Книга відомого краєзнавця Івана Петренка «Три сповіді без причастя» стала лауреатом (чи як точніше сказати?) всеукраїнської видавничої премії імені Віктора Лисенка. Вона заснована нещодавно сином пана Віктора і назвати її всеукраїнською – занадто сміливо. Можливо, у майбутньому. Але книга Івана Петренка однозначно претендує на те, аби бути виданою не регіональним видавництвом, а претендувати на всеукраїнську аудиторію і, ясна річ, не мізерним тиражем (99 екземплярів, як вказано у вихідних даних).
Знайомлячись із справами в архівах, зокрема із справами репресованих, ти знайомишся не тільки з документами, а і з людьми. Перегорнувши сотні справ, я й досі пам’ятаю багатьох із героїв моїх нарисів. Іван же Данилович розгорнув кілька таких історій фактично у роман, хоча цей жанр і не вказаний, як такий. Розкуркулення, Голодомори, репресії – трагічні сторінки нашого минулого уже потужно проартикульовані у документалістиці, певною мірою осмислені й у художній літературі. Роман Петренка ніби на межі – між документалістикою і художньою прозою. Розповідаючи спокійно і невибагливо про трагічне життя «куркульки» Насті Смолінської, автор фактично подає документальну картину цілого пласту наших трагічних і незворотних втрат, досі чітко не акцентовану у суспільній свідомості.
Про масове вивезення українців на Сибір із рідної землі (пізніше жартували – Сталін хотів би вивезти усіх українців, та вагонів не вистачило) в українській літературі я знаю лише документальну повість Олександра Михайлюти, опубліковану ще на початку 90-их. Вона мала швидше публіцистичний характер. Іван Петренко чітко описує тодішнє становище в українському селі, як на керівні посади повилазили відверті бандити, покидьки, тупі пристосуванці і як вони фактично грабували селян, що повірили брехливій владі і завдяки власній невтомній праці, кмітливості та майстровитості розбудували власні господарства. Ясна річ, це були найрозумніші та найдбайливіші люди, які понад усе любили свою землю, шанували свій рід і народ. Але! Не розуміли, як і досі багато хто не розуміє, що вільно жити і розвиватись можна лише у власній державі, а значить, її насамперед слід здобути.
Одиниці дбайливих господарів тоді стали на захист УНР, частина розбіглась по загонах отаманів, а більшість, як чітко описує Іван Данилович, ховали своїх дорослих синів у лісах, щоб якесь військо їх не демобілізувало. А потім ті сини гинули в болотах Сибіру і тундри, без сил, без зброї, без надії Чи не так і сьогодні багато наших співвітчизників намагаються сховатися від мобілізації чи воліють безславно втопитися у Тисі, але не стати на захист України.
Автор детально, з безжальною точністю опитує фізичні страждання наших земляків на шляху в сибірську глушину і там. Скрізь до них ставляться гірше, ніж до худоби, кожен найменший москалик, таке, як колись казала моя мама, гидко й щіпками взять, намагається показати свою вищість над знедоленими українцями. Іноді цей текст просто неможливо читати від обурення, від болю, від зримості тих страждань, які довелося пережити нашим землякам, і, думаю, для багатьох нас, сьогоднішніх, і нашим рідним. Тільки з Олександрівського району тоді вивезли більше двох тисяч людей, з них 1250 дітей. А скільки ж таких районів в Україні!
Мій дід Степан Чудний утік від такого вивезення, зумів втриматись на рідній землі і чудом врятувався під час Голодомору. А родину сестри моєї бабусі Марії вивезли. Там дорослі усі й загинули, а старший син Іван, точнісінько як герой роману Івана Петренка, тільки сам, без матері, вибирався із тайги і теж завдяки доброті якоїсь землячки вцілів. Та ще й вивчився і відправляв у космос першого космонавта СРСР. У героїв Петренка, як і тисяч, а, можливо, і у мільйонів українців такого щасливого кінця немає. Хоча у книзі є й чудеса доброти і порятунку.
Якби можна було цю книгу сконцентрувати у якусь одну фразу чи, як зараз звичніше – файл, я б пропонувала його кожному, хто досі дивується незаконослухняності українців (недавно один колега дивувався і обурювався, коли йому у столичному маркеті замість вареників із сиром продали вареники із борошном, як, мовляв, можна так ставитися до того, що робиш?). Та після тих знущань і негативної селекції, коли були знищені і розпорошені по світах кращі, у підсвідомості не одного покоління залишилась установка: не вірити будь-якій владі, зневажати державу, намагатися вижити будь-яким способом (невикорененість корупції, може, теж звідти?) Та й не забуваймо, що у хати тих виселених, як і у дім невістки «куркулів» Насті Смолінської, поселилися тисячі привезених росіян зі своїми звичками і традиціями.
Ще одна лінія роману, на яку неможливо не звернути увагу – ставлення до покірності, яку сповідувала та й досі сповідує православна церква. Героїня, переживаючи нестерпні муки, не раз замислюється: чому батюшка розповідав про доброту Господа, покірність і надію на нього, яка завжди мала б справджуватися, а двоє її маленьких синів, які нічим не згрішили, пропали в тайзі. Де ж милість Господа? Це екзистенційне питання, думаю, багато хто ставить собі і зараз. Кажуть, заповідей Христа було не десять, а одинадцять. І той, які боягузливі священослужителі вилучили, був – «Не бійся!» Не бійся ставати проти зла, захищати добро і світло. Власне, Бог – це не щось абстрактне, не старець на хмарі, це те добро і любов, які є у серці кожної людини. Або немає. І наша Православна церква, яка нині у процесі становлення, мала б переосмислювати спадок РПЦ, і подивитися на багато богословських теорій з точки зору українського стражденного досвіду.
Світлана Орел