Це питання хвилює мене досить давно – причини втрати незалежності України у ті буремні роки та хто винен у цьому. Пошуки відповіді на ці непрості питання розпочав кілька років тому. Адже відомо, що за будь якою подією (окрім природної), стоять люди. Занурившись в роботи відомих істориків, науковців, виявив осіб, на мій суб’єктивний погляд, причетних до нездійснення мети українців – становлення тоді незалежної держави. На превеликий подив, а головне, на жаль, серед головних винуватців я виявив... нашого широковідомого земляка.
Гадаю, що читач сам може назвати це ім’я – Володимир Кирилович Винниченко. При тому, що він відомий більше, як літератор і драматург. Але ж, беззаперечно, що незрівнянно вагоміший вплив Винниченка на долю українського народу мала і має не його літературна творчість, хоча і талановита, а діяльність, як політика, діяча найвищого державного рангу. Мені вже довелось висловити своє бачення щодо ставлення Винниченка до особистої влади. Вважаю, що навіть не будучи істориком, маю право на свої власні думки, суб’єктивні оцінки подій часів існування УНР у складі Російської Республіки та як самостійної держави, а також Української Держави (Гетьманату). При тому, зовсім не нав’язуючи їх іншим.
Розуміючи, що не кожен має прагнення і можливість самостійного вивчення згаданої проблеми, пропоную усім бажаючим буквально тезово ознайомитися з деякими науковими роботами відомих професійних істориків або їх скорченим змістом та моїми короткими коментарями (курсивом), щоб мати якесь уявлення про події тих переломних років, та яку роль відігравав у них наш відомий земляк.
Данило Яневський, журналіст, телеведучий, доктор історичних наук. «Проект «Україна» Грушевський, Скоропадський, Петлюра» (Про невдалі спроби становлення незалежності України у 1917-1920 роках.)
Автор детально, по датах описує, як все починалося одразу після переходу влади в Росії (лютий 2017) до Тимчасового Держкомітету Державної думи та Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів. На початку березня на багатолюдних зборах членів українських організацій було створено комітет Центральна Рада. Таким чином, Центральна Рада була по суті, громадсько-політичним об’єднанням, а не всенародно обраним органом. Збори направили голові російського уряду Львову та міністру юстиції Керенському вітальну телеграму з надією, що у вільній Росії будуть враховані усі законні права українського народу.
9 березня Українська ЦР у своїй першій відозві обіцяла загальні демократичні вибори влади, підтримку федеративного принципу державного устрою Росії і т. ін.
4-8 квітня відновлювальна конференція УСДРП (серед лідерів якої були В. Винниченко та С. Петлюра) висловилася щодо майбутнього України у складі Росії.
5-8 травня І Всеукраїнський військовий з’їзд висловився за негайне «оголошення принципу національно-територіальної автономії України». Головою Українського генерального військового комітету обрано С. Петлюру.
10-11 травня (на політичну авансцену виходить наш земляк) комітет ЦР сформував делегацію до Тимчасового уряду на чолі з В. Винниченком. У ході переговорів виникли принципові протиріччя щодо надання автономії Україні тощо, після чого розпочалася «війна» з Тимчасовим урядом.
Незаконно (не всенародно) створений орган, ЦР створила такий же уряд. Більш того, уряд, окрім виконавчої діяльності, розпочав перетягувати на себе законодавчі функції. Цитую автора: «Усе це письменник Володимир Винниченко, мабуть, найталановитіший політичний шахрай тогодення, який принципово відкидав «соціалізм біло-синьо-червоний» (тобто російський варіант) та «соціалізм жовто-синій» (тобто варіант український), а визнавав виключно «соціалізм червоний» (тобто соціалізм більшовицької інтерпретації)…». (Варто припустити, що саме такі тверді, незмінні переконання цього «недоюриста, письменника-драматурга, як політичного та державного діяча», стали однією з основних причин невдачі у становленні незалежної України в ті часи.
