(Закінчення. Початок – http://chas-time.com.ua/liudyna/vasil-nedajkasha-sotnik-armiji-unr.html)
Через багато років В. Недайкаша згадував у листі до тітки Домки про життя в таборі: «У Польщі нас місяцями годували гнилою капустою, а зимою в бараках від холоду замерзала вода. Найгірше те, що в Польщі ми були не тільки чужими, а ще й не бажаними». У таких складних умовах окремі військові втрачали надію на те, що їхня боротьба матиме шанс на успіх, вони починали пиячити та грати в азартні ігри, щоб якось урізноманітнити табірне життя. На відміну від них В. Недайкаша мав високу мотивацію продовжувати боротьбу за українську державність й не витрачав даремно час.
Зокрема, він об’єднав людей, які поділяли його погляди. Переважно це були ті, кого він знав ще до Першої світової війни, – брати Петро, Іван, Порфир, близький родич М. Сумський та Юрій Корогода. Крім того, В. Недайкаша багато читав, а також почав вивчати німецьку й французьку мови.
Наявні джерела не дають змоги точно встановити час, коли В. Недайкаша та його брати вийшли з табору. Імовірно, це сталося наприкінці 1923 р. або у першій половині 1924 р. Брати Петро і Порфир після того, як покинули табір, виїхали до Франції. Петро оселився в м. Монлюсон, деякий час працював на шинному заводі «Dunlop». Потім переїхав до комуни Клермон-Ферран, де познайомився з Франкою Коваль, яка згодом стала його дружиною. У 1931 р. у подружжя народився син Юрій. Із часом їхня сім’я перебралася до муніципалітету Рибаньяк у Новій Аквітанії, де зайнялася виноробством. Порфир влаштувався працювати на автомобільний завод «Renault» неподалік від Парижа. Крім того, Порфир, проживаючи у Франції, брав активну участь у житті української політичної еміграції. Сам В. Недайкаша залишився на території Польщі й мешкав у с. Кричильськ (нині Рівненська область). Улітку 1924 р. В. Недайкаша спробував вступити на навчання до Української господарської академії в м. Подебради, однак йому відмовили через відсутність потрібних для вступу документів.
У Польщі В. Недайкаша спочатку влаштувався працювати електриком. Про цю роботу він згадував у листі до тітки: «Теоретично в електриці я знав порівняно більше від майстра, але на практиці нічого. На моє щастя, майстер виявився дуже порядною людиною і, коли я пояснив йому, хто я такий, він почав мене вчити на практиці, і вже через тиждень я працював набагато краще. Але електриком працювати мені довелося недовго. Працівники на фірмі почали страйкувати – і мене звільнили». Через складну економічну ситуацію в Польщі В. Недайкаша встиг освоїти багато професій, він працював столяром, землеміром, механіком і лісозаготівельником.
Опинившись у чужій країні, В. Недайкаша часто аналізував причини поразки українців у боротьбі за незалежність. На його думку, першорядними причинами невдачі в політичній галузі були відсутність єдності, надмірна актуалізація на ідеології та незрілість частини державних діячів. В одному з листів В. Недайкаша писав: «Україна впродовж своєї історії мала тільки ватажків, які не хотіли підкорятися вождям-державникам. Ми мали князів – і ватажки їх знищували, мали гетьманів, яких також знищували ватажки. Те саме відбулося із Центральною Радою УНР. Від цього страждала держава, а за великим рахунком, народ в цілому. Від самого початку нашого національного відродження ми підходили до державного проводу виключно з партійно-політичного боку, а не з державно-національної рації, дякуючи цьому, у нас витворилися ватажки, а не вожді. Соціально-національне визволення ми бачили виключно у поваленні існуючого ладу, тому цілком не були підготовленими до утворення сильної державної влади». В іншому листі зазначено таке: «На мій погляд, однією з причин поразки Української революції 1917–1921 рр. була відсутність готових кадрів державних діячів. Революційні партії приділяли головну увагу гаслам та внутрішній політичній боротьбі, але не готувалися до практичного керування незалежною державою». Із часом погляди В. Недайкаші не змінилися, що засвідчує лист до Ф. Мелешка від 30 червня 1956 р.: «Коли проаналізувати нашу історію, то виходить, що ми, українці, можемо працювати тільки стихійно. Усі наші великі зрушення були проявом стихії. В такі періоди проявляли героїзм і навіть геніальність, але цього надовго не вистачало, і ми перетворювалися на звичайне стадо, без вождів та провідної державної думки». Невдачу армії В. Недайкаша, як і більшість його побратимів, пояснював епідемією тифу та розвалом тилу.
