проголошення Незалежності, хоча є й винятки..
Сакральне значення
Вишгородська ікона Божої матері, яку нині називають “Богоматерь Владимирская”, перебуває у Третьяковській галереї в Москві. Її вважають основною православною реліквією Росії. Ікону в 1155 році під час нападу на Київ з напівзруйнованого Вишгорода вивіз володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого.
У ХІІ ст. Київське князівство поміж інших князівств (новгородська, псковська землі тощо) вирізнялося як культурний і релігійний центр. Тому ікона з Києва була особливо цінною для північного князя. Власне, Київ і досі має сакральне значення для сучасної Росії, яка вперто намагається ідентифікувати себе як нащадка давньої могутньої Русі.
Особливо значні втрати
Культурні цінності з території сучасної України потрапляли до музеїв Польщі, Швеції, Литви, Австро-Угорщини, Німеччини та США в різний час і за різних обставин (здебільшого трагічних і нерідко — через територію Росії). “Але особливо значних утрат культурних цінностей завдало Україні Московське царство, а згодом Російська імперія”, — йдеться в монографії відомого українського науковця Сергія Кота, який багато років досліджував долю української спадщини та світові процеси реституції (повернення) цінностей у країни їхнього походження. Автор монографії помер у березні 2022 року — тоді, коли Росія вкотре грабувала українські музеї у щойно захоплених Маріуполі, Херсоні, Бердянську.
Для висмоктування історичної спадщини з колонізованих територій у Російській імперії діяли спеціальні укази й розпорядження, систематично відбувалися археологічні експедиції. Пізніше таку практику продовжили в Радянському Союзі. Іноді цінності вивозили з України до Росії приватні особи (продавали, забирали з собою при переїзді). Сьогодні у світі до власників повертаються картини, викрадені нацистами у євреїв під час Голокосту. Обговорюють повернення цінних знахідок з найкращих музеїв Європи в музеї колонізованих колись Індії та країн Африки. Чи є шанси повернути в Україну скарби, які століттями вивозили на територію Росії до моменту проголошення Україною незалежності?
— Юридично немає, — відповідає Денис Яшний, науковець, провідний науковий співробітник національного заповідника Києво-Печерська лавра, координатор групи моніторів з документування культурних втрат під час війни ГО "Кримський інститут стратегічних досліджень" (КІСД). — Адже значна частина території України на час вивезення цінностей була спочатку у складі Російської імперії, а пізніше — Радянського Союзу.
Скільки й коли вивезли?
Але навіть якщо уявити, що розмова про повернення таки почнеться — в контексті сучасної деколонізації Росії — то чи готова Україна надати повний перелік цінностей, на які претендує? Масштаби вивезеного до Росії впродовж століть неможливо осягнути. Це й унікальні археологічні знахідки, й рукописи, і стародруки, й мистецькі твори, і старожитності, й церковні та козацькі реліквії, і зброя. Імовірно, ідеться про сотні й сотні тисяч експонатів.
Єдиного реєстру музейних цінностей, викрадених Росією з України від 2014 року й досі, немає. Судячи з публічних заяв, Мінкульт якусь роботу здійснює, але її результати поки що невідомі. Є окремі свідчення, окремі ініціативи з відстеження слідів окремих експонатів з окремих регіонів, але єдиної цілісної картини досі немає. Щоб знайти в Росії музейні предмети, які походять з України, ми вирішили дослідити російські музейні фонди.
У відкритому каталозі російського музейного фонду міститься близько 3,5 млн експонатів з 870 російських музеїв. Це далеко не все наявне, оскільки лише в Державному Ермітажі (Санкт-Петербург) та в Державному історичному музеї Росії (Москва) міститься відповідно 3 млн і 4,5 млн експонатів. Але цей каталог виявився не надто інформативним. Хоча деякі експонати повеселили: наприклад, чоловічі й жіночі труси з Луганської області, вироблені в 1990-х, які нині перебувають у музеї російського міста Бєлгород.
Ми окремо дослідили онлайн-каталоги двох ключових російських музеїв: Ермітажу й Історичного музею. В Ермітажі виявили 33,3 тис. знахідок, що походять з території сучасної України. В Історичному музеї – 77,5 тис. Але це далеко не всі скарби (навіть у відділі археологічних знахідок), вивезені з території сучасної України, що зберігаються в колекціях обох музеїв. В Ермітажі, наприклад, із 3 млн музейних предметів до онлайн-колекції потрапили лише 825 тис., у Державному історичному музеї — в онлайні є 2,2 млн експонатів з наявних близько 4,5 млн.
