Цей рядок із вірша Юрія Липи, столітній ювілей якого свого часу відзначався у нашому місті осередками ОУН(м), «Просвіти» та тодішнього Молодого Руху. Нині уже 125-річчя письменника, публіциста, філософа і, можна сказати, провидця українського буття. Але його ім’я досі залишається мало відомим. А між тим він бував у нашому краї і на матеріалі, спостереженому тут, написав оповідання “Рубан”, яке публікувала “Вечірня газета”.
І ось – новий ювілей. Хай би він став початком відкриття нашими земляками феномена Юрія Липи. Тим більше, що народився він зовсім поруч – в Одесі. Його батько – Іван Липа, був чільним діячем Української народної республіки, утверджував українську владу в південній столиці. Юрій за фахом лікар. Але з юності цікавився літературною творчістю. Хрещеним батьком в літературі йому став Володимир Самійленко. Юрій Липа – автор численних оповідань, віршів, історичного роману. Його поезії, звучали під час ювілейного вечора до 100-річчя у виконанні студентів.
Крім літературних творів, він – автор фітотерапевтичного дослідження “Ліки під ногами”, де пише про цілющі властивості рослин. Вони не раз ставали в пригоді Липі, коли він в роки Другої світової війни лікував бійців УПА, зрозуміло, в умовах катастрофічного дефіциту медикаментів.
Як потрапив одесит Липа в УПА? Через польську еміграцію, де написав і видав свої найпопулярніші твори. Будучи палким патріотом України і націоналістом (заступник голови національного оргкомітету з відзначення 100-річчя Юрія Липи, голова ОУН Микола Плав”юк, який взяв учпсть у вечорі, зазначив, що націоналіст від патріота відрізняється тим, що патріот лише любить Україну, а націоналіст ще й діє на її користь), зрозуміло, у той час, коли постала Українська Повстанська Армія, не міг бути в іншому місці – тільки в її рядах. Поразка УПА, прихід більшовиків у Галичину, не змусили Юрія Липу знову емігрувати. Він залишився в Україні.
Чи сподівався врятуватися? Хто зна. Але вже через кілька днів після арешту його по-звірячому закатували вірні ленінці, закопавши кастрованим у щебінь. Очевидно, сподівалися, як сказав на ювілейному вечорі Микола Плав”юк, що з Липою навіки покінчено. Але він повертається до нас у своїх творах, стрижневим серед яких, на мій погляд, є політологічна праця “Призначення України”. Цікавий, динамічний, з багатьма історичними екскурсами твір мав би бути прочитаним кожним свідомим українцем, щоб “…стерти з його душі порох провінційності, зішкребти з українських фресок пізніше мазярство”.
Валентин Мороз, ставлячи в один ряд “Націоналізм” Дмитра Донцова, “Націократію” Миколи Сціборського та “Призначення України” Юрія Липи, вважав ці твори триєдиним символом, який сформував українстке “Вірю!” Воно було так потрібне після поразки українства в 20-их роках та глуму над усім святим в 30-тих. А чи менше воно потрібне нам, сьогоднішнім? Хіба без нього постали б тисячі нових героїв нинішньої російсько-української війни? Тільки через більш ніж три десятиліття існування Української держави та горя і втрат нинішньої війни, ми починаємо доходити висновку, що нам нічого розраховувати на допомогу Росії чи Заходу – порятунок лише в нас самих, тих, хто зуміє глянути на реальність зсередини свого національного “я”, не применшуючи й не перебільшуючи своїх можливостей, стати самим собою.
Не менш актуальним для нашого політкуму (а його позиція чітко і відразу проєктується на буденне життя українців) є теза Липи про моральність вождів народу та неможливість розходження між їхніми словами і ділами. Важливість цього кожен може оцінити сьогодні, виходячи з власного досвіду.
Пишучи політологічні та історіософічні статті, Юрій Липа жодного разу не опустився до примітивної полеміки між групами чи партіями. На сторінках його творів – злива імен та концепцій на рівні світових авторитетів. Він вірив, що призначення і порятунок України – в ній самій, якщо вона повернеться сама до себе, зуміє сконцентрувати сузір”я міліонів.
«Назву цю – "українець" – прийнято в XVIII-XIX ст. як офіційну для раси, що, здавалось, упадала. – Писав Юрій Липа у 1937-му році(!) – Прийнято тоді. коли, здавалось, найбільше принижено дух раси, і, власне, від того часу, від століття, зростає моральне значення слів: українець і Україна. Поморхли старі назви, нема гіпербореїв, нема русичів, нема козакорусів, минули їх слави і чести, зате росте честь, розгортається слава українців. З тим словом є зв'язані слова: справедливість і правда. Разом із терміном українець утвердились життя і творчість Тараса Шевченка, найвеличніша апотеоза духовности типового українця, з усіма його суперечностями, розмахом і тривалою силою. Власне, в словах тих. що хотіли хоч частинно бути висловниками Тараса, в "Символі віри" Тарасівців /1891-93/ знайдемо слова, може, найважливіші з цілого символу, – що служіння Україні "вимагає моральне почуття наше».
Чи не подаємо ми сьоголні моральний приклад усьому світові?
Світлана Орел