Ми живемо в кількох реальностях одночасно. Одна на всіх — війна. Але за кожним із мільйонів вікон великого будинку Україна — власна реальність: різні життя, долі, обставини. Ми всі втомилися. Хтось може впоратися краще. Хтось — гірше. Ми вже не ті, що були на початку війни. Про те, якими ми стали, якими будемо після війни, що нас роз’єднує, а що, навпаки, об’єднує, а також про психологічну допомогу й антидепресанти ZN.UA розмовляло з професоркою, завідувачкою кафедри психіатрії, психотерапії та медичної психології Національного університету охорони здоров’я України імені П.Шупика Галиною Пилягіною.
— Галино Яківно, яким є нині, на вашу думку, стан суспільства? Як він змінювався від початку повномасштабної війни? Які стадії ми пройшли і що відбувається зараз? Іноді здається, що ми стали більш роз’єднаними. В когось уже немає терпіння переживати всі труднощі. Більше агресії…
— Знаєте, я не погоджуся з тим, що є якась роз’єднаність. Усі ці два роки люди просто-таки кидаються одне одному на допомогу. У нас усе-таки сталося диво. 24 лютого 2022 року. Коли були черги до військкоматів, коктейлі Молотова, взаємодопомога й турбота про тих, хто слабший. Коли ми — а-ля всі заодно. Я маю на увазі, що й влада у тому числі. Принаймні так здавалося. А починаючи з 2023 року все стало досить різноманітнішим, назвемо це так. І народ це відразу відчув. Він у нас мудрий, дивовижний у цьому сенсі.
Звісно, є втома від того, що відбувається. Нормальним це життя назвати не можна. Накопичуються втома, горе. З одного боку, зрозуміло: посилення мобілізаційних заходів необхідне. З іншого — те, як це робиться, м’яко кажучи, напружує. Ми справді опинилися ніби в різних світах — ті, хто воює, ті, хто живе на територіях, де ведуться бойові дії, в окупації або ж ті, хто живе на умовно мирних територіях або виїхав за межі України. Причому навіть в останніх умови та проблеми різні залежно від того, в яких країнах вони опинилися.
Чи можна на цих підставах усіх поділити на якісь конкретні групи? Напевно, так. Але я б усе-таки цього не робила. Мені здається, все залежить тільки від одного — перебуває людина в армії чи ні. Оскільки це геть різні речі. А всі решта… Навіть якщо самі не воюють, то в більшості на фронті — близькі, родичі, друзі. Вже так багато загиблих. Я бачу в Києві, наскільки побільшало людей із ампутаціями… Це вже стосується всіх. Ми всі цим ніби пов’язані. Й ті, хто виїхав. І навіть ті, хто відверто каже, що до України повертатися не планує. Але по допомогу звертаються до мене, в Україну. Вони не хочуть втрачати зв’язок. Хоча б отак. Тому, з одного боку, нас можна ділити на якісь групи. Але з іншого — ні, ми всі в одному човні. Сидимо ми в окопах чи ні, вся країна — на передньому краї, на всіх впливає війна.
— Але за ці два з половиною роки ми все-таки змінювалися. Змінювалися наші відчуття, сприйняття. Як?
— Перший природний етап — це шок. І початковий період серйозної адаптації. Десь до літа 2022-го року ми, можна сказати, пристосувалися. Другий етап для нас розпочався з жовтня 2022-го, вересень був більш-менш спокійним. А на початку жовтня відновилися масовані обстріли й почалися блекаути. І це була вже геть інша історія. Черговий етап, пов’язаний із великими надіями на наш розпіарений контрнаступ, розпочався навесні 2023-го. Тоді багатьом здавалося, що вже восени ми все зможемо, все звільнимо. А далі — розчарування, знову блекаути, хоча й далеко не такі, якими нас лякали. Знову надії, тепер пов’язані з подіями в Курську, й очікування важкої зими з блекаутами. Є втома, горе. Щодня ворог щось десь руйнує, гинуть люди. І це в нас накопичується. Ми живемо ніби у двох паралельних реальностях водночас. Одна — наша повсякденність, напружена, з іншими питаннями й проблемами, ніж до війни, в ній значно більше, ніж раніше, роботи. Але ми живемо.