Історик Я. Тинченко стверджує, що у 20-ті рр. В. Недайкаша займався розвідувально-диверсійною роботою на території України. Це підтверджено в спогадах Президента УНР в екзилі (1967–1989) Миколи Лівицького, який засвідчував, що В. Недайкаша неодноразово переходив радянсько-польський кордон, нелегально працював на території УСРР і навіть контактував з Панасом Любченком. В архівно-слідчих справах на колишніх петлюрівців с. Глодоси, які зберігаються в Державному архіві Кіровоградської області є свідчення, що В. Недайкаша та його брат Петро відвідували рідне село в 1926 р. і 1935 р. Наявні джерела дають підстави вважати, що інформація про перебування В. Недайкаші в рідному селі після 1920 р. є вигадкою співробітників радянських спецслужб.
Дослідник А. Руккас припускає, що роботу в розвідці В. Недайкаша почав під керівництвом Миколи Чеботаріва, який ставив підлеглим обмежені завдання. Функції В. Недайкаші розширилися після того, як начальником 2‑го розвідувального відділу Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі став Всеволод Змієнко. Тоді В. Недайкашу призначили на посаду начальника реферату «Наступ» і зобов’язали організувати розвідувальну діяльність на території радянської України.
Зокрема, В. Недайкаша збирав і систематизував інформацію про економічну ситуацію, вивчав настрої населення й шукав потенційних союзників, готових боротися за відновлення незалежності. Про початок роботи в розвідці В. Недайкаша згадував у листі від 30 жовтня 1967 р. до одного з високопосадовців УНР: «Контакт з українцями нав’язати на той час було надзвичайно легко. Тоді йшла жвава контрабанда, якій поляки допомагали, границю можна було перейти навіть вдень. Було багато утікачів, за них ми в першу чергу й схопилися, але згодом помітили, що приблизно 50% утікачів – це агенти ЧК, решта – це люди, які потерпіли матеріально й не мали твердих політичних переконань».
За твердженням А. Руккаса, розвідувальну роботу на території радянської України під керівництвом В. Недайкаші було організовано здебільшого через прикордонні пункти, розміщені в Рівному, Острозі та с. Могиляни. Кожний пункт займався пошуком, підготовкою та перекиданням на радянський бік розвідників, завдяки яким зберігався контакт з нелегальними розвідувальними осередками або окремими інформаторами на території УСРР. (…) Спершу було знайдено трьох постійних та одного періодичного інформаторів, створено два розвідувальні пункти з розгалуженнями в Одесі, Вінниці, Прилуках, Києві, Шепетівці та Умані, однак у 1929–1930 рр. унаслідок масових арештів, пов’язаних з процесом СВУ, кількість інформаторів різко зменшилася. За таких умов вирішено відмовитися від масового проникнення вглиб території УСРР і зосередити основну увагу на роботі в прикордонних районах від Коростеня до Старокостянтинова. (…)
На початку 1930-х рр. ситуацію в Україні В. Недайкаша вважав несприятливою, оскільки за його переконанням, Сталін роздавив революцію й витворив таку систему, що на нову революцію в короткому часі сподіватися не можна. Уже тоді В. Недайкаша висловлював критичні зауваження до частини української політичної еміграції, яку звинувачував у надмірній актуалізації уваги на ідеологічних аспектах, політичних доктринах та помилковій оцінці ситуації в Україні. На думку В. Недайкаші, більшість українських політичних діячів, які опинилися в еміграції, уважала, що Україна їх покличе, меншість мріяла легко захопити Україну силою, лише полковник Євген Коновалець реалістично оцінював шанси на відновлення незалежності.
