(Продовження. Початок – http://chas-time.com.ua/liudyna/zdobudesh-ukrajinsku-derzhavu-abo-zaginesh-u-borotbi-za-neji.html)
Ці слова з першої заповіді українця-націоналіста не спроста винесено в заголовок розповіді про націоналістичний рух на Голованівщині. Бо саме з такими благородними помислами ставали на прю з численним і набагато переважаючим силою ворогом десятки наших земляків. Вони вірили, що їхня самопожертва не буде марною.
Членом ОУН також була і вчителька початкових класів із сусіднього села Шепилове Ганна Григорівна Олійник. Вона особливо й не приховувала своєї причетності до ОУН – гордо носила значок з тризубом, організовувала вечорниці та свята, на яких під жовто-синім стягом співалися націоналістичні пісні. Мабуть, вона до останнього вірила, що німці справді прийшли звільнити Україну від московського загарбника і дати волю українському народу. Але саме вона стала першою жертвою серед націоналістів району. Восени 1942 року Г. Олійник заарештовали і відправили до Німеччини на примусові роботи. У заведеному на неї „ділі” емдебісти, щоправда, записали, що вона, нібито, добровільно поїхала до Німеччини.
...У кожному селі оунівцями були створені так звані „трійки”, завданням яких було допомагати справі визволення України. Найбільш потужним виявився осередок в селі Роздолі. Завдячуючи організаційному таланту Андрія Коваля (псевдо „Голуб”), членами осередку став цвіт села: староста Михайло Короташ (розстріляний німцями), голова громадського господарства, відмінники школи, пізніше студенти медичного інституту і письменник. Перерахуємо їх всіх за справами КДБ, які не так давно стали доступними для вивчення.
Коваль Сава Степанович, 1898 р.н., надавав свій дім, як явочну квартиру, для зустрічей і нелегальних зборів, забезпечував їх житлом і харчуванням; у грудні 1943 р. Коваль разом із своїм сином Петром переховували пораненого члена ОУН-УПА на псевдо Грицай, якому за участю націоналіста Карпа Коропа надавав медичну допомогу; у 1946-47 роках Коваль неодноразово у с. Роздол зустрічався з керівниками оунівського підпілля, які прибували з Західної України, та за їх вказівками намагався залучати місцевих мешканців до членства в організації. Коваль Петро Савович, 1921 р.н., студент другого курсу Вінницького медичного інституту. Короп Карпо Іванович, 1922 р.н., студент другого курсу Вінницького медичного інституту, з селян-бідняків. Караташ Володимир Михайлович, 1926 р.н., завербований Андрієм Ковалем у квітні 1943 року, псевдо „Глек”; відвідував таємні зібрання членів ОУН, розповсюджував серед молоді антирадянські націоналістичні листівки, заготовляв для загону Української повстанської армії під керівництвом “Сталевого” зброю – 2 карабіни, гвинтівку, автомат ППД і продукти – 15 кілограмів хліба та 2 кг сала, мав на озброєнні наган, вивчав військову справу і готував себе для збройної боротьби з радвладою. Батько Михайло Герасимович на початку війни був у Червоній армії, але під Мелітополем потрапив в оточення, втік із німецького полону, жив у Роздолі, працював старостою сільуправи, 17.01.1944 заарештований німецькою жандармерією і розстріляний.
Додамо до цього, що в 1960-их роках в Америці вийшла книга “В концтаборах СРСР”. На сторінці 340 книги є запис про те, що в 1952 році на шахті №7 у Воркуті було викрито групу, яка підготувала біля 500 саморобних гранат великої розривної сили. Керівником тієї групи був українець з Одещини Караташ. Це про нашого земляка, відважного вояка ОУН-УПА Володимира Караташа, двічі засудженого до смертної кари за організацію і участь в концтаборних антирадянських повстаннях.
1958 року В. Караташ вступив до Одеського державного університету, на факультет іноземної мови. В 1963-му з дипломом учителя англійської мови приїхав у рідний Голованівський район. Близько 25 років працював учителем у Побузькому. Навчав дітей англійської мови. Разом з дружиною Ганною Лук’янівною (дівоче прізвище Людкевич) також політв’язнем (познайомилися в радянських таборах) виростили двоє дітей – сина і дочку. Письменник, автор трьох книг-споминів. Помер 5 листопада 2017 р.