Порадившись з істориками Денисом Яшним і Анною Яненко (членкиня Правління ВГО “Спілка археологів України”), вирішили обрати експонати за ключовими ознаками: місцем знахідки й археологічною пам’яткою — і виділити предмети, знайдені на території сучасної України. Проте це істотно звузило наше дослідження до двох категорій: “Предмети археології” та частково “Предмети нумізматики” (ті, де вказано їх походження). У російському реєстрі здебільшого не вказано, звідки походять авторські мистецькі твори (та й повного переліку вивезених до Росії творів у нас немає).
Виокремити українське
Загалом виявити музейні предмети, що походять з території сучасної України, виявилося непросто, бо, по-перше, у багатьох експонатів просто не заповнені комірки “місце знахідки”, “археологічна пам’ятка”, “країна походження” тощо. По-друге, у комірці “країна походження” в каталозі відкритих даних росіяни часто вказують лише “Византия”, “Римская республика”, “Боспорское царство”, “Восточная Европа” — тоді, коли часто йдеться про історичні цінності, вивезені з Криму та інших куточків сучасної України. Але якщо не вказано саме місце знахідки, то не факт, що предмет вивезли з України — теоретично його могли знайти пізніше на території Росії. По-третє, про археологічні цінності, знайдені на українській території, яка була в складі Російської імперії, пишуть приблизно так: “Российская империя, Мелитопольский уезд” або тільки “село Аксютинцы”, “Кишлянский яр” чи “Подольская губерния”. Трапляються назви урочищ, зниклих сіл і островів на Дніпрі, що опинилися на дні водосховищ. Тобто локації неможливо відфільтрувати автоматично, тому це довелося робити вручну. Серед 15 тис. топонімів у розділах “Предмети археології” й “Предмети нумізматики” ми виокремили приблизно 1,2 тис. українських.
Іноді місцем створення експонату вказано “Золотая Орда”, а вже місцем знахідки — “Крим, Солхат”. Експонати, у яких на місце знахідки вказувала лише назва колекції, наприклад “Археологический материал из раскопок Березани”, ми теж додавали до вибірки. Чи це недбальство музейних працівників, чи навмисне приховування — невідомо. Але варто зауважити, що таку “забудькуватість” щодо цінних експонатів в онлайн-каталозі Ермітажу можна простежити часто.
Точки на карті
Також в Історичному музеї помітно багато експонатів з Михайлівського Золотоверхого монастиря (понад тисячу предметів, датованих XI–XIX ст.); з острова Березань у Чорному морі (Миколаївщина); з давніх поселень поблизу сіл Аксютинці на Полтавщині, Гінці на Харківщині; поселень і курганів поблизу річок — Дністра на Буковині, Дніпра на півдні Київщини та нижче по течії, неподалік Мелітополя, а також у Криму.
Якщо дивитися за датуванням, то експонати українського походження в цьому музеї можна умовно поділити на три найбільші групи (приблизно по 20 тис. у кожній): – від давніх часів до І тис. до н.е. (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, бронзовий вік); – скіфо-сарматська епоха й античність, що частково збігаються в часі (VII ст. до н.е. – IV ст.); – період Русі (X–XIII ст.).
2014–2015 роки. Знахідки з Галича реєструють в Ермітажі
У каталозі Ермітажу є також дані про те, коли знахідки потрапили до музею. Вони неповні (відомо про 22,5 тис. предметів з 33,3 тис.). Судячи з цих даних, тисячі знахідок потрапляли до Росії в радянський час, ще сотні — вже за незалежної України, наприклад 145 одиниць з Солхату (Старий Крим) у 2000 році. Є десятки знахідок, датованих XII ст., з розкопок у містечках Галич і Звенигород на заході України, які внесено в реєстри у 2014–2015 роках. Можливо, їх вивезли раніше й тут ідеться лише про дату реєстрації в музеї. Або ж російські музеї викупили їх у чорних археологів. Це потрібно досліджувати окремо.