15 чи то 29 червня, за сумнівних обставин, комітет УЦР ухвалив рішення про створення Генерального секретаріату (уряду) на чолі з В. Винниченком, як виконавчого органу. На думку автора: «Учинивши акт державної зради, її ініціатори – М. Грушевський, В. Винниченко та інші провідники українських націонал-соціалістичних партій – перейшли Рубікон. І це при тому, що між Грушевським і Винниченко існував непримиримий антагонізм в особистих стосунках. Ці обставини не могли не відобразиться на негативних наслідках становлення української незалежності.
__________
Валерій Солдатенко, доктор історичних наук (людина прокомуністичних переконань) «Проект «Україна» 1917-1920 рр. Постаті» «ЧЕСНІСТЬ З СОБОЮ» (Володимир Кирилович Винниченко).
«Рукою В. Винниченко в буквальному розумінні слова розставлялися віхи відродження національної державності. Саме він готував перші три Універсали Центральної Ради, які реалізували ідею української автономії у федеративній демократичній республіці Росія». (Про «демократичність» Росії багато українців знають не з чуток).
15 червня 2017 року В. Винниченко був призначений головою першого українського уряду – Генерального Секретаріату Української Центральної Ради.
«Володимир Винниченко чимало помилявся, проте робив так щиро, без злого умислу, і так же щиро завжди визнавав це, чесно оцінюючи свої вчинки, їх позитив і негатив. Щоправда, іноді подібні зізнання виявлялися дещо, а то і безнадійно запізнілими…».
Це вимушений був визнати навіть автор, колишній керівник Інституту національної пам’яті України, який в цілому дуже позитивно оцінює роль нашого земляка в історії України. На жаль, при тому він чомусь не висвітлює ні самих помилок, ні чим обернулися такі «щирі без злого умислу» помилки у нездійсненності появи незалежної України.
4 серпня 1917 р., після невдалих переговорів В. Винниченка у Петрограді, повноваження уряду були сильно обмежені, після чого він подав у відставку. Однак, після відмови Д. Дорошенка від цієї посади та довгих умовлянь В. Винниченка, вже у вересні він таки дав згоду продовжити керувати урядом.
12 січня 1918 р. Генеральний Секретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів на чолі з В. Винниченком. А вже 18 січня, під тиском міжпартійних незгод, він вкотре подає у відставку і на деякий час відходить від політичної діяльності. В. Винниченко став одним з організаторів повалення гетьманського режиму Скоропадського.
Після цього на таємному засіданні українських партій (такий собі, партійний міжсобойчик) 13 листопада 1918 р. В. Винниченка було обрано на посаду (вищу державну) голови Директорії. Однак, прибічники Симона Петлюри за допомогою впливових кіл країн Антанти, досягли своєї мети – усунення від влади соціаліста В. Винниченка, як умову для надання західної допомоги.
10 лютого 1919 р. Винниченко погодився на відставку (вкотре). Після чого виїхав до Угорщини, де дуже плідно спілкувався з тодішнім лідером комуністів Угорщини – Бела Куном.
Весною 1920 року, перебуваючи за кордоном, колишній лідер УСДРП недвозначно декларує свій перехід на позиції комунізму, створює закордонну групу українських комуністів, просить в уряду УРСР надання йому або комусь з його групи, повноважень для представництва інтересів Радянської України за кордоном.
Травень 1920 року. В. Винниченко, після перебування в Москві, де він спілкувався з Троцьким, Сталіним, Зінов’євим, Чичеріним тощо, опублікував «Записку до ЦК РКП(б)», в якій надав свої пропозиції – відмова від самостійності, максимум демократичності, рівноправності між Україною та Росією тощо. Персонально свою кандидатуру він вважав доцільним запропонувати (фактично, наполегливо пропонував) до Політбюро ЦК КП(б)У. Мученицькі хитання між національною платформами КП(б)У і УКП приводять його до зневіри у більшовицькому курсі і Володимир Винниченко у вересні 1920 року назавжди покидає Україну і вже з-за кордону розпочинає боротьбу проти більшовизму. Для України, як політик, в еміграції Володимир Кирилович став ніким.
