Шашка
На хуторі вже років чотири як купили нове і старе дворища діда Степана. Дворища простояли кілька років самотньо, і діти діда Степана їх продали. Самого діда я не пам’ятав, оскільки йшов мені лише сьомий рік. А нових господарів знав. Завзяті люди. Привели до ладу будинок і кілька господарських будівель на новому дворищі. Ну, яке воно нове — віком з пів століття? А того дня вирішили розібрати старезну одиноку господарську будівлю на старому, незапам’ятних часів, дворищі.
Будівля з дахом під чорною, вже як сажа, соломою покосилася і трішки лякала. Люди говорили, що там на даху живуть куниці, котрі шкодять у селі. Моя бабця зі своєю сестрою вірили, що там живе нечиста сила, котра наводить порчу. Усі більш-менш важливі справи на хуторі робили гуртом. Чоловіки віку мого батька розбирали будівлю, а дід Василь і дід Микола з краю дворища разом із дітлахами, серед котрих був і я, спостерігали. З горища знімали речі, котрі вже не мали ніякої цінності через старість. Частинами опускали на мотузках ткацький станок та верстат. Летіли на землю рамки з вуликів та якісь сита, городній інструмент.
Працюючі про щось між собою говорили, діди вели діалог. А для нас, дітлахів, це була єдина подія того дня на хуторі, котра викликала інтерес. І от почали скидати солому з покрівлі. Вона частково розсипалася в повітрі, запорошуючи простір навколо ніби попелом. Куниці не тікали, цікавих речей не знайшли. Мене вже навіть почали відвідувати думки — може, піти бабі яку шкоду зробити, але тут із даху хтось із чоловіків вигукнув: «Шашка!». І вже за мить її розглядали біля будівлі. Я ж як заворожений чи чомусь зляканий стояв біля дідів, слухаючи їх.
— О, Василю! Про дядька Степана таки правду говорили.
— На нашій пам’яті з тобою це яка?
— Не знаю. Може, шоста чи сьома.
Після невеликої паузи, під час котрої діди рахували, першим обізвався дід Микола:
— Шоста.
— Я теж так нарахував.
— До війни та й після хату перекривали тільки в присутності чоловіка з органів.
Діди говорили, поки чоловіки несли шаблю їм. Вже пізніше я дізнався, що частина хуторян свого часу мала власні погляди на життя і відзначилася у верблюжих полках Григор’єва та в менших ідейних колективах. Можливо і навіть ймовірно, що хтось із них чи навіть усі були героями роману «Вершники» Юрія Яновського. Повертаючись додому, зброю ховали часто в стріху. В пам’яті залишилося чомусь не стільки лезо, як руків’я шашки. Можливо, це шашка зразка 1904 року.
Прим. Події відбувалися на хуторі в Компаніївських степах 1973 року.
Прабабця
Миколина прабабця розміняла вже десятий десяток. За свого життя вона бачила більше того, чого не хотіла бачити, і зрідка щось хороше. Народилася на цій садибі біля ставу і прожила тут увесь вік. Того дня Микола її застав за улюбленим заняттям – бабця черговий раз робила ревізію майна у своїй скрині.
– Доброго дня!
– Доброго. Що там у тебе?
– Буду женитися.
– А що, вже треба? – відклавши вбік білизну, бабуся неабияк пожвавилася і перевела всю увагу на Миколу.
– Треба.
Баба Текля підняла очі вище Миколиної голови і розпочала глибинний аналіз дівчат з їхнього кутка і навколо:
– …Оксана в Ірини не хазяйська, там і мати, і баба такі були…, Тетяна в Олени господиня, але крові вип’є. Баба Тетянина таке творила…, бідний її чоловік Микита. Галя у Валентини гарна. Там усі в роду породисті. Але дуже красива — то теж погано. Рая у Василини така, що утримає тебе і дурне з голови повибиває. Добра родина, чому б і не взяти її? Софійка… О, там прабабця у неї! Ми з нею дівкували. Житимеш як вареник у маслі, тільки у скандалі з усім селом…
І так прабабця йшла навколо, даючи характеристики дівчатам на базі знання п'ятьох поколінь їхніх родин особисто і шостого — на основі переказів. Коло замикалося і, підійшовши до останнього двору, вона підбила підсумок:
– Марічку Софійчину будеш граблями в ліжку шукати. Нащо вона тобі треба? Миколо! А кого ти береш? Микола глянув на бабцю, набрав повні легені повітря і на видиху мовив:
– Городську.