В одній своїй публікації Володимир Михайлович писав про очільників організації: „Нашим надрайонним провідником спочатку був „Байда” – Лисенко Іван Іванович родом, з Дніпропетровщини, а потім його кудись перевели, новим надрайоновим призначили „Голуба” – Коваля Андрія Петровича з Роздолу. Це була дуже розумна людина, надзвичайно працездатна і енергійна. Андрій віддавав усі свої сили та знання боротьбі за волю України. А потім, у травні 44-го в свої 22 роки віддав і життя. Був оточений в наметі під с. Вербове і убитий енкаведистами та „ястрибками”. Його убивця, житель с. Вербове, отримав за це похвальну грамоту райкому компартії...”
Лише Голуб володів повною інформацією про націоналістичний рух в районі, в його руках були усі зв’язки, адреси конспіративних квартир тощо. Всі таємниці він забрав з собою на той світ. Отож, хто ще входив до ОУН, які подвиги на їхньому рахунку, встановити дуже важко.
Наприклад, у березні 1943 року після того, як неподалік села було знайденого убитого німця, в Крутеньке нагрянула поліція. Вона мала завдання, або знайти тих, хто вбив його і покарати, або спалити село. Серед підозрілих, яких розстріляли німецькі посіпаки того вечора, були вчитель Григорій Плахотнюк та Карпіян Лісовий. Першим загинув Карпіян Климович, Григорій Якович помер пізніше від рани. Він встиг розповісти, як все відбувалося. Поліцаї нагрянули до Карпіянової хати якраз в момент, коли там був і Григорій. Вони почали допитувати Карпіяна і бити, але він нічого не говорив. Плахотнюкові наказали: „Стій і дивися, тобі буде те саме”. Карпіян нічого не говорив карателям, тоді один з них вистрілив йому в ногу, потім у живіт, але Карпіян тримався на ногах. Поліцаї наказали стати йому на коліна. Він відмовився. Вони поставили його силоміць і вистрілили в потилицю. Плахотнюк кинувся в кущі тікати, але куля його наздогнала в кущах... Він втратив багато крові, поки його знайшов сусідський хлопчак, і скоро помер.
Чому були під підозрою у поліцаїв Плахотнюк та Лісовий, достеменно невідомо. Але дружина Варвара Андріївна розповідала доньці Діні, що батько часто десь пропадав ночами. Коли вона запитала, куди він зникає, чоловік сказав: „У нас діти, Варю, тобі не треба цього знати”.
Варвара Андріївна думала, що її чоловік мав зв’язок з партизанами. Після війни вона зверталася у різноманітні інстанції та архіви за підтвердженням. Але таких даних не було. І не могло бути, бо партизанський рух на Голованівщині почав зароджуватися лише в травні 43-го.Тим часом осередки ОУН вже виконували свої обов’язки. Зважаючи на це, а також на те, як стійко витримував тортури Карпіян, що особливо було притаманно націоналістам, можна говорити про велику ймовірність того, що обидва герої були членами ОУН...
Досі залишається загадкою свого часу дуже розпіарена так звана Красногірська комсомольська підпільна організація „Спартак”.
Нагадаємо коротко ту трагічну подію. Одного пізнього листопадового вечора 1943 року в села Манжурку і Красногірку нагрянув каральний загін. Любов Римар, Михайла Самчишина, Надію Черевичну, Єлизавету Фурман, Олену Бойко, Дарію Дубову, Михайла Громового та колишню голову колгоспу Марію Іванівну Малу, яка, очевидно, і очолювала організацію, вивезли в поле. Там їх закрили в польовому сарайчику і відкрили по ньому автоматний вогонь. А коли затихли крики юних підпільників (найменшому Самчишину було 15 років), сарай підпалили. Старосту села Красногірки Захара Пилиповича Волощука і його доньок Олімпіаду та Галину розстріляли в рідному обійсті, а потім ще й підпалили хату.
