28 травня 1987 року у колишньому Радянському Союзі трапилася подія, яка уподовж кількох годин облетіла увесь світ і потіснила із газетних шпальт та радіо-теленовин усі оперативні повідомлення. О 19 годині 10 хвилин на гранітну бруківку Красної площі Москви поблизу собору Василія Блаженного з блакитного весняного неба спустився красивий сріблястий спортивний літак з пізнавальними знаками Федеративної Республіки Німеччини. З кабіни вискочив підтягнутий юнак років 18-ти у червоному комбінезоні, окулярах з позолоченою оправою і привітно помахав присутнім на площі рукою. Його оточила радісна юрба зацікавлених людей.
Привіт з небес Красній площі
Одним з найперших свідків посадки літака на Красній площі був український поет і громадський діяч Борис Олійник. Бачене він описав у політично-публіцистичному нарисі «Два роки в Кремлі», який 1992 року вийшов окремою книжкою. Пропоную короткий уривок: «Я стояв біля входу в готель «Росія», обличчям до кремлівських мурів. Позаяк поспішав до поїзда, увага моя була прикута до годинникових стрілок. Та все ж боковим зором я помітив якийсь іграшковий, яскраво розмальований літачок, який то з’являвся майже над головою, то зникав з поля зору. Разів зо два він немов би примірявся сісти на мосту, що ліворуч від готелю, і знову шугав у вись. Час від часу біля мене зупинялися випадкові перехожі, буденно запитуючи: чи не знаю я, що це за літак? Я так само буденно відповідав, що не відаю, але, можливо, це якийсь рекламний політ. Так подумалося, бо чогось іншого не міг уявити. Нарешті, літачок, зробивши ще одне коло, приземлився прямо…на Красній площі. Метрів за 150 від мене. І за 50 – від Мавзолею. З кабіни випірнув верткий, худорлявий юнак, здається, в білому костюмі чи комбінезоні… І тільки в поїзді, наступного ранку, за кілька кілометрів від Києва, слух різонула фраза з вагонного репродуктора. Я навіть не розібрав слів, але, певне, недремна підсвідомість автоматично відреагувала на щось таке, котре й справді виходило за весь попередній життєвий досвід. Не встиг я усвідомити почуте, як раптом скинувся дебелий, уже солідних літ сусіда по купе, що сидів навпроти мене, і розгублено вигукнув: «Ви що-небудь розумієте?!». «Та от не зовсім вловив»…Тільки що передали: якийсь німецький літак, не помічений ППО, сів…де б думали? Біля Кремля, біля самого Мавзолею!».
Мене буквально підкинуло: «Господи, так я ж бачив, як він сідав!!!». Біля нашого купе зібралися пасажири з усього вагону. Наче крізь вату, до моєї свідомості пробивались спочатку стривожені, а потім все гнівніші голоси: «Але ж це чорт зна що… Ну, дожилися… Такої ганьби я не переживу… Ми навіть в сорок першому»… «Ось так воно, діду. Ви в сорок першому відстояли Москву, а ми її вчора здали», – спробував пожартувати бадьорий парубок, але його зацитькали». Пізніше Борис Ілліч зізнається, що він став свідком всесоюзної ганьби…
Через моря, ліси і …радари
Хто ж був той загадковий усміхнений молодик з ворожої капіталістичної держави, що спромігся сісти на головну площу Країни Рад, щоб цього не знав навіть депутат Верховної Ради СРСР Б. Олійник? Та що там Олійник! З головного інформаційного центру – Всесоюзного радіо повідомили – «якийсь німецький літак, не помічений ППО». Що могли подумати пересічні жителі велетенської країни на периферії? У нас в редакції працівники враз забули, що сьогодні газетний день, і заходилися дружно обговорювати незвичайну подію. Оскільки це було другого ранку після відзначення Дня прикордонника, ми гуртом накинулися (жартома, ясно) на нашого співробітника, який свого часу служив у прикордонних військах і щороку активно відзначав своє професійне свято. Він ніяковів: справді – як ТАКЕ могло трапитися, якщо священні кордони Вітчизни на замку? Роз’яснення Москва дала за кілька днів.
