Війна суттєво загострила мовну проблему в Україні. З одного боку, повномасштабне російське вторгнення стало черговим поштовхом для переходу на українську мову, з іншого – продовженням багаторічної мовної суперечки з тими, хто так і не помітив причинно-наслідкових зв'язків між російською агресією та мовою спілкування.
Проблема існує і в ширшому контексті: все гучніші й упевненіші голоси тих, хто наполягає на повному видаленні всього російського з інформаційного та культурного простору, наштовхуються на протидію тих, хто з різних причин не готовий до цього. Тому ми отримуємо дискусії навколо знесення пам'ятників Пушкіну, вилучення зі шкільної програми Льва Толстого і, звісно, необхідності повного переходу на українську мову.
Одні починають звинувачувати так званих російськомовних у тому, що вони створили привід для агресії. Інші розвінчують звинувачення й у стилі "сам дурак" звинувачують перших у розколі українців та "віктимблеймінгу", порівнюючи мову з короткою спідницею, а російськомовних – із жертвами зґвалтувань. Але це більше схоже на спробу захистити свою зону комфорту, щоб нічого не переосмислювати й не робити жодних висновків.
Очевидно, що не мають рації ні перші, ні другі, а істина, як завжди, знаходиться десь посередині. Більшість російськомовних дійсно не хотіли війни і не кликали сюди Росію. Але немає значення, хотіли русифіковані громадяни війни чи не хотіли. Всіх, хто спілкується російською, Москва апріорі вважає лояльними до Росії й очікує від них підтримки. При цьому російська мова – це не привід для агресії, як помилково вважають в обох описаних таборах.
Для Росії мова – це засіб агресії. Лише на носіїв російської мови можуть подіяти інші інструменти російської м'якої сили – культура та пропаганда. Адже лише після ідеологічної і психологічної обробки населення можна здійснювати фактичну окупацію, як мінімум не чекаючи суттєвого опору з боку місцевого населення (Донбас), як максимум – отримуючи від нього сприяння (Крим).
Так, і в Криму, і на Донбасі, і на інших окупованих територіях окупація здійснювалася за рахунок Російських збройних сил. Так, для того, щоб здійснити інтервенцію у Сирії чи Афганістані, росіянам взагалі не знадобилось російськомовне населення. Але, коли приймається рішення про агресію, береться до уваги сукупність факторів.
Сирійські чи афганські повстанці, з огляду на рівень їхнього озброєння та підготовки, не оцінювались як суттєва загроза російським окупантам. Натомість в обох випадках від початку були наявні місцеві колаборанти, яких підтримувала Москва. Тому для здійснення нападу мова і культура там не були потрібні.
Зовсім інша справа – Україна, яка мала дуже значний військовий потенціал, який залишився їй у спадок від радянської імперії, і на який потрібно було зважати. Тому успішний напад на Україну не міг відбутися без попередньої підготовки. І Москва всі ці роки готувалася, підтримувала проросійські політичні сили, корумпувала українських політиків і чиновників, вербувала агентуру, завдяки чому їй вдалося суттєво зменшити військовий потенціал України. Суттєво, але не достатньо.
Для успішної військової операції їм було потрібне максимально лояльне населення. Тому в Кремлі постійно стежили за поширенням російської мови і культури, вкладали у це значні ресурси, педалювали ностальгію за совком, і прийшли насамперед туди, де найбільше говорили російською і де найбільше спрацювала їхня пропаганда.
Тому русифікований Крим був окупований дуже швидко й утримується без значних зусиль. Тому псевдореспубліки змогли створити саме на русифікованому Донбасі.
Отже, хотіли ви того чи ні, а факт залишається фактом: на російськомовних українцях зокрема є частина відповідальності за цю війну. Не на націоналістах.
У ті регіони, де були сильні націоналістичні настрої, повноцінна війна не прийшла. І доки решта русифікованих українців не зрозуміє залежності між мовою і війною, доти і триватиме війна, у якій страждають передусім ті, хто говорить російською.
Але я їх не звинувачую, вони – лише жертви успішної багаторічної російської спецоперації. Бо не існує ніяких російськомовних українців, є лише русифіковані.
Звинувачувати слід не українців, а тих, хто це допустив. Тих політиків і чиновників, які всі ці роки дозволяли діяти в Україні російській агентурі, дозволяли й навіть допомагали знищувати армію, просувати російську мову, російську культуру, російські маркери – у масмедіа, в освіті, в політиці, у топоніміці, в історії, зрештою – всюди.
Сьогодні війна багатьом відкрила очі та зняла полуду багаторічної російської пропаганди. Ми знову отримали шанс остаточно звільнитися з московського полону.
Звісно, сама по собі відмова від російської мови та російських наративів не звільнить окуповані українські території. Але без цього їх теж не вдасться звільнити. Як не крути, але деокупація можлива лише в поєднанні зусиль нашої армії і самих українців.
Перехід на українську потребує певних зусиль – це не дуже просто. Але краще їх докласти й уникнути потреби надалі воювати взагалі. У жодному разі не хочу нікого ні в чому звинувачувати чи до чогось силувати – просто пояснюю причинно-наслідкові зв'язки.
Звісно, це вільний вибір – якою мовою говорити, але кожен вибір має свою ціну. Війна – це теж ціна такого вибору.
Дмитро Сінченко, Українська Добровольча Армія