Діяльність В. Недайкаші в розвідці, що передбачала контакти з підозрілими особами, перетин радянсько-польського кордону, а також симпатії до Є. Коновальця викликали до нього інтерес польської поліції. У 1927 р. Сарненський повітовий староста підписав розпорядження на примусове виселення В. Недайкаші до СРСР, однак той пред’явив документ, виданий Комісаріатом у Варшаві, що дозволило йому залишитися на території Польщі. У серпні 1928 р. Т. Молдованенко, колишній вояк Армії УНР, який служив під командуванням В. Недайкаші й мав зв’язок з Є. Коновальцем, потрапив під нагляд поліції. Згодом нагляд установили й за Василем. (…)
У липні 1933 р. В. Недайкашу усунули від керівництва реферату «Наступ». Деякі дослідники вважають, що підставою для звільнення могли стати підозри В. Недайкаші в співпраці з радянськими спецслужбами. Такі міркування мають підстави, оскільки в польських архівах збереглися згадки, що В. Недайкаша потрапляв до рук співробітників ДПУ під час спроби перетнути кордон. Крім того, повстанський отаман Яків Гальчевський відверто називав Василя агентом більшовиків. На думку А. Руккаса, це лише версія, яка цілком імовірно стала наслідком особистих образ, чвар та інтриг. За припущенням О. Скрипника, причиною відставки В. Недайкаші могли стати критика впливових українських політиків в еміграції та власне бачення розвитку розвідувальної служби. (…)
Згодом історія про співпрацю В. Недайкаші з радянською розвідкою знайшла продовження. У 1933 р. він запланував виїхати до Франції, де вже кілька років жили його брати. Принагідно В. Недайкаша поширив інформацію про розрив з проводом УНР і бажання співпрацювати з ОУН. У Франції на нього вийшов агент «Панас», який запропонував працювати на радянську розвідку. В. Недайкаша дав згоду. У радянських документах В. Недайкаша отримав оперативний псевдонім «Жук». Агент «Жук» дав зрозуміти вербувальникам, що готовий розповісти інформацію про структуру розвідки УНР на території України, українсько-польську агентуру, мережу прикордонних пунктів, джерела фінансування, а також надати характеристики керівного складу УНР, якщо йому щедро заплатять. Сума, яку просив В. Недайкаша виявилася великою, тому «Панас» був змушений вийти на контакт з керівництвом. За отриманими інструкціями агент «Панас» повідомив, що ОДПУ може виплатити «Жуку» аванс 5000 франків після надання інформації про склад української агентури, а після підтвердження достовірності переданої інформації гарантує виплатити ще 20000 і в подальшому платити 3000 кожного місяця. Як стало відомо із звіту співробітників радянських спецслужб, на такі умови «Жук» не погодився й висловився скептично стосовно доцільності продовження роботи з ОДПУ.
Очевидно, що В. Недайкаша вміло блефував, щоб зацікавити агентів ОДПУ. Перші зустрічі він проводив удома в одного з братів, щоб створити у вербувальників враження про прагнення встановити довірчі відносини й готовність іти на контакт, якщо йому нададуть фінансування. У лютому 1934 р. «Жук» передав перші дані, які стосувалися агентури УНР. (…) Перевірка засвідчила, що передана «Жуком» інформація застаріла, проте йому вдалося переконати «Панаса» продовжити фінансування.
Співробітники ОДПУ не довіряли В. Недайкаші й установили за ним стеження. Крім того, агент «Сук», що діяв у рідному селі «Жука», писав йому листи, які видавав за листи від матері, однак В. Недайкаша помітив фальсифікацію, а також дізнався про встановлений нагляд. Незважаючи на це, він робив вигляд щирої зацікавленості в співпраці з ОДПУ. 23 квітня 1934 р. «Жук» зустрівся з «Панасом» в Парижі й погодився повернутися до Варшави, запевнивши, що вже навіть вів листування про повернення з В. Змієнком. Наприкінці зустрічі В. Недайкаша знову попросив велику суму грошей для того, щоб розрахуватися з боргами й виїхати до польської столиці.
Після зустрічі в Парижі «Жука» передали агенту «Кіндрату». На першій зустрічі з новим куратором «Жук» повідомив, що не отримав від В. Змієнка схвальної відповіді про повернення до Польщі, однак передав співробітнику ОДПУ інформацію про зв’язок УНР з низкою країн. Як згодом виявилося, ця інформація не мала жодної цінності.
