Теплого травневого надвечір’я 1911 року на променад Дворцовою вийшли генеральські синки – двоюрідні брати Сльозкіни. Один у формі курсанта Єлисаветградського кавалерійського училища, інший франт – у цивільному прикиді. На п’ять років старший – Юрій Львович (називаємо молодиків по-батькові, щоб не плутати їх) – мав уже деякий письменницький досвід. Адже під впливом матері Віри Георгіївни (уродженої Ерделі) друкуватися почав мало не з дитячих років. І ось тепер артистично просвітлював кузена, оперуючи власною повістю «В волнах прибоя» про революційний 1905 рік, забороненою цензурою, та збіркою оповідань, яка ще пахнула друкарською фарбою. А курсант Юрій Олексійович посвячував гостя в ажурне плетиво єлисаветградських подій, пліток, скандалів. Походжаючи, мов досужі кумасі, перемивали у найкращих провінційних традиціях кісточки всім зустрічним дівицям, хоча й були столичними жителями.
Дядько Юрія Львовича Яків Георгієвич Ерделі 1882 року поселився у своєму помісті під Єлисаветградом, господарюючи, ще й кипів у котлі громадської діяльності. Обирався гласним Єлисаветградського повітового земства, почесним мировим суддею, повітовим предводителем дворянства, головою Херсонської губернської земської управи. У 1887-1905 роках був почесним попечителем і головою правління Єлисаветградського земського реального училища. Його зусилля помічені нагорі – влітку 1906-го призначено Мінським губернатором, де й перебував в згаданий час. Коли навідувався в рідні пенати, туди на хлібосоли з’їжджалося до сотні родичів. У цьому колі, де всі все про всіх знали, судачили вже не про рум’яних золотокосих гімназисток, а про їхніх батьків-матерів, дідів і прадідів.
Молодий Юрій Львович занотовував походеньки загумінкового бомонду, і згодом відтворював у своїх полотнах. Наприклад, у романі «Помещик Галдин» (1912). Однак гімназистки цікавили автора тоді куди більше. Тему роману «Ольга Орг» (1914) він підхопив із єлисаветградських газет. Одна з них в 1909 році повідомляла: «…Передають, що Віра Харитонова випила карболової кислоти в роздягальні в присутності служителя, який цього очевидно не помітив і звернув на неї увагу лише тоді, коли вона почала відчувати стращний біль. Сталося це після уроку Божого Закону, на якому її ще викликали. Віра Харитонова користувалася великою любов'ю серед усіх своїх подруг і була на доброму рахунку як здібна учениця. Кажуть, що коли Харитонова дізналася про самогубство гімназистки Резнікової, вона поставилася до цього спокійно. «Яка сила волі» – вирвалося в неї із цього приводу. Самогубство Віри Харитонової справило у гімназії найважче враження. У місті цей жахливий випадок також палко обговорюється у всіх верствах суспільства…».
Траплялися з тутешніми гімназистками й інші загадково-романтичні випадки. Досвідчені дон-жуани зазначали, що читали найжвавіші сторінки з твору Юрія Сльозкіна, «давлячись і червоніючи». Роман, витримавши з десяток перевидань, справді став громадським явищем. Його обговорювали, вели дискусії, переклали бестселер німецькою, італійською, польською, чеською, фінською, шведською мовами. Тема стала настільки ходова, що згодом навіть Іван Бунін перейнявся тими ж мотивами, написавши «Лёгкое дыхание».
А потім світова і громадянська війни розкидали братів – їхні дороги круто розбіглися – військовика Юрія Олексійовича в окопи, а літератора – до столичних видавництв. Однак, у громадянську війну брати знову коротко зустрілися у Владикавказі. Там же Сльозкіни 1920 року, коли місто знаходилося під білими, познайомилися ще й з Михайлом Булгаковим. З приходом червоних гусар відступив у Крим, а письменник вже керував підвідділом мистецтв комітету народної освіти Владикавказа, а Булгаков завідував літературною секцією в тому підвідділі. Сльозкин згодом й увів Михайла в московське літературне середовище після переїзду обох 1921 року до Москви.
