На війноньку я поїхав 11 березня 22-го року. Ніяких полігонів, психологів, БЗВП чи адаптацій, як це відбувається зараз. Лише "лоукост" швидким нічним рейсом "Новгородка-Кроп-Сіверськодонецьк".
Тієї ночі, в жовтенькому автобусі для нас всіх не вистачало місця. Їхали всю ніч, весь час мінялися місцями на сидіннях, багато хлопців спали на речах. Майже всі зупинки я проспав, окрім перекуру в Покровську. На місце призначення прибули вдосвіта. З автобуса ми висипалися під рішучі вигуки "Швидше, бл*ть! Біжіть сюди, речі потім заберете!". У ці хвилини по місту гатила арта.
Під звуки прильотів нас офіційно зарахували до списків легендарної в/ч. Так би мовити, бюрократія в центрі подій.
До розташування нашого взводу я їхав у багажнику L200, бо в салоні всім не вистачало місця. Поліз у кунг, бо мав найбільший зріст.
Під вечір, пішли до побитого війною "шишаря" з пробитими колесами. В ньому я відкопав більш-менш живий ПКМ і ношені берці. Форма була своя. Шолом вручили. Бронік на перші виходи брав у мехвода, бо спочатку для мене броніка не вистачило.
"...Пашка, не переживай, у найгіршому випадку ти нічого не відчуєш..." – поради від досвідчених побратимів були лаконічними і надихаючими.
Спершу це все звучить ніби доволі похмуро. Але на початку повномасштабки така ситуація була цілком нормальною. Козакували в чому було, зате – як хотіли.
Та і давайте чесно, у цьому був тодішній незабутній вайб, романтика перших місяців великої війни. Всі йшли в бій, не думаючи про забезпечення, УБД й інші важливі дрібниці. Йшли воювати просто тому, що інакше не могли.
А далі закрутилося...
Додам, що я ніколи не хотів бути військовим. Ким завгодно, тільки не військовим. Але зараз мені 29 років. З них 5 років я провів у ЗСУ. Тобто майже половину свого повнолітнього життя.
Пригадую, що в дитинстві частенько переглядав запилений армійський фотоальбом батька. Коли я запитував у нього щось про армію, його відповіддю на будь-яке запитання була лиш одна фраза: "Будь вона проклята. Поклади той альбом назад". Але він служив у армії ссср часів Афганської війни. Натомість мені випала честь служити своєму народові, своїй державі, і у своїй армії. Армії, де цінують людей і де знають, за що воюють.
Тож, ні про що не шкодую.Навпаки, пишаюся! В ЗСУ я зустрів так багато чудових людей, що у цивільному житті я би стільки не зустрів. Знаю це точно.
Біда лиш у тім, що і втратили цих чудових людей ми теж надміру багато.
Світла пам'ять усім хлопцями і дівчатам, які загинули за те, щоб ми далі боролися, перемагали і ЖИЛИ. Вдячність усім, хто б'ється зараз!Життя триває, точиться війна!