Михайло Шеремет, сторіччя якого наприкінці цьогорічного червня, в селі Варварівка Долинського району Криворізької округи (нині Кропивницького району Кіровоградської області). Його батька Сергія Федоровича, який тоді працював в колгоспі «За соціалізм», сталінський режим зробив ворогом народу: за «антиколгоспні дії і розбазарювання громадського добра». Молодший брат Іван загинув у 1944 році, коли неподалік села стояв фронт – його просто зрешетило осколками… І однак, Михайло Шеремет все життя більше всього любив Варварівку…
Михайло Сергійович більше п’ятдесяти років пропрацював журналістом у Кривому Розі, був українським фольклористом, краєзнавцем Придніпров'я. Уявіть собі: він зібрав близько п'ятисот маловідомих легенд, оповідок та переказів! Видав чотири книги: «Осінні мотиви», «Про онука баби Варвари: Легенди та перекази Криворіжжя», «Безцінний скарб: Легенди та перекази Криворіжжя», «Я родом з Варварівки» у 2-х томах.
Ну, до того було ще далеко. В 1944 році він вирушив на фронт, пройшов від Бобринця до болгарського Совопола, що на кордоні з Туреччиною. Закінчив Львівську юридичну школу та історичний факультет Кримського університету. Працював бурильником та обліковцем. Врешті-решт осів у Кривому Розі та став журналістом і збирачем фольклору. Став своєрідним літописцем рідного села Варварівка: «Було це за часів батька Хмеля, а може і раніше, коли обабіч старого торгового тракту, чумацького шляху і довкола численних витоків степової річки Бокової, скільки око сягало, простяглось так зване Дике Поле. Ще тоді, коли плеса і заплави Бокової кишіли рибою, а в дібровах і байраках водилося всілякої дичини видимо-невидимо. (…) Віддалені на десяток верст острівці хат з роками розростались і перетворилися в чи не найбільше в окрузі село на десять сотень. Кожна з них не переставала переконувати, що саме від неї започаткувалась Варварівка. З поміж найпоширеніших легенд і переповідок виділялись дві. Мешканці північної околиці, яку навкіс перетинав чумацький шлях, переконували, що першою поселенкою в них була вдова Варвара Задоя. Від неї, запевняли, пішла назва села. Південна околиця, і перш за все Варварина слобода, не вступала з ними в суперечки. Всевишньому, казали, видніше.
Вихваляються затулинці чумацьким шляхом. До нього рукою подати і від нас. (…) Посилають через дорогу когось у шинок до Манька. Після смачної трапези, поки коні та воли жують сіно та овес, хто йде на ярмарковий майдан, хто у філію банку, торговий ряд, хлібну біржу чи ливарні майстерні запастись причандаллям до воза. Любителі раків та юшки прямують до плеса, де на вибір смакують їх прямо з вогню. У кого в дорозі сталась оказія з возом, розкувався кінь чи поламалось ярмо, завертали до місцевого коваля. Краще за норовливого діда Юлика ніхто не полагодить, якщо зумієш ладиком підійти.
Чутки про Варварину слободу і гостинність варварівців, купці і чумаки розносили по всіх усюдах. Похвальний розголос про слобожан доконував затулинців. Вони не переставали носитися зі своєю Варварою, як дідько з писаною торбою. (…)
Спливли, ніби вода в море віки. Не лишилося й сліду від чумацького шляху, торгового тракту, найстарішої в окрузі церкви і ярмаркового майдану, де не раз сперечалися слобожани із затулинцями про Варвар. Від обох лишилася одна назва – Варварівка, як легенда і згадка про нащадків січовиків. Уміли предки захищати козацьку вольницю, любили землю, поважали рідний край». (Михайло Шеремет, «Я родом з Варварівки»).
Майже всі, зібрані Шереметом, перекази починаються словами «Було це за часів батька Хмеля…» або «Було це років 300 тому…» або «Було це за часів отамана Сірка…», тому на це не слід звертати увагу. Як фольклорист Михайло Шеремет повертає вже забуті назви багатьох народних звичаїв, ремесл, предметів селянського побуту, наводить терміни, що використовувались у старі часи.
А ви знаєте, наприклад, звідки появилася назва Гурівка (того самого Долинського, нині Кропивницького району)? «Яких тільки перевідок не ходило межи старими гурівчанами про лісовиків, перелесників, відьом, водяників та іншої нечисті, а найбільше про походження назви рідного села. Всі сходяться на думці, що їхній Гурівці років триста, а може, й більше. Називали її по-різному: ще коли була зимівником – не то Гуртовим, не то Гурою, а коли стала селом – Гуриною і Гурівкою. Одні знавці пов’язували історію села зі старовинним чумацьким шляхом. Широкою стрічкою він прямував поза дубовою дібровою, перетинав Бокову і тягнувся в бік Криму, звідки чумаки везли сіль. Колесами і воловими ярмами без кінця поскрипували чумацькі хури. Іржали стригуни, мекали вівці, яких гуртоправи з віддалених зимівників провадили в Січ. На ніч табуни коней і отари овець заганяли на вигонах межи Боковою і Глибокою балкою у великі загони та кошари. Від тих загонів, кошар та куренів для гуртоправів худоби започаткувався зимівник, який прозвали Гуртовим.(…)
Біля озерця, виявляється, поселився відставний січовик Роман. Поки був хвацьким рубакою, служив охоронцем отамана Сірка, згодом вістовим. Ходив з ним у походи. А підкралася старість – передав свою справу відчайдуху Івану Гурі й поселився на Гнилушці. – Коли отаман Сірко помер, пише М.Шеремет, Іван Гура оселився біля Романа. – Невдовзі там був заснований зимівник, зашелестів вітами дубок. Звідтоді його звуть Романовим, а зимівник, що переріс у велике село, Гурівкою».