У серпні куратори з ОДПУ вимагали від В. Недайкаші передати ферму брату й виїхати до Варшави. При цьому йому гарантували щомісячну оплату. 4 вересня 1934 р. агент «Петро» отримав інструкції від керівництва, які стосувалися поїздки «Жука» до Варшави призначеної на 15 вересня. Співробітники ОДПУ висловлювали готовність компенсувати В. Недайкаші вартість ферми. Першорядним завданням для «Жука» в Польщі було з’ясування імен агентів УНР, які діяли на території радянської України, і передача цієї інформації ОДПУ. Планувалося, що 8 вересня Петро Недайкаша почне керувати фермою «Жука», а «Жук» після зустрічі з агентом «Кіндратом» у м. Бордо отримає конкретні завдання для їх реалізації у Варшаві. Крім того, співробітники ОДПУ погодилися виплачувати «Жуку» кожного місяця 1000 франків, проте запланована на 15 вересня поїздка до Варшави не відбулася.
Шукаючи різні приводи В. Недайкаша, відкладав поїздку до Варшави, однак все ж таки здійснив її 6 травня 1935 р. У Польщі «Жук» перебував майже два місяці, а після приїзду повідомив «Кіндрату», що не виконав поставлені завдання. Агент «Кіндрат» передав кураторам інформацію про те, що «Жук» дізнався зовсім мало про українську розвідку та й позабував прізвища, які боявся записувати, зате розповідав про підготовку спецслужбами УНР теракту проти першого секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора й другого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева та завдання від Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького: об’єднати у Франції колишніх українських військовиків й організувати їхню перепідготовку.
Після повернення «Жука» з Польщі агент «Кіндрат» інформував начальство, що «Жук» обманює ОДПУ, а всю інформацію від нього підготував В. Змієнко, проте радянські куратори ще мали плани на В. Недайкашу. У жовтні 1935 р. його намагалися залучити до агентурної роботи в таборі ОУН, однак це також було безрезультатним. Поступово інтерес радянських спецслужб до «Жука» згасав, остаточно з ним обірвали контакт у травні 1936 р. У 1952 р., коли В. Недайкаша здобув посаду заступника голови Товариства бувших вояків Армії УНР у Франції, співробітники НКВС зрозуміли, що вони тривалий час фінансували агента розвідки УНР, який проник у їхню мережу та займався дезінформацією. Деякі дослідники висловлюють припущення, що «співпраця» з ОДПУ була особистою ініціативою В. Недайкаші для отримання грошей на ферму, однак на нашу думку, така операція не можлива без поінформованості на найвищому рівні: ймовірно Президент УНР в екзилі А. Лівицький, а також начальник розвідки В. Змієнко корегували роботу В. Недайкаші.
Проникнення в радянську агентуру дозволило В. Недайкаші здобути цінну інформацію. В. Недайкаша дійшов висновку, що жодна держава не засилає такої кількості агентів до інших країн, як СРСР. На думку В. Недайкаші, радянська агентура в українському емігрантському середовищі має подвійну мету: розвідка та розклад української еміграції, а також здобуття політичного впливу на Заході через використання можливостей еміграції.
На особистому досвіді В. Недайкаша переконався, що радянські агенти завжди прикидаються палкими антисовєтчиками, для пошуку однодумців в емігрантських колах, а потім використовують їх, щоб посіяти недовіру до політичних діячів еміграції. Свої дії радянський агент завжди пояснює тим, що це для розвитку національних інтересів. За словами В. Недайкаші, досить часто радянські агенти розпалювали амбітність українських політичних діячів. Зокрема, залучившись довірою вони запевняли того хто підпав під їхній вплив, що саме він, може врятувати Україну, а решта діячів – просто нездари. Так агент викликав симпатії в емігрантського діяча, а потім маніпулював ним у своїх цілях.
(…) У Франції В. Недайкаша вів активну громадську діяльність, підтримував контакт з кількома українськими організаціями. Зокрема, улітку 1939 р. на території його ферми діяв наметовий табір пластунів. (…) Після поразки Франції в військовій кампанії 1940 р. В. Недайкаша, як досвідчений розвідник, намагався не привертати зайвої уваги й зробив вигляд, що зосередився на фермерській діяльності. Насправді він допомагав українським націоналістам – мельниківцям і бандерівцям, а також усім, хто боровся за незалежність України. Знайомство з молодшим поколінням борців за незалежність викликало в В. Недайкаші відчуття розчарування. (…) У результаті набутого негативного досвіду роботи з різними політичними групами української еміграції під час Другої світової війни В. Недайкаша остаточно переконався в тому, що еміграція неспроможна вибудувати ефективну стратегію до відновлення незалежності України.
