Із сотні Гамалії – в ГУЛАГ

Продовження. Початок – http://chas-time.com.ua/liudyna/iz-haidamakiv.html та http://chas-time.com.ua/liudyna/iz-gajdamakiv.html

Фронт до Карпат підступався серед весни 44-го. Відступали через Забережжя угорські формування. Мадяри, відступаючи на Коломию, грабували селян. Зайшло кілька і до Амброзякової господарки, хотіли забрати свиню, але Дмитро став на дорозі. Ще мить, і Дмитра здійняли б на багнети, але заступився за нього один з офіцерів – згодом Дмитро зустрічався з ним у повстанських лавах: це був закарпатський українець, мобілізований на війну мадярською владою на боці фашистів.

Мадяри відступали з Забережжя поспішно, в паніці, покидаючи зброю, амуніцію, провіант, – село обстрілювали совєтські танки. Мусив збиратись і Дмитро, бо з приходом червоних залишатись у селі й чекати невідомо чого... Молоді забережани, Дмитрові ровесники й молодші, що попідростали за війну, хлопці, навантажили на фіри кинуті мадярські трофеї (насамперед кулемети, карабіни, ящики з набоями) й колоною у три десятки фір рушили в Чорний ліс. Так Амброзяк потрапив у героїчний загін сотника (пізніше курінного) Гамалії (справжнє прізвище Іван Гонта) – стрілець першого рою першої чоти.

А через два тижні у складі сотні Гамалії Дмитро Амброзяк зіткнувся в бою з енкаведистами, яких скинули з парашутів у Чорний ліс поблизу села Посіч. В тому бою один повстанець із сотні загинув, а чотирьох поранили. То було бойове хрещення стрільця, двадцятидворічного Дмитра Амброзяка.

Пів року – стрілець бойової сотні УПА. В найдраматичніший період її історії, коли повстанці під тиском наступу Червоної армії змушені були з затишного Чорного лісу відступати в Карпати.

– Більшовики б'ють з долу, а мадяри, отаборившись на маківці, – згори. В котлі ми опинились. Та ще й злива затяжна накриває. Приречений місяць пережили ми тоді.

1940 рік, Станіслав. Дмитро Амброзяк крайній справа. Зліва двоюрідний брат Василь (загинув 1945 року), крайня справа – сестра Парася (загинула 1947 року).

Повстанці почали втрачати бойовий дух. Закінчувались продукти (змушені були ночами ходити в підгірські села за харчами, часто гублячи своїх у перестрілках), берегти доводилося набої. Спали під відкритим небом на наламаному смерековому гіллі. Простуда, голод, нужда психологічно впливали – де вихід, доки це триватиме? І тільки прорив з ворожого кільця міг підняти дух. Повстанці з нерівними боями вернулись у Чорний ліс. А фронт подався на захід.

Наприкінці жовтня Дмитро Амброзяк разом з районним провідником ОУН Мироном (справжнє прізвище Капущак) набрів уночі на засідку стрибків (військ НКВД, які вели боротьбу з залишками УПА на звільненій від фашистів, окупованій більшовиками українській території). Поранений у ліву руку розривною кулею, Дмитро із середи до суботи стікав кров'ю, поки вдалося приставити лікарку. Лікарі уже тоді боялися, аби їх не запідозрили у зв'язках із повстанцями.

Поки Дмитро лікувався, сотня Гамалії майже повністю була розгромлена чекістами 1 листопада 1944 року неподалік села Грабівки в Чорному лісі. І цього разу Дмитра оминула смерть.

Вилікувавшись, Дмитро Амброзяк знову пішов зв'язковим у терен.

Заарештували його 9 жовтня 1945 року. В рідному селі. Тоді саме через Забережжя червонопогонники (енкаведистські війська – ще «червоною мітлою» їх називали) переходили: пів тисячі їх стояло в селі. Троє з автоматами заскочили до хати:

– Рукі ввєрх!

Хлопці покірно підвелися. Троє. Ще годину тому з ними був четвертий, недавно поставлений совєтами молодий голова сільради – і пропав раптово.

