Габсбург (Василь Витшиваний) описав у спогадах такий випадок з тих давніх часів, коли він разом із куренем січових стрільців пербував у наших краях.
«В тім часі трапилася мені ось яка пригода: я сиджу в канцелярії, а тут приходить до мене якийсь панок і навіть не представляється, виймає «бумагу» та мовчки передає мені. «А то що?» – питаюся. А він гордо на це: «Це список селян мого села, які грабили і яких треба повісити!»
Мов грім мене вдарив; в першій хвилині я мовчав, а тоді встав, подер папір, кинув йому в лице та крикнув до нього, щоб він зараз щезав, бо в противнім випадку я його застрілю. Він зблід і пішов – мовчки. Але зразу ж пішов до дивізії пожалітися на мене. Другого дня кличуть мене туди і я довідуюся, це ніхто інший, як князь Урусов (Д.Урусов, князь – російський громадсько-політичний діяч, у 1917 році – заступник міністра внутрішніх справ у кабінеті О.Керенського). Можна уявити собі, скільки було подібних випадків і скільки невинних селян згинуло б цим шляхом. Але стрільці нікого не повісили, нічого не спалили, всюди, де вони були, тільки добро робили і всюди, де вони були, їх любили…»
«З болючим серцем ми покидали Наддніпрянщину. У перших днях жовтня ми виїхали на Буковину».
І справді, було чого сумувати. Західняки покидали край Карпенка-Карого, котрого дуже шанували, відвідували поодинці й групами хутір Надію. До «окупантів» горнулася місцева молодь. Старшокурсники комерційного училища, наприклад, багаторазово відвідали «масляниківський театр». Бувало, й самі ставили вистави. Часто нагоджувалися до села Грузького, де стояли Кіш УСС і Вишкіл навчальної команди. Чи варто казати, що перші уроки українознавства саме там проведені для Сергія Даниленка, котрий, можна сказати, днював і ночував серед січових стрільців. Хотів навіть вступити разом з іншими місцевими парубками до згаданого Вишиваним куреня.
Тутешні землі та мешканці також стали багатьом західноукраїнським воякам рідними. В Єлисаветграді та околицях відгуляли багато весіль. Але коли чоловіки після війни повернулися сюди до дружин, то були репресовані новою владою. Такий ось вивих капризної музи Кліо.
Цей короткий період однозначно трактувався радянськими істориками як несприятливий час для України. Але сьогодні орієнтири помітно змінилися. Адже, хіба можна назвати потужний культурний приплив із Західної України у Наддніпрянщину явищем занепаду?
Сам Вільгельм Габсбург тішився українським словом і видав збірку віршів «Минають дні», став відомий як Василь Вишиваний.
Про ті окупаційні відвідини можна було б і не згадувати так детально, якби путівці й манівці театрала Сергія Даниленкка та ерцгерцога Вільгельма Габсбурга не перетнулися через десяток карколомних років. Не виключено, що через наступне десятиліття вони ще раз поглянули один одному в очі. Бо, на жаль і на щастя, в житті, як на довгій ниві.