Навесні 1917 року Російська імперія припинила існування. Після її зникнення єврейські та українські політичні лідери в Києві спробували зблизити дві нації, які доти століттями жили зовсім поряд, однак цілком відмежовано одна від одної. Влітку та восени того революційного року, поки в колишньому імперському центрі руйнувався лад, ця новонароджена дружба цвіла, розквітши, зрештою, призначенням першого міністра єврейських справ у новітній історії.
Протягом більше ніж половини 1918 року ці нетривкі взаємини ускладнювала присутність німецьких військ, але після їхнього відступу ці зв'язки одразу та із завзяттям поновили. Проте навесні 1919 року цей колись такий обнадійливий експеримент скінчився гнітючою поразкою, а Україна потонула в морі насильства, яке завадило такій безпрецедентній співпраці двох традиційно антагоністичних націй. Одна з головних причин невдачі цього зближення євреїв та українців полягала в тому, що його не підтримали всі верстви населення. Українські соціалістичні партії не змогли донести свою ліберальну програму до селянства, а єврейські діячі були занадто далекими від пересічних євреїв, щоб згуртувати їх на підтримку Міністерства єврейських справ. Книга «Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу (1917–1920)» (видавництво «Дух і літера») досліджує цю надзвичайну невдачу.
Автор книги історик Генрі Абрамсон послуговується значною кількістю джерел. З-поміж них архівні документи та спогади Соломона Гольдельмана, Мойсея Зільберфарба, Пінхоса Красного, Арнольда Марголіна, Мойсея Рафеса, Аврама Ревуцького та інших. Також монографія багата на різноманітну наочність: статистичні діаграми, фотографії, схеми. Автор сумлінно підходить до цитованої ним інформації і всюди вказує посилання на джерела.
На думку автора, українці та євреї ефективно співпрацювали між до собою до голосування за ІV Універсал. Єврейські партії відмовились підтримати документ від 22 січня 1918 року, що призвело до поступового погіршення стосунків між українськими та єврейськими політичними силами на українських етнічних територіях.
На основі джерел Г. Абрамсон спростовує поширений стереотип про те, що на початку радянсько-української війни євреї масово підтримували більшовиків. За винятком невеликої частки єврейського пролетаріату, загальна маса єврейства зустріла більшовицьку окупацію без особливої симпатії. Але також цілком очевидно, що окремі євреї були серед радянського керівництва в Україні, насамперед у містах. Наприклад, у Києві євреями були комісари фінансів, преси, армії та навіть комісар міста. З іншого боку, єврейські політичні партії одностайно засудили більшовицький режим [c. 145].
Розвиваючи думку, автор стверджує, що імовірно, завдяки своїй урбанізованості та більшій освіченості євреї, котрі приєдналися до більшовиків, піднялися до керівних позицій непропорційно їхньому членству в партії. Цей феномен зажив настільки недоброї слави, що широкий загал сприймав більшовизм як єврейський рух. Без сумніву, раптова поява євреїв на провідних керівних посадах посилила таке негативне враження [c. 183]. Для додаткового підтвердження своєї позиції автор наводить статистику: «У 1922 році євреї становили 13,6% КП(б)У (росіяни — 53,6%, українці – 23,3%), але до 1926 року кількість євреїв зменшилась до 11,2%, а росіян до 37,4%, тоді як українська частка зросла до 43,9%. Навіть у 1927 році, коли частка євреїв у партії загалом залишалася високою (20 306 членів, 12,1% ВКП(б)), ця кількість становила лише 129 членів партії на кожних 10 тисяч євреїв в Україні» [c. 64].
