Посеред січня – день пам'яті знаменитої одеситки Людмили Семикіної (Семикінь), видатної української художниці, майстрині декоративного мистецтва, шістдесятниці, активної учасниці руху опору, заслуженої художниці України (2009), лавреатки премії імені Василя Стуса (2000) та Національної премії України імені Тараса Шевченка за серію строїв «Високий замок» (1997).
Народилася майбутня художниця в Одесі у 1924 році. Принциповість була родинною рисою Семикіних. Батько Микола відмовився брати участь в організації штучного голоду на території України, і в 1932 році вийшов із комуністичної партії, дивом уник покарання, пропрацював все життя столяром.
Людмила Семикіна закінчила Одеське художнє училище. Син Людмили, митець Сетрак Бароянц наголошує, що цей навчальний заклад був одним із найпрестижніших аж до 90-х років: "Професура училища – це рафінована інтелігенція. І мама закінчила його в числі кращих, на відмінно". Тут Людмила навчалася живопису, скульптури й кераміки, а її палітру прозвали перламутровою. У 1953-му Людмила закінчила Київський художній інститут.
Її дипломну роботу «Порт» за кілька місяців до захисту визнали ідеологічно неправильною, тож довелося в екстреному порядку писати «Груповий портрет старих більшовиків-арсенальців».
Далі були пейзажі, натюрморти, жанрові картини, в тому числі і на робітничу тематику. Її твори експонувалися на всесоюзних та республіканських виставках. Працювала в жанрах станкового та монументального живопису. В 1957 році її приймають до Спілки художників УРСР.
Людмила Семикіна була однією а з організаторів у 1960 році "Клубу творчої молоді". Від часу створення Клубу діяла разом з Аллою Горською, Опанасом Заливахою, Лесем Танюком, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком. Молоді, завзяті, вони почали відкривати для себе Україну, пізнавали її глибину і традиції. А з відкриттям почалася і боротьба. У березні 1962 року Алла Горська, Людмила Семикіна та Віктор Зарецький підняли питання про незадовільний стан української мови і культури в УРСР. На той час Людмила Семикіна разом з Аллою Горською вже перейшла на українську мову – в цьому їм допомагала Надійка Світлична. Тоді ж у неї прокидається інтерес до давньої історії Києва, що вилилося в серію робіт «Легенда про Київ».
Молоді бунтарі одразу потрапили на олівець до відповідних органів. І почалися репресії. До 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка у вестибюлі Київського університету у співавторстві з О.Заливахою, А.Горською, Г.Севрук та Г.Зубченко виконала вітраж "Возвеличу малих отих рабів німих". А 18 березня 1964 року вітраж за наказом партійного керівництва знищили. У травні 1964 Людмилу Семикіну разом з Аллою Горською виключили зі Спілки художників України. Це означало заборону одержувати замовлення через Художній фонд, брати участь у виставках, відлучало від заробітків.
Вердикт Спілки художників УРСР був таким: «Вітраж дає грубо викривлений архаїзований в дусі середньовічної ікони образ Т.Г. Шевченка, який нічого спільного не має з образом великого революціонера-демократа. У такому ж іконописному дусі витриманий в ескізі образ Катерини, яка є нічим іншим як стилізованим зображенням богоматері».
У 1966 її все ж поновили Спілці, а в 1968 знову виключили за те, що художниця підписала славнозвісний "Лист 139 діячів української культури на захист українських політв'язнів". Семикіна проігнорувала вимогу радянської влади та не відкликала свій підпис з листа. Компанію у цьому їй склала художниця Алла Горська.
Не маючи можливості займатися живописом, Людмила свої ідеї та своє захоплення українською традицією стала втілювати в дизайні одягу. «Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки», – зізнавалася вона в одному з інтерв’ю.