– …Пропав внучок, — тихо мовила прабабця. Хто ж знав, що та городська ламатиме на городі по троє граблів за день.
Дитяча мрія
Дитячі мрії! Пов’язані вони переважно з бажаннями, котрі можуть здійснитися тільки в дорослому віці. На хуторі були дві легкові машини — у дядька Василя та дядька Олексія. Стрічали їх, стомлених після роботи, на краю вулиці в надії, що котрийсь таки, попри втому, згодиться покатати. І радості дитячій не було меж, коли вмощувались у чиєсь авто. Скільки нас туди влазило, сказати дуже важко: визирали з усіх вікон, хіба що в багажнику не сиділи. Повільно їдучи вулицями села, голосно сміялися, гукали на гусей і качок, що паслися обабіч дороги.
Як мало потрібно було для щастя, і те щастя було не фальшиве, а світле та радісне! І мрія була — вирости й отак, як дядько Василь чи дядько Олексій, покатати дітей по колу двома вулицями хутора. Минуло три десятиліття з того часу. Приїхав якось на хутір мого дитинства, а точніше — на його руїни, прибрати могилки діда та бабусі. Впорався на цвинтарі та й рушив повертатися, аж тут завважив, що двоє малюків років шести-семи бавляться біля ще живої хати. Натиснув на гальма:
— Хлопчики, а ви чиї?
— До діда Миколи приїхали.
— А звати ж вас як?
— Мене Іванко, а його Юрко, — відповів старший.
— Сідайте, козаки, я вас покатаю, тільки дідові скажіть, щоб не хвилювався.
Двоє хлопчаків, а один навіть мій тезко Юрась. Їхали і сміялися, щось питали, а в мене наверталися сльози на очі. Через тридцять років стала явою моя дитяча мрія: вирости й покатати на своєму хуторі діток, таких, як колись я сам був. Зупинився біля їхньої хати, повистрибували Івась та Юрко, хвалячись перед дідом. А я вмився чистою колодязною водою, сів на лавку до старого.
— Діду Миколо, чи пам'ятаєте мене?
— Вас, Маржанів, по породі видно. А ти чим на хліб заробляєш?
— Землю копаю, дерева саджаю, наче лісник.
— Добре діло. На хліб вистачає?
— Та коли як.
— Дітей катав, як вас колись Альоша з Василем?
— Так, діду, аж душа співала, як їхав з ними.
— Мало нас тут зосталось, десятків зо два.
— А чому до дітей в Бобринець не їдете?
— У гості їжджу. Тут прожив, тут мені добре. Ці старі верби пам'ятаю, як ще кілками в греблі стирчали, а вони мене — як парубкував. Поговорили з дідом, попрощався і поїхав дорогою, якою ходив малим. Їхав по-дитячому щасливий і радів своїй дитячій мрії, яка збулася.
Пушкін їхав нашим селом
Ішлося до ювілейної дати, пов’язаної з російським поетом О. Пушкіним. На нараді в районному управлінні освіти керівництво висловило думку: «В області говорять, що Пушкін на південь їхав у наших краях. От коли б...» На тій нараді була і сільська вчителька, дружина мого дядька. Недовго думаючи (а то ще хтось із учителів району першим додумається, що їхнім селом їхав Пушкін), вона поставила завдання чоловіку.