Значну частину монографії присвячено темі єврейських погромів. Аналізуючи риторику погромників, Г. Абрамсом доходить висновку, що найпоширенішим звинуваченням проти євреїв було те, що вони об'єдналися з більшовиками; вислів «*ид-більшовик» військові лідери Директорії використовували як конструкт у деяких своїх відозвах. Тотожним був термін «*ид-комісар», який відсилав до вподобаного більшовиками слова «комісар», або відвертіші вислови на кшталт «радянська влада в руках *идів». В одній прокламації питалося: «Чому наші *идки так чекають більшовиків [щоб прийшли до] міст та містечок і чому вони агітують за російських більшовиків?» і давалася відповідь, що більшовизм «дає *идам панування над нашими селянами і робітниками». У деяких прокламаціях євреїв називають капіталістами, але це явище було не таке поширене. Нерідко євреїв звинувачували в релігійній неприязні; зазвичай це йшло разом з іншими наклепами: «антихристиянські московські *иди... котрі вбивають [наших] братів, батьків та синів» [c. 182].
За підрахунками історика частка Директорії в антиєврейських нападах становить близько 40%. Переважна більшість із них сталася влітку чи пізньої осені 1919 року, після того, як усі єврейські партії полишили будь-які сподівання на співпрацю з Директорією [c. 136]. Автор наводить наступну статистику погромів: «Загони Никифора (Матвія) Григор'єва відповідальні лише за 52 задокументовані погроми, однак вони були найкривавішими: загинуло 3471 єврей, тобто 67 осіб за один погром. Директорія та лояльні до неї війська відповідальні за найбільшу кількість підтверджених смертей 16706, однак ці погроми були менш жорстокими, і на один погром припадало 38 смертей. Білі вбивали по 25 осіб за погром, а самостійні формування, Червона армія та польські війська – по 15,7 та 4 відповідно» [c. 187]. Провину за єврейські погроми автор покладає на польових командирів та соціальні низи, які під час погромів займалися звичайним грабунком.
Оцінюючи роль Симона Петлюри в означених подіях автор багато в чому повторює думки Арнольда Марголіна та Аврама Ревуцького. З посиланням на А. Марголіна автор стверджує: «Ретельний аналіз всіх доступних матеріалів дає змогу зробити висновок, що Директорія впродовж перших трьох місяців свого правління не спромоглася продемонструвати достатню готовність боротися з єврейськими погромами. У прагненні відстояти свої головні цілі – національне самовизначення та незалежність – Директорія зосередила увагу передовсім на створенні сильної армії, не зважаючи на те, ким були новобранці. Як наслідок, в лавах її армії пліч-о-пліч зі щирими і справжніми українськими патріотами знаходилося досить багато найбільш небажаних елементів чорносотенського штибу, злочинців та інших небезпечних осіб [c. 212].
Далі автор зазначає, що Петлюра не спромігся належно карати свої війська, особливо у визначальний період із січня до квітня 1919 року, коли це могло якось вплинути на непідлеглих отаманів. Більше того, він підтримував зв'язки з відомими погромниками і мало кого покарав. Таку поведінку можна списати на його страх втратити лояльність своєї армії, що розпадалася; через відсутність владного досвіду Петлюра нерозсудливо йшов на компроміси, що суперечили його особистим політичним переконанням; за це він був відповідальним [c. 213].
Це твердження Г. Абрамсон підкріплює словами А. Ревуцький: «Такою є історична правда і ця правда нам чітко дає усвідомити провину таких осіб, як Петлюра, навіть якщо вони безпосередньо й не чинили погромів. Як люди з претензією на соціалізм та національний героїзм, вони зобов'язані були докласти всіх зусиль, щоб не допустити вбивств і різанини безневинних. Однак вони цього не зробили, натомість прямо чи опосередковано досягли політичного успіху, дозволивши собі відсторонитися від проявів погромницького інстинкту нестримних мас» [c. 213].
Монографія Генрі Абрамсона яскравий приклад того, як без спрощень можна написати якісний інтелектуальний продукт, який може зацікавити широку аудиторії. Окремі тези та висновки автора можуть викликати дискусію, однак книга не залишить байдужим навіть вибагливого читача.