Втім, про це широко стало відомо лише після відкритого судового трибуналу над зрадниками: осетином С. Коцоєвим (під час війни дільничний інспектор поліції і заступник начальника Голованівської районної поліції) та Г. Луценком (начальник поліцейського куща в с. Розділ, родом з Красногірки), який відбувся в 1972 р. у Голованівську. Юних мучеників зарахували до підпільної комсомольської організації і Указом Верховної Ради СРСР їх було нагороджено (посмертно) орденами та медалями.
Багато мешканців села і ряд учасників партизанського руху, в т. ч. ординарець командира партизанського загону „Южный” І. Лісняка І. Ф. Петренко стверджував, що ніякої комсомольської підпільної організації в селі не було. І в цьому він опирався також на свідчення свого командира. А той не тільки добре знав свій загін, а й ситуацію в Красногірці – тут він жив до травня 1943 року. Лісняк власноручно завізував список членів загону і надіслав його в 1944 році в Одеський обком. Серед них „спартаковців” не значилося. Про існування „Спартака” оголосив ЦК ВЛКСМ лише у 1974 р. Підчепивши до замучених ще більше десятка інших імен (для масовості) і керівну роль партії, на смерті героїв комсомольські функціонери здобували собі чини та відзнаки.
Однак, якщо „спартаковці” не були радянськими комсомольцями– підпільниками, за що тоді загинуло більше десятка людей? Якщо про групу нічого не знали червоні партизани, може, це була націоналістична організація? На жаль, певно про це важко щось сказати. Але той факт, що юних красногірців знищили під час каральної операції спрямованої проти націоналістичного руху в регіоні, дає серйозні підстави на такі припущення. Саме в цей період (в кінці жовтня) був знищений відділ пропаганди ОУН-УПА із загону „Граніт” в складі Смішка, Тараса, Олівця і Невідомого, розбита Лебединська агрошкола, яка стала осердям націоналістичного руху в регіоні після того, як було закрито Межиріцький технікум, розстріляний один із керівників оунівського осередку села Роздолу Михайло Короташ та його односелець, також член ОУН Федір Короп...
З вироку воєнного трибуналу Червонопрапорного Київського воєнного округу від 29 лютого 1972 р. у відкритому судовому засіданні в с-щі Голованівськ над зрадниками Григорієм Луценком та Семеном Заболотним також відомо, що начальник поліцейського куща Г. Луценко бив і „изоблечал в патриотической деятельности” мешканку села Манжурка Палагею Самчишину, а це є ще одним доказом проти кого насправді була спрямована каральна операція німецьких прихвоснів.
Вартий уваги також такий факт із життя очільниці красногірської організації Марії Малої. Вона колишня комуністка, голова колгоспу і раптом виходить заміж за вдівця, учасника японської війни, колишнього куркуля, глибоко релігійну людину Кирила Непотенка. Це може свідчити про одне: Марія Іванівна відмовилася від свого комуністичного минулого і, цілком можливо, могла стати на бік націоналістів...
Кілька слів слід сказати про згадуваних вищу оунівців Смішка, Тараса, Олівця і Невідомого. Ймовірно саме про них йдеться у книжці Б. Чорномаза „Діяльність національно-патріотичного підпілля на Уманщині у 1941-1945 роках” (с. 162): “По дорозі на Гайсинщину 14 жовтня 1943 року в селі Семидуби Голованівського району невеликий загін холодноярців вступив у бій з німецькою жандармерією. У цьому бою німці взяли в полон 5-х повстанців. Один із полонених повстанців зумів приховати гранату і при висадці з автомашини в Голованівську кинув її у юрбу жандармів. Від вибуху було вбито і поранено 12 жандармів і двох повстанців, а троє полонених зуміли втекти. Німці по-звірячому замучили поранених”.
Я маю дещо інші дані. По-перше повстанців було нібито не п’ять, а чотири. По-друге, це був пропагандистський загін і жандарми їх арештували просто як невідомих осіб. Їх навіть не обшукали і не пов’язали. Посадили в машину і повезли із Семидубів до Голованівська. А далі справді було так, як описано вище.
(далі буде)
Сергій Піддубний