Кожного разу, коли бачу, як наші випрацьовані нелегким життям на селі, згорьовані до краю окупацією бабусі й дідусі пригортаютсься самі до наших хлопців, чи пригортають їх, своїх визволителів, до себе, називають синочками, не можу стримати сліз. Це ж який шлях страждань і поневірянь нам прийшлося пройти, щоб тільки у 21 столітті побачити й усвідомити, що лютішого ворога, ніж Росія у нас не було й не буде.
Загублені у світі, нікому не потрібні, наполовину втратившии свою мову, ми раптом у цьому столітті заявляємо про себе двома переможними революціями і неймовірним прагненням до свободи, до нашої національної та людської гідності і б'ємо завзято і уміло нашого тристалітнього кривидника, лютого загарбника і ката.
І світ нас побачив, і світ відчув нашу правду і з щирим серцем допомагає нам. Торжество людської і Божої справедливості. Покаяння світу за те, що не хотів чути нашого волання про допомогу у боротьбі за свою свободу 100 років тому. Допомагали денікінській росії, про яку Симон Петлюра писав, що вона така чорна на масть, що ніякі переговори з нею неможливі. Потім допомогли стати на ноги червоній росії, потім путінській, а вона не ставала світлішою, темрява ненависті до світу, до вільних народів, у першу чергу до нас і до всіх інших, хто скинув її ненависне ярмо, ставала все чорнішою і чорнішою поки остаточно не перетворилася у чорну діру суцільної ферми тварин.
Аж тут, після Херсону, знову у інформпросторі потягло переговорами. Якнайкращі переговори для мене, це слова Валерія Залужного, що москалів треба бити так, щоб ті, хто вцілів надовго запам'ятали це і щоб і подивитись не посміли у наш бік. Не дослівно, але за думку ручаюсь.
Бити за все – за знищення Гетьманщини, за розп'яття наших козаків і старшин у Батурині, за батуринських немовлят потрощених москалями об колоди, за вигублений Лебедин, за в поруйновані наші полтавські сотенні мітечка після полтавської катастрофи, за знищену Петром, а потім і Катериною Запорозьку Січ, цього орлинного гнізда наших лицарів, за три голодомори, за винищену нашу інтелігенцію – сотні тисяч науковців, письменників, учителів, інженерів, медиків, за мільйони депортованих селян як зі Сходу, так із Заходу нашої Вітчизни, за закатованих у кацапських концтаборах по Воркутах та Кінгірах, Соловках, Сандормохах сотень тисяч українців, за смерть у новіші часи у пермських та мордовських концтаборах Василя Стуса, Валерія Марченка, Івана Світличного, Олексу Тихого, Юрія Литвина та ще десятків менш відомих в'язнів, за наших закатованих мирних громадян по всіх місцях, скрізь, де побували московські тварини, за руїни наших міст, містечок і сіл. Бити, бити і бити. Ото будуть найуспішніші переговори.
А сьогодні прочитав на сайті "Полтавщина", що національна спілка архітекторів проти знесення імперських пам'ятників у Полтаві. Хто ж це так старається залишити у Полтаві і далі свідчення московської величі та побєдобесія, а нашого приниження? А якщо додати до цієї заяви спілки архітекторів ще й новину про руйнування Д ержкіно, що прозвучало на радіо "Культура", то стає очевидним, що п'ята колона ще не подолана і вона намагається зберегти осколки русского міра.
Та це не затьмарить аж ніяк нашої велетенської радості від звільнення Херсону та не менш велетенської вдячності нашим воїнам. Усім – генералам, старшинам (офіцерам), солдатам. Усі вони наші хлопці, наша надія.
Микола Кульчинський