Беззбройним пов'язали руки і повели в сільраду. А незабаром в район – пішки сім кілометрів. У супроводі тих п’ятисот червонопогонників. Вели полями. Селяни докопували картоплю, збирали капусту. Дмитро тоді вперше побачив, як їдять сиру капусту: капітан Шміров (запам'ятав його прізвище – він дуже жваво розповідав, як спритно уміє ловити бандитів-бандерівців), так-от, він брав прямо на полі качан капусти й, навіть не обтерши його, уминав за обидві щоки, аж піна на губах виступала. Молодого хлопця це тоді вразило, бо знав досі, що капусту вживають вареною, смаженою, а щоб так…

Їх здали в КПЗ – камеру попереднього ув'язнення (заключєнія). Місцевий НКВД по одному викликав на допит. Допитували при каміні, в якому мирно потріскували дрова. І били грубими полінами, аби признавались. Дмитрів односелець Ткачук (псевдо Горіх) стогнав після допитів: «Не можу терпіти!» Тіла їхні були збиті до крові, до живого м'яса. Амброзяк признався, де, в якій сотні був (чекісти про це знали, й упиратись було даремно), а от про дії загону не признавався, бо знав, що їм потрібен лиш привід для розстрілу.

Серед енкаведистів був такий Скиглей (чи прізвище його, чи вулична кличка) – він із колишніх повстанців, продався більшовикам. Також бив поліном і дуже дошкульно.

Шість місяців Дмитро просидів у станіславській в'язниці. Чекав суду. І ось він настав. У судовій тюремній кімнаті сидять дві жінки і капітан п'яний-п'янючий. Та ще охорона з автоматами. Коли трьох підсудних ввели до залу суду і судді піднялися, то капітан не втримався на ногах і впав, а жінки кинулися зводити його попід руки. Не суд, а глум.

– Ізмєнік родіни! – кричав капітан пропито.

– Я нікого не зраджував, – відповідав спокійно Дмитро.

– Вас судіт народ!

– Алкаші, а не народ.

– Малчать!

Згодом Амброзяку у справу записали: чинив опір суддям. Зачитали вирок: 15 років каторжних робіт. Сусід Дмитра, коли йому зачитали вирок, упав на коліна і почав просити пощади. Дмитро підійшов до нього, підняв за плечі і сказав:

– Перед ким ти принижуєшся?

Болісно й гидко було спостерігати ту сцену.

Із Станіслава засуджених доправили у Львів, на пересильний пункт. Коли знімали з вагона й садили в «чорні ворони», один військовий офіцер сам сів за кермо і помчав машиною з шаленою швидкістю. Але його догнали й перейняли енкаведисти і змусили покинути кермо. Він був п'яний і кричав несамовито: «Бандєри, я вас всьоравно перестрєляю всєх до аднаво!»

– На пересильному пункті мені зробили серйозну операцію, – згадує Д. Амброзяк. – Знімали череп, отак з потилиці він задирався в мене, як капот у машині, і вибирали чорну кров, яка шматками запеклася. Це – результат довготривалих допитів. Я погодився на таку страшну операцію без наркозу тільки тому, що хірург мене налякав: «Якщо не погодишся, то смерть тобі настане через чотири години». Він врятував не одного тоді повстанця, за що згодом і поплатився – йому припаяли 10 років.

Через дрогобицьку в'язницю (два місяці тримали засуджених там) у телячих вагонах – за Урал. Прощай, Україно! Почалися поневіряння у чужинецькому краї. У Куйбишеві завели в лазню, голити: де тільки є на тілі волосся – все брили. Жінки брили. Дмитро вкотре згоряв з сорому, коли жінка голила спереду. Як тварин, без найменшої реакції. Це щоб воші не заводились.

Частину арештантів залишили в Казахстані, а решту потягнули до Томська. Три дні у вагонах їм не давали їсти. Пів сотні кілометрів вели від потяга до таборів понад рікою Том. Конвой вів, озброєний автоматами і злими псами. По дорозі конвоїри пиячили, а в'язні знемагали від голоду. І ось нарешті – посьолок Чекіст. В'язні застрайкували.

– Ніхто нікуди не піде далі, поки нас не нагодують, – заявили гуртом начальникові табору, який наказав було відправлятися в лазню.

Півтори тисячі ланців лягло перед брамою трупом.

– Встать, пастрєляєм как сабак! – кричали конвойні, перекриваючи собачий гавкіт. Конвоїрів було близько сотні. Однак стріляти вони не наважились. Делегація з трьох зеків пішла на переговори з начальником табору. Він поставив умову: спочатку у лазню, а потім отримаєте обід і вечерю – мовляв, немитих у зону не маю права впускати.

Того дня виснажені важкою дорогою в'язні отримали по мисці затерухи і денну пайку хліба. Та ще треба було два тижні підхарчовуватись, аби стало сил вийти на роботу.

Зеки працювали на військовому заводі, який виготовляв снаряди, міни, двигуни... Дмитра поставили на пилораму. Він уже заскучав за роботою, тому два дні охоче відкидав дошки, аж поки не дала знати про себе рана – ота на руці, від розривної кулі. Мусив відмовитися. Що тут зчинилося!

– В карцер! Десять суток!

