Про безсмертний «Щедрик» Миколи Леонтовича сказано, особливо у різвяні дні, й написано багато. А от про Кирила Миколайчука ми практично нічого не знаємо Хто ж він?
Кирило Миколайчук – сподвижник Кошиця, Леонтовича та Стеценка. І це він, зокрема, поніс "Щедрика" у світ. Про нього немає ані довідки у Вікіпедії, ані світлини у публічному доступі. А чоловік десятки років розвивав у Парижі українську хорову культуру, хоч самому доводилось працювати на фабриці. Свої невеликі заощадження інвестував в підтримку української справи.
Народився у 1888 році селі Перегонівці на Уманщині. У козацькій родині Тараса і Євдокії (з родини Приблуд). Дідусь його – Андрій Приблуда – чумакував, тому ніколи не був кріпаком. «Він же мав великий вплив на малого Кирила і прищепив йому любов до славного минулого свого народу».
Випускник середньої учительської школи при Михайлівському Золотоверхому монастирі. А після трьохлітнього вчителювання у тому ж монастирі завершив ще дяківську школу. Залишився в Києві, влаштувавшись на працю в управлінні Південно-західної залізниці.
Перебуваючи в Києві розпочав навчання на диригента у знаменитого в ті часи «Яші» (Якова) Калішевського в Софіївському соборі. А опісля провів п’ять років у Володимирівському соборі під диригуванням Михайла Надєждинського (1875-1935) у якого став помічником.
«При цих першорядних диригентах, Миколайчук став великим знавцем церковного співу і вміння управляти хором». Із Кошицем познайомились в студентському хорі, «в якому співали свідомі українці, хоч і не всі були студентами». Напередодні 1917 року цей хор перетворено у Хорове товариство Олександра Кошиця, а у 1918 році – в Український Національний Хор, який постав з ініціативи Стеценка та Леонтовича. Двоє останніх визнавали, що в диригентурі не можуть змагатись із Миколайчуком.
В складі Української Республіканської Капели Миколайчук «на протязі двох з половиною років їздив по всій Европі, спричиняючись своїм голосом до слави української пісні». Побратими згадували, що у нього був «чудовий бас-баритон… яким він захоплював слухачів». Був одним із тих учасників капели, які замовили у Швейцарії годинник Головному отаману УНР, де замість цифр були літери: С И М О Н П Е Т Л Ю Р А (дванадцять літер і жодна не повторювалась).
У подальшому продовжував справу Республіканської капели, залишившись у Франції. Організував Співоче товариство імені Леонтовича. Після Другої світової війни заснував у Парижі хор «Пісня рідного краю», де беззмінно був диригентом 15 років. Ще раз – у Парижі, тогочасній культурній столиці світу. Без участі його хору не обходилась жоден більший український захід в цьому місті.
Ще з 1938 року керував в Парижі українським церковним хором. «Положив на ноти тексти Всенічної, Молебнів та Служб Божих на великі свята. І все це власними руками, на підставі свого таланту і досвіду та щирого українського серця». Його ж зусиллями церковний хор перетворився у мішаний, злучив молодь. У результаті не один раз «паризьке радіо передавало Богослужби й концерти нашого хору». Увесь концерт записано на платівки.
«Проживав він в своєму невеличкому домі під Парижем, в Епіне на Сені». Працював на фабриці, але знаходив час, щоб проводити репетиції у столиці Франції. Останні роки свого життя доїздив 50 кілометрів із міста Мелен. Готуючись до виступів хору в церкві, на заходах, концертах чи по радіо.
За свою громадську працю нічого не отримував. «Навпаки, ще сам платив і інших заохочував платити членські внески на утримання церкви, а на будову Храму УАПЦ Св. Симона в Парижі виплатив вартість двох цеглинок (10 000 франків). Це не від багатства, а від щирости…». Окрім цього багато працював для бібліотеки імені Петлюри в Парижі, де був скарбником.
Помер у 1960 році, на 73 році життя. Похований на українській дільниці цвинтаря у Везін-Шалєті під Парижем. Це «була лагідна людина, яка жила з усіма й залишила лише друзів. Це був український патріот, що працював, закачавши рукава там, де треба».