Через багато років у листі до тітки Домки, яка проживала в Україні, В. Недайкаша писав, що під час Другої світової війни розмірковував про повернення на батьківщину, однак після того, як дізнався, що німці роблять на окупованих територіях, звернувся до місцевих лікарів, які допомогли отримати таку довідку, яка забороняла Василю і його брату Порфиру покидати Францію через ризик для здоров’я. (…)
Після завершення Другої світової війни В. Недайкаша продовжив активно співпрацювати з українськими організаціями у Франції, листувався з генералом Олександром Удовиченком і М. Лівицьким. Відновив контакт з побратимами, з якими служив у Дієвій армії УНР – Ф. Мелешком, М. Сумським і Прядком. Не полишив фермерства, багато читав, займався суспільно корисною діяльністю.
У суспільній діяльності пріоритетним для В. Недайкаші стали робота над антирадянською пропагандою та встановлення контактів із силами, які намагалися протистояти зростанню впливу СРСР у Європі. За його переконанням, захід міг виступити союзником українців у боротьбі з Росією, однак при цьому В. Недайкаша наголошував, що це можливо тільки за умови збереження небезпеки для заходу від радянського режиму. У публічних виступах, а також у письмових зверненнях до діячів еміграції він застерігав, що надмірна віра в західну підтримку шкідлива, оскільки це може спричинити втрату Україною політичної суб’єктності, а національну еліту позбавить можливості творчо мислити. В одному з публічних виступів він проголосив: «Нас цілком засліпило переконання у тому, що нас врятує тільки цивілізований Захід. Це привело до того, що ми втратили духовну самостійність і почали плентатися у хвості різних теорій та ідеологічних штампів, яких завжди було чимало у країнах західної демократії. Більше того, некритичне захоплення гуманітарними ідеями заходу привело нас до поразки у 1917–1921 рр. та наслідків світової війни 1939–1945 рр., які ще й сьогодні спустошують наш край та розбещують еміграцію».
Тези деяких українських політиків, які намагалися переконати потенційних західних партнерів у тому, що більшість населення УРСР симпатизує заходу, В. Недайкаша вважав не тільки хибними, але й шкідливими, оскільки вони дезінформують захід, а ще більше дезінформують еміграцію, яка починає мимохідь вірити у власні фантазії. У листі від 6 листопада 1956 р. до Ф. Мелешка він іронізує з цього приводу: «Які ми диваки, мріємо про державу, а в ній все зберігається у тому ж стані, про який писали давні літописці: «Земля наша велика і багата, а порядку у ній немає, прийдіть і володійте нами». За глибоким переконанням В. Недайкаші, для досягнення незалежності еміграція повинна діяти за підтримки заходу та у співпраці з російським народом, який треба переконати в безперспективності радянського режиму.
У післявоєнний період В. Недайкаша став свідком посилення ідеологічної поляризації української політичної еміграції, що викликало у нього глибоке розчарування. Публічно він рідко критикував дії уряду УНР в екзилі, однак часто ділився власними міркуваннями з цього приводу в листах до Ф. Мелешка, Прядка і брата Петра. В одному з таких листів до Ф. Мелешка В. Недайкаша резюмував: «Сучасний уряд вже з перших кроків своєї діяльності створив кризу, яка ніяк не закінчиться. За цей час я розробив детальні плани діяльності уряду та роботи окремих міністерств. Все це було представлене головою уряду, але на тому й закінчилося. Міністри не захотіли займатися державною працею, а проводили час у безкінечних суперечках». В іншому листі В. Недайкаша визнав, що покладав великі надії на зміну ситуації новим Президентом УНР в екзилі М. Лівицьким, оскільки він декілька тижнів жив на фермі у Василя й змінив деякі позиції щодо діяльності еміграції, проте потім, на думку В. Недайкаші, потрапив під вплив поганих радників і повернувся до політики попередників.
(…) Незважаючи на те, що В. Недайкаша втратив віру в ефективність роботи еміграції, він ніколи не втрачав надії на відновлення незалежності України, що засвідчено в листі до Ф. Мелешка від 30 червня 1956 р., у якому він стверджує: «Не думай, що я песиміст. Я тільки песиміст до нашої персональної долі, а в Україну вірю. Можливо, пройде ще одне покоління, але Україна обов’язково здобуде незалежність».
