Друга світова війна спричинила масове сирітство в СРСР. Але не тільки сироти опинялися в дитбудинках. У повоєнні роки злидні змусили багатьох віддати своїх дітей державі чи заможнішим родичам. Зокрема, 1946 року чимало українських селян, рятуючи виснажених дітей від голодної смерті, відвозили їх до міст і залишали на вулицях, сподіваючись, що влада влаштує малюків у дитбудинки. Якусь частину вихованців дитбудинків усиновили чужі люди, і родичі їх потім ніколи не побачили.
А от жительці села Обознівки Кропивницького району Кіровоградської області Олені Сосенко пощастило: після кількарічної розлуки з братами вона поріднилася з ними заново.
– Родом я з Устинівського району Кіровоградської області, – розповіла Олена Семенівна. – Нас у батьків народилося шестеро. Старша – Ганна, вона тридцять другого року, нині покійна. Я – тридцять четвертого. Брат Ваня, тридцять сьомого, помер у війну. Брат Толя, тридцять дев’ятого, проживає в Росії, в Томську. Наймолодші – Вітя і Коля, близнюки, вони 1942 року. Вітя проживав у Кіровограді, нині покійний. Коля – в Донецьку. Мати наша померла 1942 року, коли Вітя й Коля були зовсім малими. Гляділа нас баба, бо батька німці вивезли на каторгу. Не знаю, куди саме. Пам’ятаю, як червоні гнали німців з нашого села. Великий бій був. Ми побігли ховатися в сусіднє село, до родичів. Сестра взяла на руки одного з близнюків, я – іншого. Біжимо, а навколо снаряди розриваються. Повернулися, а в хаті – повно наших солдат. Вони лежали долі, відпочивали після бою. У нас було трохи олії, то її солдати взяли собі. Чоботи батькові – теж. А грамофон – він у нас один на все село був – ми знайшли розбитим у березі. Навіщо його нівечити?
– Після війни багато хто, не маючи чим годувати дітей, віддавав їх у дитбудинки, – продовжила пенсіонерка Сосенко. – Мене й сестру Ганну баба залишила біля себе, Вітю й Толю віддала в дитбудинок, а Колю – в Донецьк, нашій тітці. Велика нужда змусила бабу віддати декого з нас у дитбудинок! Батько, повернувшись з німецької каторги, заходився розшукувати синів. Він дізнався, що Вітю й Толю всиновили такі-то люди, дізнався, де проживають. Пам’ятаю, як батько, взявши в колгоспі безтарку і коней, поїхав зі мною в Кіровоград, забирати Вітю. Приїхали, зайшли у двір. Батько каже хазяям: «Вітя – мій син, в суд подам». А ті – в плач: «Ми вже старі, як помремо, заберете Вітю собі». Ми так і не забрали його. Зате почали родатися з ним і людьми, які його всиновили. А я познайомилася з їхнім племінником, Дмитром Овсійовичем. Згодом вийшла за нього заміж. Толю ми теж розшукали, також у Кіровограді. Він не захотів до рідного батька, бо звик до родини, яка його прийняла. А коли подорослішав, почав підтримувати з нами зв’язки. У Томську він потім служив в армії, там і залишився. Він не раз приїздив до нас звідти. Колю й не треба було розшукувати, його виховували дядько й тітка в Донецьку. Він і тепер там. Звістки від нього не маю відтоді, як війна на Донбасі почалася.
Розповіла Олена Семенівна й про свого чоловіка Дмитра Овсійовича, нині покійного.
– Дід народився у двадцять п’ятому році, у сімнадцять пішов на війну, – вона називає чоловіка дідом. – Там його поранило – куля розірвалася в роті. Все йому в роті пошкодило. Після того він їсти нормально не міг, через це й шлунок зіпсував. Закінчив війну дід у Познані, командиром відділення. Працював в Обознівці завмагом, потім санітаром у психлікарні. Я теж в психлікарні працювала, санітаркою, тридцять чотири роки. Як влаштовувалася, боялася. Згодом звикла. Бувало, ми розшукували хворих, які втікали з лікарні. А були такі хворі, що могли й побити. Хоча й жаль їх, бідолашних. Лежали там і грамотні – вчителі, інженери. Надивилася там горя.
У будинку Сосенко – лад, затишок. Компліменти з цього приводу господарка відкидає:
– Який там порядок! Ремонт в хаті треба робить, а діти кажуть: нащо? Вони тут жити не хочуть.
Олена Семенівна скаржиться на хвороби, і все ж вона – оптимістка. Бо є заради кого жити, є за кого непокоїтися: крім дітей, вона має трьох внуків, чотирьох правнуків. Фотографії з малечею – на найвидніших у помешканні місцях. Рід триває.
Віктор Крупський