Як в Ермітажі приховують найцінніше
Досліджуючи онлайн-архіви Ермітажу, ми помітили певну закономірність: у багатьох цінних предметів, що походять з України, не вказано ні місця знахідки, ні назви археологічної пам’ятки. Стандартний опис кожного музейного експоната складається з ідентифікаційного й інвентарного номерів, назви, місця, де було знайдено, місця створення, археологічної пам’ятки, матеріалів / технік, ключових слів, розміру, датування, відділу / сектору, колекції, автора, лінка на зображення, мови, додаткових коментарів і анотацій. Ермітаж вказує рік потрапляння до музею. Проте далеко не всі ці розділи в описах заповнено.
Наприклад, лише один експонат з кургану Куль-Оба неподалік Керчі має заповнений розділ “Археологический памятник”. Натомість найцінніші знахідки з цього кургану можна відстежити лише через інвентарний номер і назву музейної колекції.
Золота лихоманка
До російських музеїв потрапили всі найцінніші скіфські, слов’янські та давньоруські старожитності, виявлені у Криму, на Київщині, Полтавщині, Катеринославщині, Чернігівщині та в інших регіонах України. У другій половині XVIII ст. на території України був бум археологічних розкопок — справжня золота лихоманка, що почалася з розкопок Червоної (Литої) Могили неподалік села Копані Знам’янського району Кіровоградської області.
В Ермітажі, наприклад, є окрема колекція “Пам’ятники Придніпров’я” в категорії “Предмети археології”, де представлено 3913 експонатів, вивезених з України. Саме тоді (у 1764 році) Катерина II створила в Санкт-Петербурзі Ермітаж, і новий музей почали активно наповнювати. Зокрема й знахідками з України. Про це згадано у книжці “История Эрмитажа”: “В [Эрмитаже] составилась единственная в мире по полноте и художественной ценности коллекция скифо-сарматских древностей. Среди них центральное место заняли первоклассные золотые вещи из курганов скифской и сарматской знати, таких, как Келермес и Ульский, Солоха, Чертомлык и Александрополь, Хохлач (Новочеркасский клад), и многие другие.”
Солоха, Чортомлик і Олександрополь у цьому переліку — кургани на території України. Частину знахідок у 1932 році повернули з Росії, але найцінніші й досі там.
Парадокс колоніалізму
З одного боку, російська імперська влада, коли вивозила знахідки з України до Москви та Петербурга, вберегла їх від розкрадання й розпорошення у приватних колекціях. З іншого — українські ініціативи щодо створення локальних музеїв і здійснення наукових досліджень усіляко блокували. Державне фінансування, щоб, наприклад, викуповувати цінні знахідки в місцевих “чорних копачів”, могли мати лише російські музеї. Іноді українські вчені, музейні працівники та видатні колекціонери-меценати змушені були виступати посередниками між продавцями й музеями Москви та Петербурга, переконуючи їх у доцільності придбати пам’ятки.
Відомий меценат Богдан Ханенко свого часу безуспішно переконував музейників Ермітажу купити прямокутну золоту платівку, прикрашену смарагдом, яку знайшли на Полтавщині. Пам’ятку не придбали й вона безслідно зникла.
“В установі подібного роду потреби немає”
“За всі роки панування над Україною російський уряд не створив на її території жодного державного музею,— пише Сергій Кот у своїй монографії. — Такі музеї виникали лише стараннями меценатів і коштом громадськості, неодноразово зустрічаючи протидію офіційної влади. Коли у 1888 році наукові та культурні діячі Києва порушили питання про організацію в місті музею, на поданій доповідній записці київський генерал-губернатор наклав резолюцію: “За відомостями, зібраними по губерніях, в установі подібного роду потреби немає»”
Водночас товариствам, комітетам і комісіям, які працювали, нав’язували русифікаторську концепцію діяльності, їхню роботу обмежували. Наприклад, полтавський генерал-губернатор заборонив місцевій архівній комісії здійснити заплановану широку програму обстеження пам’яток старовини та мистецтва на теренах губернії. Чернігівський цивільний губернатор розігнав “непевний” склад чернігівської вченої губернської архівної комісії, яка, за висловом її активного члена М. Коцюбинського, “дійшла висновку про необхідність вивчення пам’яток української художньої творчості в їх історичному зв’язку й наступності”.
