“А що вродить? Побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві...”
Т.Г. Шевченко
Так трапилось, що український відбір “Євробачення” цього року мені довелося дивитися з іншого континенту, десь між Далласом і Сан-Франциско, оскільки триває мій мистецький тур “Співай рідною”. Тож зосередитись на уважному перегляді всіх номерів так і не вдалося, та й ні до чого це, бо вже написано чимало на цю тему.
Однак, на мій погляд, важливо говорити не про те навіть, хто переміг, а про ті загальні тенденції, які нині панують у нашій молодіжній субкультурі (культурою назвати її я просто не наважуюсь із кількох причин, про які треба говорити докладніше – і не лише в контексті Євробачення).
Отож, загальне враження від картинки шоу, якщо зовсім вимкнути звук, ніби й не погане – таке собі середньоєвропейське паті з кумедними та екстравагантними персонажами, розодягненими і розмальованими на всі смаки. Благо, наші мейкапери і модельери швидко хапають всі тренди західної моди.
От тільки мені важко було зрозуміти, звідки відбувається трансляція всього цього хепенінгу – може із якоїсь ситої і благополучної країни, у якої все ОК? Де немає жодних проблем: ні тобі сотен тисяч убитих і скалічених, ні щоденних бомбардувань міст і сіл, ні повальної мобілізації, а молодь країни тільки й думає про те, як відтягнутися на повну перед телекамерами? Ну, а потім я включив звук і реальність накотилася на мене, як бурхливий потік, в якому нечисті інтонації вокалу деяких конкурсантів змагалися зі спробами показати себе “на стилі”.
Я, напевне, погоджуся з вибором фіналістів цього конкурсу, хоча давно вже не вважаю Євробачення, як і його український відбір, конкурсом у класичному розумінні цього слова. Це скоріше типовий продукт мутного комерційного дійства, де заправляють специфічні люди зі своїми культурними, естетичними і світоглядними смаками. І в цьому комерційному продукті нема абсолютно нічого українського – і нехай вас не вводять в оману деякі тексти, що ніби то співаються українською. Не знаю, як для кого, а для мене пісенна мова – це не лише фонетика, це ще й рідне світовідчуття і голос рідної Душі. Але душі в цьому всьому якраз дуже бракувало.
Переможців цього конкурсу можна назвати тією краплею води, в якій можна побачити властивості всієї тієї ситуації, яка є нині в Україні. Так от, композиція цього новоствореного дуету мала вигляд як певний конструкт відомого доктора Віктора Франкенштейна – поєднання зворушливої мелодії заспівів, дивного тексту про Матір Терезу та Діву Марію, що йдуть по лезу, і неймовірно темпового кулеметного репу, який важко сприймати вербально. Хоча, гадаю, що кожен із виконавців цього штучного дуету мав би право на свою особисту естетику. Але ж ніяк не разом! У Франкенштейнового творіння, як ви пам’ятаєте, душі не було, та й не могло бути за визначенням.
Тож, чого ми добилися врешті? Кричушої еклектики як у загальній естетиці, так і в музичному матеріалі.
І саме ця еклектика, ця мертва концептуальність і насмиканість зі всього потроху, на жаль, і є обличчям нашої сьогодняшної поп-сцени, де немає жодного місця ані українській національній самобутності, ані щирості, ані трагічній образності того часу, який нині переживає Україна. Кажу це, знаходячись на відстані, і змушений до того ж відповідати на здивовані запитання українців, які тут, за океаном.
Як, приміром, пояснити тут українцям, при чому тут російська форма імені Альона-Альона, а не ОЛЕНА, і чому у Яни Шемаєвої з Василькова таке дивне псевдо – Jerry Heil. Чи не є це все яскравою демонстрацією того, що в нинішній Україні не лишилося нічого свого, а все запозичене у сусідів, або, навпаки, нав’язане ними задля нашої культурної асиміляції? Але ця асиміляція має яскраво виражені протилежні вектори. І ми продовжуємо в цьому жити, поступово втрачаючи себе...
Ну, й остання вбивча деталь – це попурі на теми легендарних пісень Володимира Івасюка у виконанні всіх фіналістів під орудою музичного продюсера Піанобоя (пробачте, Дмитра Шурова). Не знаю, кому як, але і візуально, і вокально, і ментально все це мало просто плачевний вигляд. Ще ніколи так наочно і демонстративно не показувалася культурна деградація українців та їхня втрата найціннішого, що у нас було до останніх років – відчуття нашої традиції, повага до поезії і мелодики рідної пісні...
Одразу по перегляді всього цього дійства страшенно захотілось перечитати кричущо-пророчий вірш Шевченка “І мертвим, і живим, і ненарожденним”. У цьому вірші буквально кожен четвертий рядок стосується нас нинішніх – приспаних, обдурених, морально скалічених, які вже не сприймають, не розуміють ані гарної мелодики, ані якісної поезії, ані справжньої природної краси... І це трагічно.
Анатолій Матвійчук, народний артист України