21 червня 1971 року, о 14-й годині 30 хвилин, під час розкопок на кургані Товста Могила у Дніпропетровській області Борис Мозолевський знайшов унікальну скитську пектораль. Вона стала одним із найвпізнаваніших символів України і вважається найбільшою археологічною знахідкою ХХ ст., шедевром світового мистецтва.
Сама по собі пектораль – це жіноча прикраса діяметром 30.6 см, що складається з чистого золота 958 проби вагою 1.2 кг, що датується IV ст. до н. е., і на якій міститься близько ста майстерно виконаних фіґур. Її приблизна вартість – понад 2 млн. долярів, хоча були й пропозиції на поря док вищі.
За переказами Б. Мозолевський, який знайшов пектораль, перед тим, як виїхати на розкопки, залишив записку: „Зобов’язуюсь знайти щось велике і блискуче“. Як бачимо, так і сталось! Багато хто був переконаний, що Б. Мозолевський мав не лише археологічну інтуїцію, а й якісь незвичні властивості. Вірші його про скитів сприймалися як своєрідне “співпроживання” їхньої епохи: ніби він говорив від їхнього імені або ж вони – крізь нього. На це звернув увагу ще Іван Дзюба у статті “Пишеться Велика книга нашого народу“ у журналі “Сучасність” (№4, 2010), де він зіставив відомі скитські мотиви Блока, Брюсова, Цвєтаєвої та Мозолевського.
Він зробив висновок, що у російських поетів світ Скитії дуже умовний. У Блока – це ностальгія світового катаклізму, ґрандіозна історіософська романтизація. У Брюсова – монументальна романтизація інтелектуальна. Для Цвєтаєвої Скитія – поетична таїна, що грає „ярими барвами буття”. Б. Мозолевського ж він виділив за його важливою якісною прикметою – той вмів натхненно „вживатися“ в реальний світ Скитії, у якому наше коріння. От лише згадайте його поетичний монолог „Герри“, де він прямо говорить від імені скитського царя:
Життя і смерті спивши
щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я – скитський цар,
лежу в дніпровських Геррах.
І стугонять століття по мені.
Відчуваєте? Лише кілька поетичних рядків, а яка майже фізична щільність, майже тілесна фактурність – ніби дійсно сам цар говорить крізь власну плоть і курганний тиск віків. А вслухайтесь в слова з поеми „Скитський степ“:
Синім свистом над сизим степом
Славить вітер скитське ім’я...
Вони звучать як справжній гимн духу стародавньої землі, з якою археолог зливається і від якої, здається, черпає силу, як із джерела. У поемі „Ірій“ інтуїтивне „відчуття часу“ поета передається через розмову з могилами, через образ нічного степу і спогади про кочовиків, які ніби досі присутні поруч:
…Таке золоте і терпке, аж зелене,
Що можна було розпізнати сліди
Усіх, що ходили цим степом до мене.
Те ж саме відчуваємо у вірші “Літо в житах”:
Де степами п’яна рать ходила,
Де рікою кров лилась колись,
Кіммерійські стріли і вудила
У червоній глині запеклись.
І, неначе стомлені тамтами,
Низько розстилаючи баси,
Сумовито стогнуть над житами
Грізні кіммерійські голоси.
Квітне шовком неба синя пілка.
Виднокруг бринить, як тятива.
Може, то в траві й не перепілка,
А душа закохана співа?
Не злякай той голос ненароком,
У зеніті погляд зупини:
Може, то чиєсь гаряче око
Стежить за тобою з вишини.
І от уявіть собі, що такий талант міг би загинути, не вижити, не витримати тиску радянської системи, якби не знахідка золотої пекторалі! На той момент він був практично невідомим широкому загалу науковцем, який мав репутацією ідеологічно неблагонадійного і навіть не перебував у штаті Інституту археології. А пішло все шкереберть, коли після навчання в Одеській спецшколі Військово-повітряних сил (1951), він потрапив до Військово-морського авіаційного училища в Єйську, звідки його – юнака, який снив небом, без якого не уявляв себе – на останньому курсі відраховують. Він попав під відоме скорочення армії, котре провів Микита Хрущов.
Б. Мозолевський довго шукав свого місця в цивільному житті й довго його не знаходив. Після демобілізації у 1956 році він переїхав до Києва і протягом майже 10 років працював кочегаром. Без відриву від роботи з 1958 року заочно навчався на історико-філософському факультеті Київського університету. Потім з 1965 до 1968 року працював редактором у видавництві „Наукова думка“ у Києві, редаґуючи видання археологічної тематики.
Про опального Б. Мозолевського згадали, коли потрібно було швидко розкопувати древні кургани під час великого будівництва нових кар’єрів і підприємств, що розгорнулись у Дніпропетровській області наприкінці 1960-их років. Фахівців тоді катастрофічно бракувало. У 1969-1970 роках за договором, сезонно, він працював на посаді заступника начальника експедиції, якою керував В. Бідзіля. Звістка про знайдену Б. Мозолевським пектораль блискавично облетіла весь світ, її фото і описи надрукували всі періодичні видання Европи, Америки, Азії. Він став настільки відомим, що влада побоялась його чіпати. Так він уник арешту, якого передчували і він сам, і оточуючі.
Але він залишався до кінця життя невиїзним, хоча Скитську пектораль виставляли в провідних музеях світу на кількох континентах. Єдиний раз, незадовго до смерти, його випустили до Фінляндії. Після розкопок Товстої Могили доля подарувала Б. Мозолевському ще 22 роки життя. Він став одним із найавторитетніших дослідників скитських курганів. На території Дніпропетровської, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей, Криму він оглянув більше 60 курганів, серед яких виявив понад два десятки царських. Він також працював на розкопках відомих курганів Чортомлик і Соболева Могила, де теж знайшов непересічні пам’ятки скитської культури.
Із 1986 року і до кінця життя Б. Мозолевський працював завідувачем відділу, потім – сектору скитської археології Інституту археології НАНУ, друкував наукові та науково-популярні видання, видав поетичні збірки, виховував учнів і виступав перед численними аудиторіями. У 1977 році видання „Кур’єр ЮНЕСКО“ весь перший номер присвятило скитам.
У 1993 спільним рішенням Інституту археології АН України та Київсь-кої академії евробізнесу Б. Мозолевському було присуджено Міжнародний диплом „Золотий скит“, якого він так і не встиг отримати.
Його не стало 13 вересня 1993 року на 57-му році життя. На могилі було встановлено бронзовий пам’ятник. Також пам’ятний знак було встановлено на базі археологічної експедиції Б. Мозолевського. В Дніпрі, Нікополі, Краматорську, Миколаєві, Херсоні, Кривому Розі на честь Б. Мозолевського були названі вулиці. У Покрові є парк його імені.
Пам’ятаймо ж його, дивімося на цей світ його очима, почуймо його заклик до нас з вами:
Світе мій щирий, який ти чистий!
Світе прозорий, який ти гожий!
Хочеться ноги в росу вмочити
І цілувати ув очі рожі.
Світе мій божий, людський,
казковий!
Від повноти аж вгинається обрій.
Чи, може, кінь загубив підкову,
Чи світить місяць к годині добрій.
Буйно огудина переплелася.
Квіти медами течуть із огудини.
Світе, оспіваний перепелами,
Жайвором, горлицями,
сорокопудами, –
Сяй і слався, наш добрий світе,
Небо своє прихили над нами!
Ми твої паростки, ми твої діти, –
Будьмо ж не пасинками, а синами.