А ось як 15 серпня 1968 року про Людмилу Семикіну та спілкування з нею писала Ніна Строката-Караванська у заслання до свого чоловіка Святослава Караванського: "Вчора до пізньої ночі відбувалася примірка кептариків, сардаків, свиток і навіть очіпків. Я виступала в ролі манекенниці, глядачі переважно художники... Виявилося, що на мені – високій та емоційній – цей одяг виглядає особливо виразно. Ось уяви собі: я одягаю коротку і вузьку свитку з грубого сірого сукна; на голові світлий очіпок у вигляді маленького капелюшка. Я гордо піднімаю голову (бо так, мабуть, належить манекенниці) і довкола стає тихо: усім здається, що стоїть княгиня... І далі: я одягаю чорну свитку з дорогого сукна, на ній багато оздоблень (плід фантазії художниці), на голову мені дають капелюшок кольору мого волосся. І ось з кута лунає голос Алли (Горської): "А це просто для дипломатичного прийому!". І справді: прозаїчній стародавній свитці Людочка надала немислимої елегантності. Потім йде свитка з матеріалу цегляного кольору. Вона має багато своєрідних рис та прикрас. Тому лунає вигук: «Ніно, обережно, Ви вб'єте всю Дерибасівську». Одні захоплюються Людочкою, як автором, інші мною — за те, що вловлюю стиль настрою автора та його своєрідного художнього витвору... А ось така сцена: на мені чорні високі чобітки (сучасні), поверх білої літньої спідниці (моєї) одягнена чудова запаска, вище – стилізований сердак, а волосся прикрите маленьким капелюшком, який повністю закритий хусткою з виведеними на потилицю кінцями. У руках – модерний кошик, в очах – чортики. А навколо що робиться!!! Шаленство! «А славна молодичка!» – одні. «Тепер ніхто не спитає, якою мовою Ви говорите!» — ця репліка виникла тому, що мене з Ольгою (Горинь) в Одесі спитали якою мовою ми говоримо і хто ми за національністю (говорили ми українською, але вигляд у обох був елегантний, тому, мабуть, виникли сумніви: чи можемо ми бути українками, за такої елегантності). А хтось з глядачів вирішив, що в такому образі я більше схожа на канадську туристку....
Що мене найбільше вразило у всьому цьому? Виявляється, одяг цей має колосальне смислове навантаження. Я ніколи про це не думала. Тут мова йде не про те: підходить чи не підходить, а про те, що національний одяг таїть у собі характеристики національного типу. І не випадково я виявилась вдалою моделлю. Доля, інтелект, емоційність, і навіть жага пригод все виявилося завдяки вмілим рукам художниці, яка всією своєю долею збагнула дух свого народу... Розумниця вона (Семикіна) наша рідна, побажаємо їй найкращого (вона дуже зараз цього потребує)".
Важко було Людмилі Семикіній, бо при постійному тискові з боку офіційних органів, вона все ж не поривала зі своїми друзями-дисидентами. "Я розуміла, що була на порозі Воркути», – зізнавалася художниця.
Порятунком стала пропозиція Леоніда Осики стати художником по костюмах для фільму "Захар Беркут", що вийшов на екрани у 1972 році. "Для фільму я воліла створити передусім замкове, а не помпезне, барвисте, святкове гуцульське вбрання, і відтак заклала в шати українців аскетизм, певну суворість. Князі, за часів, описаних Іваном Франком, носили одяг із сірого сукна, металеві прикраси… Жодної речі (навіть дрібнички) червоного кольору в їхніх гардеробах не було. Воїни хизувалися своєю силою, мужністю, а не одягом. І вбрання їхнє вирізнялося суголосними з природою (передусім землею, травою) відтінками. Так, окрім тухольського, я створювала княжий костюм; а ще як окремий напрямок роботи – костюм татарський", – згадувала про роботу над фільмом в одному з інтерв'ю Людмила Семикіна.
Успіх фільму дав змогу художниці провести першу персональну виставку. Вона говорила: "Захар Беркут" започаткував мою любов до історичного костюма". Відтоді у її творчості почав формуватися перший цикл авторських строїв, що одержав згодом назву "Ретро".
В часи вимушеного відлучення від малярства, що тримало 20 років, Людмила Семикіна працювала художницею з костюмів у театрі та кіно, створювала діафільми, виконала ряд монументальних робіт у Києві, зокрема, в 1980 році оздоблювала станцію метро «Петрівка» (нині – «Почайна»).
У Спілці художників Людмилу Семикіну відновили лише в 1988 році з офіційним формулюванням: «За відсутністю факту звинувачення». Хоча звання заслуженої художниці України вона була удостоєна лише в 2005 році. У 2000 році їй була вручена премія Василя Стуса.
У роки незалежності художниця створила колекції одягу "Скіфський степ", "Поліська легенда", "Княжа доба", "Модерн". Шевченківською лавреаткою Людмила Семикіна стала у 1997 році за колекцію одягу під назвою "Високий замок".
"Митець Семикіна, тонко відчуваючи примхи смаку і моди, мала на меті утримати все, що в народному мистецтві витримало іспит часу, що відповідає внутрішньому світові нашого сучасника, і на його основі створити нестандартний одяг, що його хотіла б носити сучасна молодь", -= писав про неї її товариш Іван Світличний – український літературо– та мовознавець, поет, шістдесятник, репресований, лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка та премії імені Василя Стуса.
Померла Людмила Семикіна 12 січня 2021 року у віці 96 років. Похована на Байковому кладовищі в Києві. На знак визнання видатного внеску у прогрес XX століття у 1997 році Американським біографічним інститутом та Інтернаціональним біографічним центром Кембриджу в Україні біографію мисткині було включено до довідника «Життя славетних».