Карцер: кімната два на три метри, нари з дощок і параша. Тільки-но наглядач завів Дмитра й зачинив за ним двері, як з кутка полетів ніж: не встиг хлопець і оком мигнути, не те, що ухилитись, як ніж за п'ядь від скроні ввігнався в дощаті двері, рівномірно погойдуючись на боки. У кутку на нарах двоє грали в карти. «Кримінальні, – вгадав Дмитро. – Тут мені буде хана». Один з них, окинувши хлопця оцінюючим поглядом, наказав:

– Стань у дверях, затули собою вічко.

Це щоб наглядач не бачив, що вони в карти ріжуться. Дмитро хвилювався. Закурив.

– Угості, пацан, сігарєткой.

У нього було кілька: коли хлопці довідались, що його садять у карцер, то напхали через дірочки у кухвайку. Обходились без сірників так: висмикуєш пучок вати з кухвайки, зішкрібуєш вапна із стіни, скручуєш із цього качалочку і під каблук – натираєш, аж поки не задимить, а тоді розривай вату і прикурюй од дрібненьких іскорок жару.

Як тільки галичанин запропонував цим двом по цигарці, вони витягли торби з-під нар:

– Курі, сколько нада.

В торбі була махра. Вони ділились із прибулим своєю пайкою, бо перші два дні в карцері не дають ні їсти, ні пити, аж тільки на третю добу – кружку води і двісті грамів хліба. На третій день вранці в камеру завели ще одного. Вони знову до нього:

– Мужік, дай закуріть!

– Нєту!

Коли він закурив третю поспіль цигарку, вони роздягнули його догола й почали бити кришкою від параші. Дмитро мовчав. І думав, що заб'ють скупого. Потім його загнали під нари й продовжували грати в карти. Так карали жмотів.

На третю добу Дмитра звільнили з карцера. Попід камери, погримуючи в'язкою ключів, ходив Жора. Казали, що до війни він був ключником у більшовицьких тюрмах, під час війни – в німецьких, а тепер ось знову...

– Ну что, хахол, амністія тібє? – питав, відмикаючи двері. Дмитро й досі не знає, з якого приводу тоді так пощастило. Перевели його у 22-у бригаду: возити для котельні вугілля санками. Зима тоді стояла люта – до 56 градусів морозу: плюнеш – на землю шматок льоду падає. Дмитро ближче зійшовся з начальником котелень (їх було у таборі три: одна обігрівала теплиці, друга – приміщення, бараки, третя – сушила дошки з пилорами). Петра Олексійовича Шаюпова забрали в тридцятих прямо із студентської аудиторії: звинувачували у так званій ленінградській справі – вбивство Кірова. Одного разу він побачив, що Амброзякові прислали посилку з України: сушені яблука і груші. Попросив сухофруктів, і той з ним поділився.

А другого дня він приніс Дмитрові маргарину, махри і буханку хліба. Хоч він і був такий самий в'язень, але ж начальник, і це Дмитра трохи насторожувало, однак довірився йому й сказав, що якби можна було відіслати листа в Україну, то мати ще вислала б фруктів.

– Моя сестра осього якраз приїхала з Ленінграда – бери конверта й пиши, вона передасть, – пообіцяв Шаюпов і зачинив хлопця в своєму кабінеті, щоб ніхто більше про це не довідався. Як відомо, листування політичних було обмежене: один лист на рік, писати на відкритій стандартній листівці двоє-троє речень – живий, мовляв, і здоровий, вишліть посилку. Якби хто настукав, що Дмитро такого просторого листа передав через сестру Шаюпова, то обом би додали строку. Ризикував, насамперед, Дмитро. Написав багато про табірне життя, навіть про те, як можна листи посилати: писати на тоненькому цигарковому папері і запікати їх у коржиках...

Довго чекав посилки – аж зневірився. А десь місяців через три-чотири надходить одна, через два дні – друга, потім третя... Присилали Дмитрові посилки і мама, і родичі. Правда, мало що йому з них перепадало. Були в посилках сало, сушня, шоколад плитками, шинка... Всі посилки переглядала трійка: начальник табору, заступник і кум (так у таборі називали оперуповноваженого, кагебіста). Забирали майже все: «Не положено!» Навіть фотографії весільної, яку вислали сестра і шваґер, не дали подивитися: регочуться, роздивляючись: «Не положено». Важко зараз пояснити, як він тоді пережив ті приниження. Але віддали коржики і син знайшов там мамині записки, де вона повідомляла, що бандерівці продовжують боротьбу. Дмитро Амброзяк тоді забував про все і тільки жалкував, що не там, із ними.

(далі буде)


Надрукувати   E-mail