Знахідки з чернігівських давньоруських курганів, датованих ІХ–Х ст., у 1892 році вивіз до Москви український археолог Дмитро Самоквасов, який їх і розкопав. Серед них — єдине вивчене поховання давньоруського князя — сучасника Святослава Київського, кургани «Чорна Могила», «Гульбище» та «Безіменний». Самоквасов мріяв створити в Чернігові Музей сіверянських старожитностей, але не зміг цього добитися від російської влади. Натомість йому запропонували посаду директора Московського архіву Міністерства юстиції Росії. Переїжджаючи, учений забрав матеріали розкопок, щоб зберегти їх. Усі вони того самого року опинилися в Історичному музеї в Москві. Серед найвідоміших знахідок — ритони з рогів тура зі срібною оздобою (ритуальний посуд з рогів тварин), мечі, шоломи, кольчуги, наконечники стріл, жіночі прикраси із золота та срібла.
Так стирали місцеву історичну пам'ять. Начебто на колонізованих землях ніколи нічого вартісного не відбувалося, а якщо й відбувалося, то лише після приходу Російської імперії. У цьому контексті можна згадати про псевдоісторичні міфи, які кочували в радянський час українськими містами та прив'язували місцеві назви й події до Російської імперії. Ось один з них, який розповідали вчителі та екскурсоводи в Полтаві: “Місцева річка Ворскла так називається тому, що коли коли Петро Перший проїжджав через міст, у нього випали окуляри у воду і він сказав: “Вор скла”. В інших частинах України теж є приклади таких нісенітниць.
Радянська доба
У час СРСР грабунок тривав. Українську історичну спадщину вивозили з України до Росії під різними приводами: вилучення цінних знахідок і коштовностей з музеїв і приватних колекцій, а також з монастирів і храмів для подальшого перепродажу за кордон та зберігання в російських музеях (1920–1930-ті роки); – участь у “всесоюзних” виставках, з яких експонати якщо й повертали, то “зі скрипом” і скандалами; – евакуація під час Другої світової війни та розпорошення між російськими музеями; – викрадення нацистами й повернення після закінчення війни — але вже до музеїв у Москві й Ленінграді; – археологічні розкопки “всесоюзного” значення, внаслідок яких найцінніші знахідки знову-таки везли до Росії.
“За 1918–1923 більшовиками з контрольованих територій було вилучено не менш ніж 10 млн пам’яток історії та культури, предметів побуту на суму в 10 млрд руб. за курсом 1913 року, — пише Сергій Кот у вже згаданій монографії про культурні цінності, вивезені з України. — Лише в Києві в 1922 році було «поставлено на облік та вилучено» 150 приватних зібрань — понад 200 тис. предметів старовини та мистецтва на суму близько 1 млрд карбованців у цінах 1915 року (приблизна вартість усього золотого запасу царської Росії)”.
У кінці 1920-х — на початку 1930-х років продаж культурних цінностей за кордон перетворився на одну з головних статей державного експорту.
Спроби реституції. “Дележу культуры — нет!”
Реституція — процедура повернення культурних цінностей. Певні зусилля в цьому напрямі Україна докладала і при гетьмані Скоропадському в 1918 році, і дещо робила навіть у радянський час, і намагалася організувати системну роботу після здобуття незалежності.
Але щоб продемонструвати настрої російської наукової спільноти, наведемо один описаний Сергієм Котом епізод з початку 1990-х, коли в Україні (недовго) працювала спеціальна комісія з питань реституції втрачених цінностей. Отже, 1992 рік, очільники держав-членів СНД щойно підписали в Мінську “Угоду про повернення культурних і історичних цінностей державам їхнього походження”. Російська преса вибухнула обуренням. Газета“Культура” вийшла із заголовком “Дележу культуры — нет! Парламент защищает духовные ценности России”.
Історик Дмітрій Ліхачов, якого тоді вважали демократом і лібералом, назвав цю угоду “катастрофой, равной которой в нашем искусстве не было... Она грозит разрывом единого культурного пространства и превращением стран Содружества в провинциальные государства, сулит хаос и культурные утраты во многих государствах”. Ще одна яскрава його цитата: “Если все украинское сосредоточить на Украине, оно перестанет быть известным людям, которые не могут там побывать. То, что памятники находятся вне страны, увеличивает их значение”. Ось ще цитата з цієї статті: “Господи, неужели все эти надругательства будут проведены над Эрмитажем или Третьяковкой?...Можно делить нефть, колбасу и даже территории, но культура – неделима! Господа, оставьте в покое культуру!”.
Критика не вщухала навіть після того, як Росія вийшла з цієї угоди, не виконавши зобов’язань.
Texty.org
На фото: украдені і вивезені речі із Литої могили