Друга — коли спрацьовує сигнал тривоги, працює ППО, до твого міста щось прилітає, й ти знову включаєшся в систему війни. А потім, коли все закінчується, знову перемикаєшся на повсякденність. Це вже не те щоб звичка, але щось до цього близьке. Я кажу насамперед про Київ, у якому живу. Мені важко уявити, як люди виживають у містах, які обстрілюють безперервно. Але від них чую приблизно те саме. От така мінлива одночасність.
— Нещодавно всі активно обговорювали питання переговорів. І соцопитування показували, що якщо торік більшість була готова прийняти тільки повернення до кордонів 1991 року, то нині погляди змінюються. Що, на вашу думку, впливає на те, куди схиляються шальки терезів?
— Навряд чи я можу говорити на рівні країни. Для мене особисто це приблизно те саме, що й історія про те, де поставити кому в реченні «стратити не можна помилувати». З одного боку, пів країни зруйновано, десятки тисяч загиблих, мільйони фізично та психічно травмованих. І що, просто погодитися з тим, як усе є, й припинити вогонь? З іншого — немає вже оцієї внутрішньої єдності, готовності захищати країну до останнього.
На відміну від Другої світової, ця війна ведеться в онлайн-режимі. Ось ми бачимо, як війна вбиває пасіонарність, як гинуть ті, хто захищає країну, бачимо самовідданість деяких волонтерів. І відразу — як цілком безкарно наживаються на війні інші; як командири не шкодують бійців, посилаючи на вірну смерть. На всю країну транслюється, як представники ТЦК скручують людей на вулицях, перетворюючи мобілізацію (нібито потрібну справу для захисту країни) на покарання. Ми бачимо, як люди виїжджають із зони бойових дій або з окупації на безпечніші території, а потім повертаються назад, оскільки не змогли знайти ні житла, ні роботи, ні розуміння в громаді. І все це — одночасно. Ненормально, коли триває паралельне фінансування всіх потреб від людей, волонтерів і водночас розкрадаються державні мільйони. Як це все пов’язати в голові?
У Другу світову про такі речі мало хто міг знати. Було тільки радянське інформбюро. На цьому рівні поєднувати було простіше: всім однаково погано, й інших варіантів вижити немає. Я кажу зараз не про те, що інформацію треба закривати. А про те, що все сприймається набагато хисткішим. На що спиратися? Від усього цього люди втомлюються ще більше. Усі згадані недоладності — це ще один, дуже серйозний чинник, який людей дезорієнтує. Нам залишаються тільки оця хисткість із погляду майбутнього і якихось стратегічних рішень, а ще Кант із його моральним імперативом — зоряне небо над нами й моральний закон усередині нас. Я можу спертися на це й робити те, що можу, й те, що в моїх силах.
Повторюся, один із проявів сюрреалізму сьогодення — це відчуття, що ми одночасно живемо у двох паралельних світах. Є чимало людей, яких життя повністю й одномоментно вирвало з планів, звичок або в яких відняло сенс і надію. І є частина людей, які знайшли себе й іноді понад власні сили роблять те, що слід, й розуміють, навіщо все це робити. Вони виявилися готовими «ходити по воді» й вибудовують горизонтальні зв’язки набагато краще, жвавіше й ціннісніше за те, що планується та сходить соціальною вертикаллю.
— Із якими запитами до вас зараз найчастіше звертаються? Чи змінилися вони від початку війни?
— Змінилися. Загибель близьких, трагедія окупації, проблеми евакуації, розпач початку війни — це були запити 2022-го. Допомога військовим, інші ситуації, безпосередньо пов’язані з наслідками втрат у війні, безумовно, присутні в моїй практиці. Але переважно запити стосуються, так би мовити, проблем у звичайному важкому житті. Так склалося, що останнім часом я багато працюю з підлітками та їхніми батьками, з молоддю. І можу сказати, що в цьому середовищі, за моїми відчуттями, запит номер один — депресія.
І це можна зрозуміти. У філософа та богослова Олександра Філоненка є ідея провідників до щастя. В кожної людини мають бути провідники. Батьки, вчителі, друзі, лідери громадської думки, кіногерой… — неважливо хто. Провідник — той, хто більш-менш чітко бачить майбутнє, точніше, може стати джерелом бачення, надії та впевненості стосовно майбутнього. А нині всі, включно з рідними, друзями (часто з різних причин), теж перебувають у досить хисткому стані. Тому, напевно, провідника знайти непросто, враховуючи ще й нормальність бунтарства юності. Навіть у важкі 1990-ті й 2000-ні соціальної визначеності було набагато більше. Тоді звичне життя зруйнувалося, особливо з погляду рівня матеріального забезпечення, хоч і повсюдно низького, але загалом по-радянському стабільного. Розбилися на друзки його гарантованість і підвалини, але ще діяли моральні стандарти й 60-х, і 80-х. І, до речі, не настільки споживацькі, як зараз. Однак за минулі три десятиліття в наших головах міцно засіли вищі споживчі стандарти. Вийти з бажання «легкого буття в комфорті» дуже складно. А утримувати й забезпечувати зараз неможливо.