…Зранку 28 травня з аеродрому західнонімецького міста Гамбурга вилетів легкий спортивний чотиримісний літак «Цессна», за штурвалом якого сидів 18-літній пілот-любитель, учень місцевого аероклубу Матіас Руст. Пасажирів на борту не було. Невдовзі літак здійснив посадку у фінському Гельсінкі для дозаправки. Диспетчерській службі пояснив, що летить до Стокгольму. Однак сам попрямував до берегової лінії Балтійського моря і зник з повітряного простору Фінляндії біля міста Сипо. Рятувальники, які вилетіли на пошуки Руста, його не знайшли, однак виявили у морі масляну пляму і розцінили це як доказ аварії літака і можливої загибелі пілота. Однак Матіас виявився не таким простеньким, яким його вважали дорослі. Його наміри летіти далі знав тільки він сам. Хлопець скинув у море каністри з машинним маслом, яке й утворило на поверхні плями, перетнув радянський кордон біля міста Котхле-Ярве і взяв курс на Москву. Що робили у цей святковий для них день радянські прикордонники – можна тільки здогадуватися. Служба ППО засікла порушення повітряного простору СРСР, коли «Цессна» пролітала вже над територією Естонії. На перехоплення були послані два винищувачі. Льотчику одного з них здалося, що низько над землею пролітає… гусяча зграя. Іншому на трасі трапився місцевий пожежний літак. Зрештою, винищувачі змушені були приземлитися, бо їхня швидкість у десятки разів перевищувала тихохідний спортивний літак (220 км/год.) і супроводжувати його вони не могли. Команди щодо знищення літака авіатори не одержували. Командування ППО віддати її побоювалося, виходячи з результатів міжнародного скандалу, коли у 1983 році за їхньою вказівкою було збито корейський пасажирський «Боїнг» з 269 пасажирами на борту… Радари теж були безсилі – Руст не піднімав машину над землею вище 50 метрів і вона не потрапляла у сектор дії сигналів.
Коли аналізуєш подальший маршрут польоту Руста, складається враження, ніби німецький юнак глумився над усією оборонною системою ППО і ВПС Радянського Союзу. Після перельоту кордону Матіас взяв за орієнтир полотно залізниці і найкоротшим шляхом летів у напрямку радянської столиці. І ніде не діставав супротиву. Деякі подробиці того, що відбувалося у небі, просто шокують. Під Псковом відбувалися навчальні польоти курсантів авіаційного училища, які відпрацьовували коди системи пізнання «свій-чужий». «Цессна» пролітала повз радянські літаки саме у той час, коли диспетчер змінював курсантам код на «я свій». Його одержав і літак Руста. Тепер він міг летіти у будь-якому напрямку Союзу. Вже неподалік Москви, біля міста Торжка незадовго до прибуття туди німця, сталася масштабна катастрофа – у небі зіткнулися два радянські літаки і велися пошуки їх уламків. Диспетчери знову ж таки прийняли «Цессну» за один з пошуковців. Руст десь робив проміжну посадку: слідство довело, що вилітав він з Гельсінкі у джинсах і зеленій сорочці, а на Красній площі приземлився у червоному комбінезоні. (Борису Олійнику він чомусь запам’ятався білим, щоправда, поет додає при цьому – «здається»). Причому, юний пілот садив літак не відразу. Руст згадував: «Тричі я пролітав над Красною площею на висоті 10 метрів. Там було багато людей і я не відразу зміг вибрати місце для посадки. Міг би сісти на території Кремля, але подумав, що КДБ може мене безслідно усунути, сказавши, що нічого не знає про якогось Матіаса Руста». (Сказане Рустом ще раз відкидає твердження спецслужб СРСР про пустуна-хлопчака. Йому були відомі назва і тонкощі роботи головної карної організації СРСР, чого не знали його ровесники у нашій країні).
Москва пошилася у дурні
Отже, о 19-й Матіас Руст, приземлившись на Великому Москворіцькому мосту, накатом доїхав до собору Василія Блаженного і, заглушивши двигуна, посміхаючись, покинув кабіну літака і вистрибнув з кабіни для зустрічі з москвичами. «Навколо мене зібрався натовп, згадував Руст, – питали чи я зі Східного Берліна, з НДР? Мені не повірили, що я з Західної Німеччини. Я сказав, що прибув до Москви з місію миру, і про те, що хочу передати Горбачову своє мирне послання. Тоді всі навперебій почали кричати: «Ой, здорово! Класно! Нам потрібні такі люди, як ви!». Довірливою і наївною була не тільки маса. Недопустиму службову недбалість проявили чергові військові, яким доручено бути вартовими сам Кремль.
Перед тим, як прилетів Руст, над Красною площею літав радянський вертоліт, здійснюючи кінозйомки. Тому коли черговому полковнику охорони площі зателефонував постовий з повідомленням про незнайомий літак, той нахабно відповів: «Ти дивись, щоб корови не ходили площею, а літак – хрін з ним». Начальник московської міліції, почувши таке саме повідомлення свого заступника, вилаявся у рурку триповерховим матом і перервав зв’язок. Лиш за годину-півтори обставини з’ясувалися і на площу примчав наряд внутрішніх військ КДБ. Руст був негайно заарештований і відправлений у тюрму Лефортово. Відразу почалося слідство.