Локація була вибрана на шляху до казенного містка, щоб версія мала вигляд правдивї. У місці тієї локації швидко з'явилася альтанка, де, за дуже «старовинною» легендою, відпочивав Пушкін, про що на альтанці було і написано. І почала до альтанки топтатися учнями, студентами, вчителями... стежина. «Старовинна» легенда прижилася. А коли пізніше панство збирало народні перекази та легенди, то записало їх. Де у збірнику «Відголоски родинної пам’яті» і зафіксувало легенду, але вже у такому вигляді: «Саме на цьому шляху недалеко від Лозуватки стояв казенний місток. Навіть дороги там немає, хіба путівець, який знайде з приінгульських степів – пройде ним. Старі люди розповідають, що вперше побудували його ще за часів цариці Єлизавети. За козацькими хутірцями, які ховалися у вербах та високих травах при Інгулі, була забута дорога з Петербурга до Єлисаветграда, по якій у військовий форт інколи приїздили карети зі «стольного града». Кажуть, колись цим містком проїжджав великий російський письменник О.С. Пушкін. Він подорожував цими краями, їдучи на південь. Саме на честь нього тут у 1980-х роках проводилося відкриття альтанки, яку і назвали «Альтанка О.С. Пушкіна». На превеликий жаль, вона не збереглася до наших часів». P.S. В історії багато таких випадків))) А коли вони закріплені ще й у монографії... То вже науковий незаперечний науковий факт — Пушкін їхав нашим селом.)))
Майже за Карпенком Карим
Якось до війни пішла мода на дворянські родоводи. Та так пішла, що народ масово копошився в архівах, а в кого була копійчина, то наймав фахівців. І так той рух розвинувся, що аж занадто. Не те що в містах, а навіть в селах почали масово з’являтись нащадки вельможних родів. Ціна отримання паперу, засвідчуючого дворянське походження, залежала від вашого особистого вигляду і прізвища. Найдорожчі розцінки для особистостей, пращури яких носили прізвища Макогон, Лантух, Загубигорілка і так далі. Середньої тяжкості по фінансах прізвища з закінченням на – енко. Ну а з закінченням прізвища на ський, – ов, -ев, пільговий тариф.
У мене частина знайомих помішалась зовсім на дворянстві. Дехто замовляв собі родоводи, дехто вивчав і другим допомагав знайти благородних предків. Я і сам вже отримав кілька пропозицій за певну суму заглянути, чи бува, хто з пращурів не брав участь в інтригах при якомусь дворі. Паралельно надходили пропозиції стати пріором чи командором в лицарських орденах, а коли нашкребти грошенят, то і вище титулом. Наслухавшись про захмарну освіченість і високий ступінь культури дворянства, закралась підозра й інтерес. Оскільки в мене сільська логіка, то і методи вивчення відповідні.
Після недовгих роздумів пішов я в одну із найстаріших лікарень. Добрі люди допомогли переглянути книгу "прийомного покоя" 1914 року. Різні верстви населення записувались у різних розділах. Порівняння чим хворіли селяни й міщани з дворянами було не на користь дворян. Прошу вибачення, але алкоголізм, наркоманія і непристойні хвороби у дворян були системні. Революція 1917 року просилася прямо зі сторінок книги "прийомного покоя" за 1914 рік.
Якось по завершенні засідання історичного клубу при одному з музеїв зачепили тему дворянства. Виникли дискусії, народ втягувався в них. А я занурився в спогади про предків з самим дворянським прізвищем у моєму роду. До того часу, як прийшли росіяни в верхів’я Інгульця, там мешкали мої пращури по маминій лінії. Частина місцевого люду пішла на південь, а в їхні хати і на їхню землю привела цариця тисяч п’ять переселенців з Бессарабських степів і Балкан. Одним словом, “гібридну війну” влаштувала Росія. Два-три десятиліття нічної майнової війни було забезпечено, аж поки не перемішались в сім’ях. Чубилися місцеві з прийшлими за хати і наділи виселеної рідні. Серед тих, хто пішов південніше в степи, були і мої родичі по мамі. Пішли вони від Чорного та Чути лісів на південь у верхів'я річки Березівки що впадає в Інгул і заснували там село Маржанівку. На честь тої Маржанівки, з якої прийшли.