У другій половині 60-х рр. йому вдалося встановити контакт з родичами, які проживали в Україні. Він розпочав листування з тіткою Домкою, кузиною та сестрою Марією. Тітка часто писала племінникові, у листуванні вони ділилися спогадами про дореволюційне життя, обговорювали літературу, а також обмінювалися господарським досвідом. Марія, яка пройшла через сталінські табори, деякий час боялася відповідати брату. Завдяки їй В. Недайкаша дізнався подробиці про те, що сталося з рідними після встановлення радянської влади. Батька, Дениса, звинуватили в контрреволюційній діяльності та заарештували на початку 30-х рр. Пробувши у в’язниці кілька тижнів, він помер. Хрещеного батька, у якого Василь переховувався у квітні 1920 р., заарештували в 1929 р., у 1933 р. відпустили на свободу, однак знову заарештували в 1937 р. і згодом розстріляли. Сестра Єлизавета померла під час Голодомору. У 1931 р. сестри Марія та Ольга опинилися в концентраційних таборах. Першого чоловіка Марії – Дмитра Хорунжого, який воював під командуванням В. Недайкаші, а в 1926 р. повернувся в Глодоси, ув’язнили за антирадянську діяльність 1929 р. й призначили покарання 10 років позбавлення волі. Брата Михайла звинуватили в тому, що він виступав проти організації колгоспів і суцільної колективізації. Михайла разом з дружиною Ганною Зубко і сестрою Марією заслали до табору в м. Біломорськ. Протягом тривалого часу брат працював на лісопильні. Складні умови праці, недоїдання та важкий клімат підірвали його здоров’я, він захворів на туберкульоз і помер у 1942 р. Марії вдалося повернутися з табору, вона вдруге вийшла заміж та оселилася у м. Вознесенськ, куди забрала матір. Марія влаштувалася на роботу до колгоспу, тяжко працювала і за сумлінну працю отримала орден Леніна.
Наприкінці 60-х рр. через проблеми із здоров’ям В. Недайкаша поступово відходив від активної громадської діяльності, але продовжував спостерігати за міжнародною політичною ситуацією. Зокрема, його увагу привернули події 1968 р. у Чехословаччині. Аналізуючи події, які відбулися в Празі, В. Недайкаша дійшов висновку, що радянський імперіалізм безідейний, він втратив революційний фанатизм. Це засвідчує інтелектуальну слабкість режиму. У травні 1968 р. В. Недайкаша став свідком масових протестів у Франції, яким дав таку оцінку: «Ці виступи хочуть виставити як соціальну боротьбу, в дійсності це не так. Насправді це боротьба проти Президента Шарля де Голля». Через рік В. Недайкаша зробить висновок, що відставка де Голля – це крок назад для Франції й усього світу, оскільки на своїй посаді він міг розв’язати низку економічних, політичних і соціальних проблем. Також В. Недайкаша пильно спостерігав за ситуацією на Близькому Сході. Він недооцінював Ізраїль і вважав, що ця країна не впорається з новітніми викликами, які перед нею виникли.
У цей час справжньою радістю для В. Недайкаші було спілкування з дітьми О. Оніс, які жили разом з ним на фермі. Він багато читав, зокрема й українських письменників, особливо цінував творчість Юрія Яновського та Олеся Гончара. Крім того, захоплювався режисерським талантом Олександра Довженка, що інколи викликало гарячі суперечки з братом Порфиром.
В останні роки життя В. Недайкаша мав проблеми із здоров’ям: скаржився на роботу серця і органів травлення. 18 квітня 1972 р. він помер, від раку легенів. 19 грудня 1973 р. у лікарні м. Санс помер Порфир. Інший брат Петро встиг зустрітися з сестрою Марією та тіткою, яких не бачив понад 60 років. Сестра Марія дожила до глибокої старості й дочекалася відновлення незалежності України.
Зазначимо, що в біографії В. Недайкаші багато яскравих і водночас трагічних сторінок. Він мріяв про зовсім інше життя, проте війна, а потім революція внесли свої корективи. Таким було життя цілого покоління українців, які в 1917–1921 рр. обрали шлях боротьби за українську державність. Їхні біографії потребують подальшого дослідження.
Сергій Мілютін, старший науковий співробітник відділу історії Кіровоградського обласного краєзнавчого музею, вчитель історії «КЗ Ліцей «Науковий»