Треба сказати, що книги «Я родом з Варварівки» нема ані в нашому музеї, ані в бібліотеці Чижевського, вона якось швидко стала бібліографічною рідкістю. Ми цитуємо уривки з альманаху «Інгульській степ» і книги Олексія Чорномаза «Спогади з життя прожитого». Наведемо ще один уривок – про річку: «Річку назвали Боковою. Було це за часів батька Хмеля, а чи й раніше. Потерпали тоді козацькі зимівники від набігів татар. Надокучили запорожцям вилазки чужинців. Дозори січовиків почали чатувати вздовж Дикого степу. Не раз діставалися повноводного плеса. Риби в ньому було хоч ковшем черпай. Скільки око сягало – зеленів степ. Поміж розлогих берегів, мов срібний ланцюжок, звивалася річечка. По балках і ярах – мальовничі діброви. Вони нібито нарочито відступили від річища, аби дати місце для зимівника.
– Тут і поселимо свої сім’ї, – вирішив сотник.
З лози вплели стіни мазанок, пообвальковували глиною, накрили очеретом. За вигоном почали сіяти всяку пашницю. Розводили коней для коша. Оскільки в Дикому степу не було ще шляхів, добиралися січовики до свого зимівника від Інгульця по Боковій, яка не мала тоді ще назви.
Якось кошовий запитав сотника, як дістатися до нього в зимівник, а той почухав потилицю і сказав:
– Пливи у верхів’я Інгульця. Побачиш зліва найширшу річку – в неї і завертай.
Відтоді притоку Інгульця прозвали Боковою, а від неї і село перед тим плесом. Боківці, а з ними і варварівці та гурівці гордяться своєю річкою».
Та й взагалі мало інформації про самого Михайла Сергійовича Шеремета. Ніби був чоловік, все життя присвятив збиранню фольклору по Криворізькому і Долинському районах, а про нього самого ніхто написати не здогадався… Можливо, хтось, хто знав Михайла Шеремета, напише? Він помер 15 років тому, в 2010 році в Кривому Розі.
Єдине, що довелося знайти, його дитячі спогади про відвідання парку «Веселі Боковеньки»: «Ріс я в степовому краю, що здавна звався Херсонщиною. А село кликали Варварівкою. Крім акацій і в’язів на вулиці, біля школи й поруч старовинної, певно, ще козацької церкви та верб і тополь довкола витоків невеличкої річечки Бокової, я не бачив досі ніяких дерев. А тут у перших променях травневого сонця з високого горба Скотоватої балки постав переді мною справжній ліс. І поміж гостроверхих тополь сріблилась гладінь ставка. Диво! – описує Михайло Шеремет свої дитячі спогади. – Зачаровані небаченою досі красою, ми зграйкою перемайнули через кам’яну греблю, прибережний гай, ажурний місточок і опинилися у самому серці брунатного раю. Очі розбігалися від усього дивовижного. (…) Місцеві хлопчаки, наші ровесники, повели нас на відкриту галявину. Вистачило одного погляду, щоб побачити, як у різні боки віялом розбігаються просіки-перспективи. Дивись і милуйся мальовничими ландшафтними краєвидами, що утворюються дивовижними комбінаціями екзотичних дерев, дзеркалом ставка, острівцями цілини, прибережним гаєм і широким степом у долині. (…) Скільки років пройшло після першої мандрівки «Веселими Боковеньками». Довелося й війну пройти, й життя протопати до сивини. А от нічого не забувається. З роками навідувався в Давидовський парк не раз і не два. Й після кожною зустрічі він здавався ніби не таким, яким побачив його вперше. Може, тому, що дерева з роками старішали? А з ними і я не ставав молодшим. Алеї з часом щодалі видавалися по-осінньому похмурішими. На них ніби й не було колись морського піску, що його навозив у парк Микола Львович… Попрямував якось до двох шеренг канадських тополь і прибережних куртин дерев-реліктів, а їх як і не існувало. На місці алеї далекий від паркознавства господарник улаштував прибутковіші для нього грядки малини і леваду.(…) Не впізнав я й озера Кит і острівця Закоханих. Ставок заріс очеретом. (…) У мене серце щоразу стикалося, коли я бачив численні наруги, вчинені за ці роки у дендропарку» (Григорій Гусейнов, «Господні зерна»).