— Мені здавалося, що споживчі стандарти війна якраз і змінила. З’явилося розуміння, що головне — це люди. А речі — другорядні. Що вмістилося до валізи, того й достатньо.
— Так, багато хто почав це розуміти. Але ж ви запитуєте, з якими запитами до мене приходять люди, молодь, яку я бачу, київська популяція — жителі великої, забезпеченої столиці, з кіндерцентричними традиціями. Це схоже на те, що було під час локдауну в пандемію. Я не про саму хворобу, а про пов’язані з нею проблеми. Як психіатр розумію, що є категорія пацієнтів, які перехворіли на COVID-інфекцію з ускладненнями з погляду психічного здоров’я. Але як я бачу, посилення проблем душевного здоров’я, особливо в дітей та молоді, здебільшого було спричинене раптовими та критичними обмеженнями, пережитими всіма нами під час локдауну, включно з постійною замкненістю в просторі квартири й тривалим спільним перебуванням із батьками, дистанційним навчанням, відсутністю можливості нормально спілкуватися з однолітками. Діти зростали, не бачачи своїх однокласників майже два роки. А потім почалася війна. І це дуже серйозне лихо. Це мене як лікаря турбує. Що діти навчаються й дорослішають онлайн. Це стурбованість, та аж ніяк не песимізм. Те, наскільки ми всі адаптивні, вражає, в гарному сенсі.
— А як інакше? Адже на третьому році війни в багатьох школах досі немає укриттів…
— Але ж річ не тільки в укриттях. Хоча щоразу серце стискається, коли в новинній стрічці після чергового ракетного удару читаю про смерті, руйнування, загиблих дітей… Саме тому так важливо знайти свої точки опори. Як на мене, це лише віра, але не тільки в релігійному сенсі. Хоча я на боці тих, хто вважає, що в окопах невіруючих не буває… Тому притчу про ходіння по воді можна пережити і як християнську ідею, і як філософську метафору. Знов-таки від Олександра Філоненка вперше почула про жінку дивовижної долі — Марію Скобцову, канонізовану у Франції. Бойова есерка, яка іммігрувала до Франції від переслідувань більшовиків, втратила двох маленьких дітей, організувала притулок для емігрантів Парижу й померла у фашистському концтаборі, писала про те, що жити можна двома способами. Або з гарантіями «твердої землі» — йду вперед із упевненістю в досяжності бажаного: що в школі є укриття, що нас не кинуть, що світло не мають відключати… Або ось так, «по воді», коли йдеш і знаєш, що опори немає, ти бачиш тільки, куди йдеш, і розумієш, навіщо треба йти вперед і робити те, що потрібно робити. Це вибір. Важкий. Виїхати чи залишитися, що і як робити, а що не робити, як зберегти віру, як витерпіти, до кого дослухатися...
— Я багато чую від різних людей про те, що почастішали суїциди…
— Так, це правда. Хоча зі статистикою нині все складно. Загальноукраїнської статистики в такій ситуації просто не може бути. Й причини дуже різні. На жаль, деякі люди не витримують тягаря втрат і проблем, що навалилися, — втрачають орієнтири керованості життя й надії на майбутнє. Втома провокує агресивність і аутоагресію. Алкоголізація, наркотики — статистично не можу стверджувати, але практика показує, що ці чинники як причини самогубств посилилися.
За останні кілька місяців у Києві ледь не щодня в новинах повідомляють про самогубства. Безумовно, слід розбиратися в кожній ситуації. Але, на жаль, дуже багато випадків загибелі серед молоді. І що можна стверджувати з наукового погляду (зараз ми проводимо таке дослідження, наголошую, це не на рівні київської популяції або країни загалом): серед обстежених нами підлітків і молодих людей віком від 14 до 22 років у всіх, у кого було діагностовано депресію, були ті чи інші прояви саморуйнівної поведінки — часті суїцидальні думки, регулярні самопорізи, іноді кількаразові спроби самогубства. На жаль, діти та молодь гостро реагують на те, що відбувається.