Дмитро Дорошенко, український політичний діяч, дипломат, історик, публіцист, до речі, нащадок гетьмана Петра Дорошенка. З квітня 2017 року – крайовий комісар Галичини і Буковини. Член УПСФ (федералісти) Центральної Ради. Чернігівський губернатор за часів Тимчасового уряду Росії і ЦР УНР з вересня 1917 по січень 1918. З травня по листопад 1918 – міністр закордонних справ в уряді П. Скоропадського. З 1919 – в еміграції. «Мої спомини про недавнє минуле 1914-19120» Перше видання – у Львові, 1923 р., друге – у Мюнхені, 1969 р.
Після перших чуток з Петербурга про лютневий переворот 1917 року, у Києві зійшлася рада «Товариства Українських Поступовців» (переросла у УПСФ) цієї одинокої в ті часи всеукраїнської організації. Засідали три дні у присутності деяких представників інших організацій. Тоді було рішено заложити загальну організацію, яка об’єднала б всі українські національні організації і стала б на чолі руху. Ухвалено було назвати її Центральною Радою. Таким чином ЦР стала плодом громадських організацій, яка пізніше створила уряд.
У квітні 1917 року в Києві відбувся Український Національний Конгрес (1,5 тис. делегатів). Конгрес установив схему ЦР і вибрав її президію на чолі з М. Грушевським, заступники голови В. Винниченко та С. Єфремов. ЦР поповнювалась представниками від з’їдів: селянського, робітничого і військового, до її складу входили представники тільки ліві, соціалістичних партій. Яких-небудь організованих виборів від населення не було (?): в члени Ради попадали лише представники партій (бо й згадані вище з’їзди, були по суті партійними з’їздами), та й то майже виключно лівих сил.
Хоча я і віддавав належне і Грушевському і Винниченкові за ту енергію, сміливість, з якою вони добились автономії, але багато в чому не погоджувався з ними.
7 листопада 1917 р. Універсал ЦР проголосив Українську Народну Республіку (УНР), наголосивши що вона не відділяється від Республіки Російської і має помогти всій Росії, щоб Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів (?).
У другій половині листопада 1917 р. 34-й корпус генерал-лейтенанта П. Скоропадського (60 тис. штиків і щабель) зупинив більшовицький наступ на Київ і роззброїв 2-й гвардійський корпус росіян. Цей корпус П. Скоропадським було українізовано та перейменовано на 1-й Український. Однак, керівництво ЦР вбачало в ньому собі загрозу і робило все для його ліквідації(?!). Після припинення фінансового і матеріального забезпечення цього потужного військового з’єднання, майже усі його вояки, фактично розбіглися по домівках. Як результат – Центральна Рада залишилась без військової підтримки з відповідними наслідками(!!!).
З квітня 1918 р., за пропозицією ради народних комісарів Совєтскої Росії, в Києві розпочалися мирні переговори з українським урядом П. Скоропадського. Ці переговори штучно затягувалися російською стороною на довгі місяці. Причина з’ясувалась у листопаді – повалення Гетьманату. Під час мирових переговорів з Москвою, Український Національний Союз, тут же, у самому Києві, за активною участю В. Винниченка і С. Петлюри, разом з представниками Росії, завзято проводили роботу до скидання влади П. Скоропадського. Цікаво, що під час переговорів, один з керівників російської делегації – Д. Мануїльський, пропонував Д. Дорошенкові гроші за підтримку справи і підписання потрібного договору.