Протилежною була реакція верхів. Другого ж дня зібралося термінове засідання Політбюро ЦК КПРС. На ньому Генеральний секретар Михайло Горбачов обурено проголосив: «Сталася подія, яка за своїми політичними наслідками переважає все, що було у минулому… Нанесено удар політичному керівництву країни, його авторитету». Після такого прочухана у радянських газетах політ молодого німця був представлений як провал радянської системи ППО. У вищих колах обговорювалися різні версії польоту. Хтось казав, що це підступність НАТО, яке у особі юного диверсанта провело відповідну провокацію, інші звинувачували США у накручуванні спіралі холодної війни. Були й такі, що бачили всередині КПРС опозицію, яка з допомогою провокації верхівки військових намагається усунути з високого поста самого Горбачова. Та Генеральний спрацював на випередження. Він використав інцидент для того, щоб прибрати міністра оборони С. Соколова і командуючого ППО О. Колдунова. Обидва були політичними противниками Генсека. Замість них Горбачов призначив людей, які підтримували його політичний курс. Серед новопризначених був Д. Язов – перший у збройних силах СРСР Міністр оборони, що не мав звання маршала, лише генерала армії. (До речі, свого часу Йосип Сталін, не будучи військовим, у 1943 році став відразу маршалом). Язов не виправдав надій Горбачова – у серпні 1991 року він увійде до складу ГКЧП, зрадивши свого протеже. Та то буде потім…
Підступні витівки модельної «вішалки»
Німецького порушника кордону СРСР Матіаса Руста радянський суд звинуватив у хуліганстві і засудив до чотирьох років позбавлення волі. Та відсидів юнак усього 432 дні, 3 серпня 1988 року був амністований. Таке сталося не через гуманізм радянської карної системи. Керівництво Союзу намагалося якнайшвидше зам’яти вельми пікантну для західної преси історію з перельотом, яка періодично спливала на поверхню. З’ясувалося – ніяким диверсантом Руст не був, ні з якими спецслужбами чи розвідками стосунків не мав. Взагалі, юнак був далекий від політики. Він з дитячих років дуже мріяв літати, навчався у аероклубі. Чергову відпустку вирішив провести у Фінляндії. У Гельсінкі зупинився в готелі «Президент», де на той час проживали представниці московського Будинку моделей. Серед них особливо виділялася модель Ніна, більше відома за прізвиськом «вішалка». Чоловіки падали до її довгих ніг безрозсудно. Навіть на фоні легковажних красунь-моделей «вішалка» була феноменом. Про її амурні походеньки ходили легенди. Їй все сходило з рук, бо вона була рідкісною красунею. Не треба пояснювати, чому Руст остовпів, зустрівши дівчину у коридорі готелю. Вже за кілька хвилин закоханий хлопець сидів у барі з «вішалкою». Подібні щоденні побачення тривали доти, поки у Матіаса не спорожнів гаманець з відпускними. Якось сп’яніла Ніна дала Русту свій московський телефон, він, на диво, виявився правильним. Подальші наміри і дії молодого Амура не важко передбачити…
Зі слідчим прокуратури, який детально розслідував справу з виїздом до Фінляндії і Німеччини, було проведено відповідну бесіду, справу Руста і «вішалки» до суду передавати заборонили, списали в архів, наклавши гриф «секретно», розголосу вона не підлягала. Аякже – якийсь 18-літній шалапут перехитрив радянську систему ППО через московську манекенницю. Якщо справу обнародувати, буде виставлена на посміховисько комуністична держава з її «боєздатною» армією. З порушником кордону поговорили «де треба», пообіцяли волю за умови, що він назавжди забуде про «вішалку». З її самої взяли підписку про не розголос справи, за дівчиною встановили негласне міліцейське спостереження. Самі міліціянти і прокурори, знайомі з паперами, читали їх як захоплюючий еротичний роман. Офіційно слідчий том мав назву «Фігурант агентурного повідомлення «Вішалка».
…Кілька слів про подальшу долю Матіаса Руста. Усе його подальше життя пов’язане з пригодами. На батьківщині йому заборонили літати. Натомість він зайнявся кінним спортом, придбав двох породистих скакунів і заробляв з ними чималі гроші. Одружився з вродливою медсестрою, життя у молодят не склалося, під час чергового сімейного скандалу розгніваний чоловік побив дружину, за що виклопотав два з половиною роки в’язниці. У 1997 році одружився вдруге з дочкою багатого торговця чаєм у Бомбеї, прийняв індуїзм. За останніми даними, тепер мешкає у Лондоні. З невідомих причин відмовляється спілкуватися з пресою. Хоча розповісти чоловікові є що. Можливо, тому й мовчить – журналістам тільки подай!
Юрій Матівос
Фото: книжка спогадів Б. Олійника; літак «Цессна» заходить на посадку; спілкування з офіційними особами на Красній площі; у залі суду; Руст з мамою; з улюбленим скакуном; такий він сьогодні