Я в жодному разі не збираюся казати, що все жахливо й погано. Депресія є далеко не в усіх навколо. Але серед молоді показники дуже високі. І це зрозуміло. Батькам важко. Й тим, хто залишився в Україні, й тим, хто вимушено виїхав, дуже багато питань складно вирішувати організаційно та психологічно. На жаль, якщо людина не знаходить для себе точки опори — розуміння, бачення, як жити, віри чи надії, вона просто губиться. І єдине, чого їй хочеться, — втекти. В комп’ютерні, азартні ігри, серіали, наркотики, алкоголь…
— Нині є безліч психологічних ініціатив і програм, зокрема від першої леді. Що ви про це думаєте?
— Добре, що вони є. Коли 2014 року казали, що вся країна в ПТСР, це було абсолютною неправдою. Усіх нас трусонуло, але вистояли. Казати так зараз — теж абсолютно неправильно. Але те, що нині проблем набагато більше, вони серйозніші й дуже різні — це правда. Система охорони здоров’я працює. Я бачу, як багато роблять волонтери — психологи та лікарі — для психологічної підтримки військових, удів, тих, хто пережив окупацію, вийшов із полону… Це дуже важливо й потрібно.
— Чи в правильному напрямі розгортаються всі ці програми?
— Залежить від того, про який рівень і напрям ідеться. Якщо казати про прагнення на рівні країни за місяць підготувати психіатра «а-ля зліт-посадка», то я вважаю, що це дуже погано. І від того, що кожен коледж у нас випускає психологів, їх якість не поліпшується. Погано те, що всі заяви, мовляв, ось зараз ми зробимо три тисячі реабілітаційних центрів і 400 онлайн-ліній, неправдиві. Бо такої кількості професіоналів просто немає (маю на увазі і якість, і кількість). І за місяць-три їх точно не підготувати. Але це — з одного боку. З іншого — я розумію, що зараз дуже потрібна психологічна допомога військовим, різним категоріям населення, особливо дітям і молоді. І дуже добре, що люди по неї звертаються, запит постійно зростає.
— Я бачу, що дуже багато людей нині живуть на антидепресантах. Психологи нерідко радять паралельно з проходженням психотерапії звернутися до психіатра, щоб він призначив відповідні препарати. І сьогодні люди частіше роблять саме такий вибір. Що ви про це думаєте?
— Важливо розрізняти клініку, моду й потурання споживчому егоцентризму. Жити на антидепресантах стає подобою стати багатим за день. Депресія стала модним діагнозом. Реально клінічна депресія, яка вимагає лікування, має зрозумілу й чітку картину. Але не треба плутати людину, яку спіткали труднощі, з людиною, яка захворіла. Це те саме бажання гарантій і втеча у власну слабкість. Спроба втекти в антидепресанти, як і будь-яка інша втеча в ілюзію легкого порятунку від душевного дискомфорту не вирішує питань, які людина має вирішити сама. У цьому сенсі, напевно, можна казати про те, що ми розкололися — в якомусь глобальному сенсі, але це явно проявляється й у нашому суспільстві.
Є люди, які регресують і є активними в позиції не можу, насамперед не хочу розбиратися, справлятися. У такому випадку антидепресанти — одне з рятувальних кіл. У житті (навіть у нашому важкому, часто страшному) не зникли ні радість, ні краса, ні кохання. Тому є багато людей, які просто справляються з усім тим, що відбувається, що треба пережити. І якщо їм потрібна медикаментозна допомога, то лише тимчасово, щоб сили накопичити, встати і йти допомагати, й не тільки собі, а ще й тим, хто поруч або далеко… У цьому сенсі, напевно, ми розділяємося. Війна не ставить нових запитань. Вона загострює вже наявні. Якщо подивитися новинні стрічки з літа 2022 року, то в Києві більше людей померло внаслідок ДТП чи ножових поранень, а не прильотів. Якщо людина хворіє, її потрібно лікувати. Причому лікування не нескінченне, це не спосіб життя. Але якщо людина хоче втекти у хворобу, а не будувати своє життя самостійно, — це інше. Труднощі та поганий настрій, розгубленість по життю чи небажання зібратися й жити досить часто є виправданням власного егоцентризму й образи на життя, а не депресією.