З вуст С. Єфремова. В той час, коли голова УНС В. Винниченко вже добився входження до уряду П. Скоропадського кількох «своїх» міністрів, він одночасно (!) вів переговори з більшовиками і хотів почати повстання вже в жовтні 1918 року.
_________
Антон Антонов-Овсієнко, російський історик і журналіст, внук відомого революціонера В. А. Антонова-Овсієнка і син письменника-дисидента – засновника музею історії ГУЛАГу в Москві. «Три війни Росії з Україною». Книгу видано на замовлення Держтелебачення і радіомовлення України у 2016 р. Видання її у Росії, з відомих причин, було цілком неможливе.
У виданні йдеться про три війни України: першої у 1917-1920 рр., другої у 1939-1954 рр. і третьої – 2014-2015 рр. Автор аналізує і засуджує кілька історичних спроб російських влад захопити територію України протягом останніх ста років.
Щодо першої війни 1917-1920 років. 16.07.2017 одночасно з Декларацією Тимчасового уряду Росії було оголошено ІІ Універсал ЦР, яким, серед іншого було підкреслено, що ЦР виступає за не відділення від Росії.
Автор спростовує міф, що німецько-австрійська окупація України буцімто відбулась за активної участі ЦР. Навпаки, політичні колізії привели до розпуску ЦР разом з урядом, які не спромоглися організувати масштабну з посівну, що фактично призвело б до голодування їхніх армій.
28.04.1918 сім тисяч делегатів з’їзду «вільних хліборобів», які представляли три млн. власників землі, вибрали П. Скоропадського головою Українського уряду.
03.11.1918 П. Скоропадський, з метою утримання хиткої влади, підписує з керівником Дону П. Красновим угоду про спільні дії щодо створення «Всеросійської федерації». Після падіння монархії у Німеччині, 14.11.2018, Скоропадський підписує указ про створення «Всеросійської федерації», тобто, фактично відмову від незалежності. Після цього, ще одна помилка – заміна проукраїнського уряду на проросійський тощо.
Влада, яка прийшла на зміну Скоропадському – Директорія, тривала недовго. У кінці серпня 1919 року в Київ з різних боків одночасно увійшли війська Денікіна і Петлюри. Між ними розпочалися запеклі бої, в результаті яких частини УНР змушені були залишити столицю. Протягом серпня вони зазнали сім поразок. Проти Петлюри виступила частина змученого війська і він змушений виїхати до Варшави.
За свідченням самого В. Винниченка: «в Києві неукраїнське населення просто горіло ненавистю до української влади. І не тому лише, що вона була українською… її ненавиділи за те, що вона… не принесла ніякої різниці з гетьманщиною. Уся різниця була лише у тому, що не українців силою, брутально примушували поважати українство» («Відродження нації» стор. 201-202).
На пропозицію В. Винниченку, який вже знаходився в еміграції, взяти участь в уряді, він відповів, що «не побачив нічого нового у цих конвульсіях… бідних недоуків, і може взяти участь тільки у тій владі, яка стоїть на ґрунті чистої радянської влади і… соціалістичної революції». (Відродження нації. ч. 3 стор. 476).
_________
Володимир Панченко, професор НУ «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук, член НСПУ, «ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО: парадокси долі і творчості» Книга розвідок та мандрівок.
Усім відомі непримиримі ворожі стосунки Володимира Винниченка з Симоном Петлюрою. Як таке протистояння перших осіб відобразилось на долі України, це окрема тема. Володимир Євгенович пише: «Петлюра відстоював українську державність до останнього шансу, – казали нам господарі Бібліотеки Симона Петлюри. – А Винниченко… Винниченко – добрий письменник, але поганий політик». На мій особистий погляд, для державності України краще, якби було навпаки. З тезою «Винниченко поганий політик», В. Панченко зустрічався в Парижі та Америці ще не один раз. Приміром, професор Аркадій Жуковський, з посиланням на Олександра Шульгіна (міністр закордонних справ УНР), людину дуже лояльну і інтелігентну, то й з ним В. Винниченко не знаходив спільної мови. Володимиру Кириловичу була притаманна безапеляційність, часто він брав на себе, так би мовити, роль пророка.
