Мати відомого психолога Роберта Ділтса в 1978 році захворіла на рак грудей. Її лікували, але безрезультатно. У 1982 році Патрицію Ділтс виписали додому на четвертій стадії хвороби. Роберт вирішив: якщо він зумів допомогти стільком стороннім людям, своїм клієнтам, то чому б не спробувати допомогти власній матері?
Ділтс буквально зачинився з матір’ю вдома на кілька днів і в процесі цієї роботи зробив одне з найважливіших відкриттів у психології. Він виявив причини, з яких люди самі не дозволяють собі змінити своє життя на краще. Ділтс назвав їх обмежувальними переконаннями, або вірусами свідомості. Їх виявилось три.
— Сину, — сказала Патриція Ділтс. — Я розумію, що ти дуже до мене прив’язаний і не хочеш, щоб я померла. Але ще нікому не вдавалося вилікуватися від раку 4-ї стадії. Лікарі сказали, що вже нічого не можна зробити.
Це — перше обмежувальне переконання, яке Ділтс назвав безнадією. Якщо нікому ніколи щось не вдавалося, то й мені не вдасться. Варіанти: «Жодна жінка цього не може», «Ніхто в цій країні так не може», «Жоден наш пенсіонер…» тощо. Але Ділтс не був би геніальним психологом, якби не здогадався, як подолати безнадію: слід знайти винятки. Він приніс матері газетні вирізки, виписки з медичних журналів, записи телепередач про людей, які несподівано й незрозуміло для лікарів одужали від важких хвороб. Такі випадки справді є — і вони описані.
Але далі все зупинилося: Ділтс зіткнувся з другим типом вірусу свідомості — безпорадністю.
— Так, звісно, — сказала його мати, — такі люди є. Але вони — особливі, виняткові. Я не така: я звичайна, стара, слабка і хвора жінка. У мене не вийде те, що вийшло в них, у мене немає на це ресурсу.
Але і це вдалося подолати: Роберт Ділтс, який вірив, що в кожної людини є невичерпний ресурс, нагадав матері, як колись їхня сім’я жила бідно і голодно, але вона завжди знаходила вихід зі здавалося б безвихідних ситуацій — за принципом очі бояться, а руки роблять. Коли Патриція Ділтс пригадала одну за одною ці історії, вона підбадьорилася — і їй стало краще. Але ненадовго.
На їхньому шляху постала остання перепона — третє й найменш очевидне обмежувальне переконання. Ділтс назвав його нікчемністю. Його мати довго не хотіла говорити про це, але зрештою сказала:
— Ти пам’ятаєш свою бабусю, мою матір?
— Так, пам’ятаю.
— А пам’ятаєш, від чого вона померла?
— Від раку грудей.
— А її сестра, моя тітка, від чого вона померла?
— Здається, від раку стравоходу.
— Я дуже любила і свою матір, і тітку. Я не краща за них. Якщо вони померли від раку, то чому я маю одужати?
Ділтс виявив, що відданість родині, батькам і старшим родичам — загалом добра риса — може зіграти з людиною злий жарт. Для його матері одужати в ситуації, коли її мати померла, було рівнозначно зраді. Якщо так жили наші предки, а ми їх любимо, то й ми житимемо так само. Коротко кажучи: «Ніколи добре не жили — нема чого й починати». Знайомо?
Подолати цю перешкоду було найважче. Але Роберт Ділтс здогадався, як це зробити — і тепер і ми можемо скористатися його відкриттям.
— Добре подумай, — сказав він матері. — А чи хочеш ти, щоб моя сестра, твоя дочка, якщо раптом колись захворіє на рак, сказала: «Раз моя мама померла від цього, то і я маю померти, бо я так її люблю?»
— Що ти таке кажеш! — обурилась Патриція Ділтс.
— Тоді подай їй гарний приклад. Якщо ти зараз вирішиш одужати, то і вона, захворівши, скаже собі: «Моя мама змогла одужати — і я зможу».
Ресурс для подолання нікчемності лежить у майбутньому. Діти копіюють своїх батьків. Якщо зараз ми не знайдемо нову модель поведінки, яка дозволить нам прожити ще 25 років із задоволенням і користю для себе та інших, а сядемо на лавку доживати й скаржитися на життя, демонструючи наступному поколінню безнадію, безпорадність і нікчемність, то й наші діти, які нас дуже люблять, у 50 скажуть собі: «Ми нічим не кращі за наших батьків, які в 50 стали старими».
А щодо матері Роберта Ділтса, то вона, звісно, все одно померла. Багато років потому — і зовсім від іншого.
Рима Ватутіна
* * *
А чи не можна застосувати ці ж підходи до одужання нації, яка століттями перебувала у колоніальній залежності? Так, нас стрясає і руйнує війна, але й ці психологічні чинники грають, вочевидь, не останню роль. У нас досі недостатньо віри в себе, віри, що ми зможемо подолати набагато сильнішого агресора. Ми все оглядаємось на якісь матеріальні, зримі речі, забуваючи про свій внутрішній духовний ресурс. І, врешті, подумаймо про майбутнє. Хіба Україну, залежну від російського монстра і внутрішньої корупції, ми хочемо залишити своїм дітям і онукам?