Посеред липня виповнюється 70 років Володи́миру Шовкоши́тному. Він український поет, прозаїк, публіцист, громадський, політичний та державний діяч, доктор філософії в галузі політології, народний депутат України I скликання, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, президент Міжнародної організації «Союз Чорнобиль» (1990-2003), один із засновників Української екологічної асоціації «Зелений світ», експерший заступник голови Національної спілки письменників України (НСПУ).
Народився він у с. Світанок Переяслав-Хмельницького району Київської області. У нашому місті, тоді Кіровограді, бував не один раз – і як політик, і як представник «Союзу Чорнобиль», і як поет, і як прозаїк. Досі пам’ятаю його вірш-покаяння, написаний ще у ті часи, коли пан Володимир призабув українську, і здебільшого у побуту користувався російською. Не знаю, чи ще хто з поетів так щемливо і болісно написав про таке переродження. «Прости мене, прапрадіде-козаче, прости мене, мій споконвічний краю, за те, що на російській мові плачу об тім, що мови рідної не знаю». Читала цей вірш ще на перших наших рухівських зібраннях біля пам’ятника Шевченку.
Володимир Шовкошитний заснував видавництво «Український пріорітет», яке сотнями тисяч видавало саме просвітницьку некомерційну літернатуру. Саме Шовкошитний, почувши якось з моїх уст думку незабутнього Леоніда Куценка, що в Україні вкрай необхідно видати масовим тиражем працю Евгена Маланюка «Малоросійство», здійснив це. У 2015 році «Український пріорітиет» випустив «Малоросійство» із передмовою Григорія Клочека десятитисячним тиражем.
На жаль, кілька місяців тому російська ракета зруйнувала склад видавництва у Києві, згоріли десятки тисяч книг.
Ось як написав про нього публіцист Василь Чепурний: «Найбільше мені запам'яталося з його розповіді, коли він віз мене, як лавреата премії імені Петра Сороки до Тернополя, про перепоховання Василя Стуса – дістали тіло з могили вічної мерзлоти, а на руці поета – жива кров... Чудо? Не знаю, але вражає.
А ще, коли почалася Широка війна, Володимир Шовкошитний став до тероборони під Києвом і каже молодим хлопцям, що з ним були: "На блокпост, де можуть швидше убити, треба ставити того, кого найменш шкода.... Тобто – мене". Він лишився живим, але згодом на фронті загинув його син Георгій. А в склад видавництва Шовкошитного прилетіла російська мста і багато книг згоріли... Отака українська література».
Але Шовкошитний продовжує працювати.
Світлана Орел