Перебуваючи в еміграції, В. Винниченко продовжував «мріяти про соціалізм, прагнув бачити Україну соціалістичною, проте… незалежною; він усе ще сподівався, що в УССР щось зміниться, гору візьмуть такі політики, як М. Скрипник, і тоді він, Винниченко, виявиться потрібним своїй соціалістичній Україні». Як відомо, в Україну його так і не впустили, хоча ця тема піднімалась неодноразово. В останні дні 1919 року він, зокрема, писав Є. Чикаленку з Відня: «найшвидше і найлегше може існувати така наша державність, яка відповідає основі нашої нації – селянству і робітництву – себто селянсько-робітнича державність, инчими словами большевитська, совітська». В цих словах, пише В. Панченко, – ключ до розумінні Винниченка-політика. Все своє життя він намагався поєднати одне й друге – соціалістичну ідею з національною, прагнув бути і українцем і комуністом, – і саме тому не раз опинявся «між двох сил».
____________
Нещодавно мені підказали ім’я ще одного автора робіт на тему боротьби за незалежність України у 1917-1920 роках. Це український емігрант у Канаді Петро Солуха. У 1973 році в США було видано його книгу на 378 стор. «Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського». На жаль, самої книги, як і інформації про її автора, знайти не вдалось але вже сам факт існування домовленостей із зовнішнім ворогом у боротьбі проти «ворога» внутрішнього, з метою здійснення держперевороту, багато про що свідчить. П. Солуха зокрема, пише: «Договір з Москвою проти Гетьмана це наслідок, що зіткнулися в Україні протилежні сили: одна – інтернаціональна, соціялізаторська, комунізуюча, поневолююча, друга – національна, патріотична, приватно-власницька, любляча волю. Від різниці світоглядів одних та других походить різниця розуміння подій, обставин, бажань та способів здійснення своїх ідей, ідеалів, а звідси різниця законодавства та будування держави».
Вочевидь, що в ніякому разі не можна вважати нашого земляка єдиним винуватцем у затримці здобуття незалежності Україною на понад сім десятків років. Поряд з ним, а можливо й попереду, на мою думку, можна поставити постать Симона Петлюри. Про це немало написано відомими істориками і не тільки. Ось що зокрема, пише про роль С. Петлюри вже згаданий Петро Солуха у своїй невеличкій книжці «День 25-го травня 1926 року» (Торонто, 1976 р.). «Симон Петлюра з дня 15.11.1918 (день повстання з Білої Церкви) (проти гетьмана Павла Скоропадського) став символом руйнування Національної Української Держави, а не будування. Симон Петлюра став символом інтернаціональної соціял-комуністичної республіки УНР. С. Петлюра обіцяв козакам не розстрілювати полковника П. Болбачана, а розстріляв, він став на шлях диктатури».
Саме літературний талант і досі привертає до Винниченка увагу його прихильників, відкидаючи серйозні вади, як людини та вочевидь невдалу, іноді шкідливу політичну діяльність. Володимир Кирилович так і писав «Я хочу слави» і порівнював себе з Т. Шевченком. Весь час Винниченко обов'язково мав з кимось конкурувати, доводити, що він найкращий, бути першим номером. Не було б С. Петлюри, був би хтось інший. У цьому вся суть цієї особи. Саме постійне бажання завжди бути першим, одна з причин його невдач у політиці, бо не завжди обставини складалися на користь такого його невгамовного бажання. Для тих, хто бажає ближче ознайомитись з постаттю Володимира Кириловича, рекомендую почитати книжку сучасного історика Олександра Кучерука «Винниченко з бромом і без», яка вийшла у видавництві «Віхола».