Не вдалось втекти від Росії з її гібридною війною того часу, прийшлось змиритись. Так і жили, поки степова пожежа в другій половині 1800-х років не спалила частину села. Люд, що розселився в селах навколо Маржанівки, записували як Маржановських, а де писар був лінивий то Маржан. Отак з’явилось це прізвище в людей з українського села. Повернувшись від спогадів до дискусії, оглянув усіх за великим столом. Серед доказів і заперечень з питань, хто кому який родич і в якому поколінні, сидів мій добрий знайомий Яків. Він, вочевидь, теж повернувся зі спогадів. Його походження з невеликого єврейського ремісничого містечка було незаперечне і виправити його неможливо було ніякими коштами в бік дворянства. Задумливих за дискусійним столом нас явно була меншість. Повернула мене в дискусію репліка одного з модераторів:
– Юрію Миколайовичу, ну, з вашим прізвищем по мамі Маржановський то безперечно вам відомі коріння вашого благородного походження.
– Я з погорільців, край села згорів, по назві села дали і прізвища переселенцям в окрузі. Це єдине походження цього прізвища в цих краях. Є ще в людей Середньої Азії таке, але воно там виникло на іншій основі.
Чомусь мені здалось, що в очах модератора читалось, ніби вже кілька дворян з прізвищем Маржановський існують. В душі посміхнувся. Уявив себе лицарем з дворянським походженням. Уявив титули на кшталт, пріор Верблюжки, командор Аджамки, посол ордену в Новій Празі. Ні, не пощастило мені з дворянством. Коли покидав засідання історичного клубу, в думках були слова Мартина Борулі “…згоріло! Все згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла!.. Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала. Візьми, Омельку, попіл і розвій по вітру!.”.
Знакова зустріч
Інколи трапляються зустрічі, котрі важко усвідомити й оцінити. Вони раптові й неочікувані. В житті я мав кілька випадкових зустрічей, котрим не можу дати пояснення. Хто це був, як це сталося і про що була мова — мені навряд чи колись зрозуміти. Я не запам’ятав, як цих людей звати. Я не можу згадати їхніх облич. Я тільки пам’ятаю зустрічі.
Того поминального дня це був останній цвинтар на моєму шляху. Могила прабабці. Останнє вшанування в той день. Далі шлях на Дніпро. Як одному зі старших у роду, тепер доводилося долати поминального дня за сімсот кілометрів, щоб хоч по десять хвилин побути біля могил рідні. Поклав гостинці, постояв і сів на лавку. З іншого боку сіла літня пані, що поралася поряд. Після вітання кілька хвилин мовчали. Мене не покидало відчуття, що ця людина багато років мені знайома. Хоч я не знав її імені й навряд чи колись її зустрічав. Говорити почав першим, а точніше — розпитувати. Вона відповідала, що все життя вчителювала в цих краях і знає мою рідню. Мені здавалося, що з нею говорить мій внутрішній голос, а потім здавалося, що її вустами говорить мій внутрішній голос.
Відповідали один одному на запитання, навіть не озвучені вголос. Хто ця жінка? За способом висловлювати думки — як тітка, котрої нема вже. За емоційністю — як товариш, котрого теж нема вже. Я весь час її порівнював із кимось і знаходив схожість із кимось з попередніх поколінь. Наговорились. Притихли.
– Мені пора, — сказала жінка.
– Добра Вам. Можливо, наступного року зустрінемося тут.
Літня пані мовчки обернулася. В її очах читалося, ніби вона щось знає… Далі була війна.
P.S. 2013 рік. Місцеві люди говорили, що того поминального дня була гроза. І була блискавка, котра б’є в небо.
Замітки із записника пана Бродника