Юрій пише роман «Столовая гора» (1922), де один з героїв має риси та обставини життя, списані з Михайла Булгакова, а той згадує свого літературного хрещеного батька в «Записках на манжетах». Пішли в світ сльозкінська повість «Шахматный ход» (1923) про криваві епізоди, що не обминули Єлисаветграда у громадянську війну; роман-памфлет «Кто смеется последним» (1924); повісті «Разными глазами» (1925), «Бронзовая луна» (1926), «Козел в огороде» (1927) – ірреальна фантасмогорія з найсправжнісіньким парнокопитним, кульгавим ідейним попередником Воланда з «Мастера и Маргариты», фабула якого тримається на тій же інтризі. Дія в Михайла Опанасовича, як і в Юрія Львовича, закінчується спектаклем, що переростає в грандіозний скандал. Та що там говорити, навіть деякі прізвища живцем перекочували із сльозкінських творів до булгаковських. Як от, Шервинський з «Ольги Орг» в «Белую гвардию» і «Дни Турбиных». Дехто натякав, що й «Іван Васильович поміняв професію» не без участі друга. Така ось, дещо одностороння, творча співпраця.
У 1928 році виходить роман Сльозкіна «Предгрозье» («Лето 1914 года») – перший том трилогії «Отречение». Це – віртуозна переробка Юрієм Львовичем власного камерного роману «Ветер» в широке батальне полотно. Такий монументальний задум і його втілення нікому нічого не нагадує? Наприклад, солженіцинське «Красное колесо» разом із єлисаветградським улюбленцем генералом Самсоновим та іншими?
А що ж поробляв у той час Юрій Олексійович Сльозкін? Спочатку евакуація монархіста з іншими сподвижниками до Криму та турецького берега в Галліполі. Далі – Югославія, а з 1947 року, коли радянці вже брали емігрантів за горло і там, – Аргентина, де почалося його співробітництво з православно-монархічним журналом «Владимирский вестник». У 50-70 роках, згадавши брата-літератора, виявив і в собі хист майстра слова. Видавався в Буенос-Айресі. Там вийшли його книги «Голубые гусары: очерки и рассказы» (1953), «Три встречи» и другие рассказы» (1956), повість «Две семьи» (1961) та найбільша за обсягом, у 167 сторінок, «Летопись пережитых годов» (1975).
Спроба хоч щось дізнатися з них про минуле Єлисаветграда не вдалася – книжки виявилися бібліографічною рідкістю. Правда, у колективному збірнику спогадів колишніх курсантів він описав випуск кавалерійського училища 1912 року. Слід додати, що випускник ЄКУ 1912 року, учасник так званого лелеківського побоїща та свідок його наслідків, міг би повідати детальніше та емоційніше про тло подій, які відбулися в давнину.
Упокоївся Юрій Сльозкін з Буенос-Айреса в 1977 році – на тридцять літ переживши свого двоюрідного брата.
І, нарешті, про найменш загадкового Юрія Львовича Сльозкіна. Він – внук того, що написав «Ольгу Орг». А ще професор Каліфорнійського університету в Берклі, директор Інституту слов’янських, східноєвропейських і євразійських досліджень цього університету. Не варто багато розпатякувати про нього, адже кожен запросто знайде в Інтернеті масу даних на потрібний запит. Одне тільки варто наголосити. Цей чоловік недавно закінчив величезну книгу, що має трохи не 1000 сторінок. Однак, сміливіше, друзі, не лякайтеся! Ви не повірите, але я проковтнув ті сторінки на одному подиху, настільки твір «Дом правительства. Сага о русской революции» виявився читабельним. В ньому знайдете деякий фактаж і про вихідців з інгульського краю, що виявиться аж-аж цікаво! А якщо раптом захочете дізнатися, що колись євреї творили з Єлисаветградом, а він з ними – читайте «Эру Меркурия» цього ж автора. Після читок усіх трьох Сльозкіних, безперечно, додасться знань тутешнім краєзнавцям і не тільки їм.
Леонід Багацький
На світлинах: курсанти ЄКУ вийшли "в город"; Ф.Козачинський "Гімназистка" – персонаж з "Ольги Орг"; випускник ЄКУ Юрій О. Сльозкін, емігрант