— Зараз я помічаю ще одну тенденцію — коли в психологічні програми під гранти виділяють досить вузькі категорії, наприклад, дітей, яких вдалося повернути з депортації. Адже їх не так багато насправді. Чи варто так дробити?
— У нас величезна кількість грантів, і кожен із них націлений на певну фокус-групу. Й це добре. Гранти справді допомагають робити хороші програми допомоги. У нас у різних ефірах як меседж влади чути: ми втрачаємо населення, потрібні люди. Але держава, на жаль, як і раніше, не є другом для більшості з тих, хто справді потребує допомоги. Це проблема. Я кажу про організацію, зокрема, й психологічної підтримки, й реабілітації, — все відбувається хаотично. Наприклад, на хайпі всі працюють із ПТСР. Кількість семінарів на цю тему просто величезна. Але ПТСР — це лише один із варіантів стрес-розладів. Душевних хвороб набагато більше, наголошую, маючи на увазі не тільки психіатричні нозології. Нам радше більше потрібні нормальна психопрофілактика та психоосвіта. Чи, наприклад, програма з позашкільної освіти, щоб дітям було куди подітися після шкільних занять, часто онлайн.
— Потрібна якась координація?
— Щойно хтось очолить рух, імовірно, все, як зазвичай, завалиться. Важливо спокійно та послідовно кожному робити свою справу на своєму місці. Й допомагати одне одному. Гадаю, все це поступово вирівняється природно. Пам’ятаю, як на одній із конференцій слухала доповідь психологів, які працювали з дітьми після звільнення Київської області. Вони казали, що одна з проблем полягала в тому, щоб знайти таких дітей і відправити їх до реабілітаційного табору. Зокрема тому, що родичі не хотіли розкривати інформацію. До нас звертаються й звертатимуться. Лікарні, центри, гранти, приватна практика… Фахівці, люди, готові й здатні допомогти, є. Ми всі разом точно впораємося.
— Колись війна закінчиться. Яким українське суспільство вийде з неї, на вашу думку? Як це проявлятиметься?
— Гадаю, дорослішим. Це якщо казати про суспільство. А так усе буде дуже по-різному. Й залежатиме від дуже багатьох обставин. Головне — ми є, як у чудовому музичному парафразі Юрія Шевчука.
— Дорослішим — у чому це проявлятиметься?
— Напевно, в моральному законі всередині себе. В умінні будувати та відповідати за своє життя. В умінні помічати й допомагати комусь іншому, коли це потрібно.
— «Коли потрібно»… Тобто ми станемо жорсткішими, більш недовірливими?
— Ну чому? Досвід останніх десятиліть показав, що масами досить легко управляти. З одного боку. А з іншого — вони самоуправляються. Гадаю, з погляду самоврядності ми подорослішали. Вміємо самі управлятися та справлятися. Як саме? Це вже кожен по-своєму. Хтось їде, хтось залишається. Хтось волонтерить, хтось усвідомлено не хоче вмикати телевізор і чути новини, а читає хороші книжки. Це теж про справлятися. Давати оцінку — що краще, а що гірше? Роби, що маєш, що обрав, а там видно буде. Ходіння по водах — це віра й у себе, й у те, що свої підтримають, і в Бога, й довіра Богу для того, хто готовий. І в кожного є свої, й варіанти внутрішньої опори знайдуться, якщо людина сама цього хоче. Моральний закон усередині й небо над нами — теж непогана опора. Дякуємо Іммануїлу Канту. За його часів, гадаю, теж було нелегко.
Так, важко, хистко. Але життя — це взагалі праця. Тому недовіра є, але тільки для того, щоби вчасно розпізнати й солоденьку, й страшну брехню. Бути уважним у всіх сенсах — це аж ніяк не песимізм, не жорсткість і не паніка.
— Але й не оптимізм?
— У мене віра є. Що ми є, й ми, всі разом, точно впораємося. Хоча в кожного — свій шлях і своя доля. Своя доля — нещодавно прочитала, що так у нашу українську давнину називали ангела-охоронця. Впораємося, наскільки зможемо. А наскільки зможемо і якою є межа можливостей? Тут потрібен здоровий прагматизм. Ми вже розуміємо, що люди не тільки народжуються, а й помирають. Чи станемо ми в цьому сенсі жорсткішими? Так, напевно. Але це — життя. Й добре, що воно є.
Алла Котляр, ДТ