Ого, який пафос! Поглянь навколо: кожного дня руйнування, гинуть люди, гинуть і калічаться діточки, занепадає інфраструктура. А скільки вже тріпоче прапорів на могилах наших воїнів у містах і селах! Мабуть, уже немає жодного населеного пункту, де б не вивищувалися такі прапори. Але ж – Україна не просто стоїть, показує усьому світові безліч прикладів мужності, самопосвяти, жертовності і висоти Духу.
Майже десять років тому я писала, що вірю в чудо українського відродження. http://chas-time.com.ua/liudyna/chomu-ya-viryu-v-chudo-2.html Так, Бог веде нас до нього через криваве море. Але це вже не десятки, сотні чи тисячі тих, у серцях яких світила Україна, це мільйони. Спадає на думку, по-моєму, вислів Степана Бандери, який казав, що настане той час, коли на заклик «Слава Україні!» дадуть відповідь «Героям слава!», не десятки, а мільйони. Чи було у нього більше підстав сподіватися на постання справжньої України, ніж у нас, сьогоднішніх?
Наші втрати болючі, і хтозна скільки їх ще буде. Але світ, як ніколи, допомагає нам. Про таку допомогу сто років тому, у часи наших визвольних змагань початку минулого століття, ми не могли й мріяти. І у той же час, усі побачили, наскільки західні країни, та цивілізація, на яку ми сподівались і сподіваємось, слабка у своїй егоїстичності, небажанні порушити власний комфорт, наскільки загрузла вона у споживацькому болоті і нешляхетності. Ми сьогодні маємо узяти у них матеріальні можливості, які, хоч і з неохотою, вони нам таки надають, а у майбутньому зможемо дати їм високий Дух любові, дарований світові Богом і так необачно занедбаний ним. Чомусь так сталося, що джерело цього світла саме на нашій землі, саме ми, наші діти й онуки, мов ті казкові лицарі-котигорошки мусимо нарешті звільнити світ від потворного московського дракона. Зламаємо йому хребет – Зло послабне на всій планеті, а то й на інших планетах.
Але як це зробити? Гроші і зброя заходу, плюс наша мужність і наполегливість, ми вже виростили тисячі котигорошків, які не відступлять ніколи. Та й у дракона вже стято багато голів, він вочевидь, далеко не безсмертний. Раз Бог обрав нашу країну для рішучої битви між добром і злом, то, мабуть, саме тут казка має стати реальністю.
Однак не варто забувати, що кожна реальність – справа наших же рук, думок і слів. Якою ми її створюємо, у що віримо, чого прагнемо, те й маємо.
Звісно, і всередині країни – не один дракон. Дихнув на нас вогнем 22 липня, коли наша «еліта» вирішила звихнути із європейського шляху. Але знайшлася булава на його голову. Знайдеться й на голови інших. Страх перед владою перестав володіти суспільством. І це – головне.
А про механізми, можливості, заходи, програми для зміцнення сили нашого серця, аби гнати ту кров любові, у предметних розмовах, про які – в наступних публікаціях.
Світлана Орел