Минулої середи у селі Володимирівці Катеринівської територіальної громади відзначали 95-річчя письменника Леоніда Тендюка: з Кропивницького, Катеринівки, Великої Виски прибули нащадки письменника, представники обласної влади, письменники, художники, журналісти, бібліотекарі, музейники, читачі мандрівних книг земляка. В рамках заходу лауреатам була вручена премія «Експедиція», відновлена керівництвом ТГ та обласною організацією НСПУ після чотирирічної перерви.
Напередодні, у день народження Леоніда Тендюка, на його могилу (у 2012 році він за власним заповітом був похований у рідному селі) лягли квіти пам’яті й шани.
Пропонуємо розмову з письменником, записану чверть століття тому.
Здається, не було й немає в українській літературі письменника, який би відвідав стільки країн світу, побував на таких екзотичних паралелях і меридіанах, як Леонід Тендюк. Свої враження наш земляк (родом із села Володимирівка Кропивницького району) заніс до поетичних і прозових книг, яких у різних видавництвах України високими тиражами вийшло понад два десятки. І це ще не все, адже письменнику нинішнього року виповнюється усього лиш 70.
– Леоніде Михайловичу, 70 – це багато, чи не дуже? До яких роздумів спонукає вас ця цифра?
– Вік письменника і вік простої людини, не завжди співпадають. Скажімо, Роман Лубківський чи Володимир Яворівський (безперечно ж – генії!) почали творити, здається, у десятирічному віці, а от Федір Тютчев, наскільки нам відомо, – лише після п’ятдесяти. Та й не так важливо, коли почати, а як. Бо ж посів не завжди приносить щедре жнивування: часто замість дорідного, повнозерного колосся кучерявиться бур’ян. Але самозакоханим цього не доведеш. Та й навіщо? А 70 років, попри все, – дуже багато. Колись говорили (й писали): «Він п’ятдесятилітній старик!» Що ж тоді говорити про сімдесятилітнього?! Це просто спорохнявілість… А все ж душа чинить опір старінню. (Моїй мамі 91 рік, а бабусі з Хутора Надія Марії Кирилівні Волошиній – торік вона померла – було 113! Тож коли я запитував, чи вважають вони себе старими, чув у відповідь: «Здається, що ми дівчатка, сидимо в полі на межі і плетемо собі вінки»). Хіба личить мені казати, що я старий, коли моє серце забризкане океанською хвилею і споєне сонцем? І наяву, й уві сні зринають далекі, казкової краси острови і атоли, де мені випало побувати.
Ну, а відносно того, які роздуми викликає сімдесятиріччя, скажу: гнітючі!.. Доводилось вам коли-небудь стояти над прірвою? Довкруг і позаду потолочене поле, а перед очима – сумне провалля. Ступиш пів кроку, крок – і тебе немає. Ні чорт, ні Бог не допоможуть. Темрява, пітьма! Тож поки б’ється серце, жадібно всотуй життя, борися, перемагай. Падай – і знову зводься з колін і йди супроти бур – на повен зріст. Принаймні так завжди намагався робити я. Найбільше в людині я шаную доброту і цілеспрямованість. І не треба нарікати на долю, що от, мовляв, комусь поталанило, а мені – ні. Доля в руках нас самих, лише непередбачені випадки – фатум – підкориговують наше життя… Я жив повнозвучно і чесно, ніколи нікого в житті не зобиджав, хоч сам я не ангел. А знаєте, Василю Васильовичу, що слугувало мені провідною зіркою? Не утверджувати себе в ієрархічній кар’єрі суспільства (ніколи не прагнув обійняти яку б там не було посаду), не досягати добробуту (у мене ніколи не було ні кола, ні двора – шикарних апартаментів, машини, дачі – лише скромна, спочатку однокімнатна, а під кінець життя – двокімнатна квартира) – моєю провідною зорею завжди була жадоба пізнання людей і світу. Для чого це? Я не усвідомлював. Мабуть, так уже було написано мені на роду… Як письменник я мало зробив: свої творчі можливості реалізував, думається, відсотків на 15-20, не більше. І не жалкую: що було, те загуло. І душу не точить каяття. Вона спокійна, як може бути спокійна душа, переповнена і радістю, й смутком. Утім – з журбою й смутком ведеться постійно бій, скільки себе пам’ятаю, вони мої незмінні супутники.
– У поемі «Гармошка», опублікованій у першій вашій поетичній книзі, є спогад про батька, що загинув із гармошкою від куркулів. Це правда, чи вимисел? Щодо вимислу… Ви написали багато книг на документальному матеріалі, але хіба цурались вимислу в тих справдешніх історіях?
– «Гармошка» – моя юнацька поема. Автор її, мов наївне і неслухняне телятко, вибрикував, шарахався від реальності до вимислу… Батько таки був комсомольцем (син заможного багатія, другий мій дід, по материній лінії, партизанив, організовував колгосп у рідному селі, керував земельним відділом у Великовисківському райвиконкомі). Насправді батька вбили не куркулі, а фашисти, в День перемоги, 9 травня 1945 року, під чеським містом Брно.
Щодо вимислу. Його повинно бути стільки, як того вимагає задуманий твір. Інакше – і реальний факт, і вигадка можуть обернутися проти автора. Втім, я тут Америки не відкриваю – це азбучна істина.
– Після першої поеми, якій дав крила Володимир Сосюра, після ще кількох поетичних книг, у вашій поетичній творчості настала тривала перерва… Чи, може, ви писали, а не друкували?
– Ні, не писав. Точніше – писав дуже рідко. Моя поезія замішана на емоціях, на образах, а не на раціо. Такі вірші тодішнім суспільством не сприймалися. Я потикався з ними по багатьох видавництвах, але завжди чув одне й те ж: бракує соціального, актуального… А соціальне якраз у мої рядки не просилось. Я й переживав, мучився… А тоді закусив, як кажуть, вудила і подумав: пропади воно пропадом – буду писати прозу. А ось недавно знову пішли вірші. Я їх, знову ж таки, не кликав, а вони пішли.
– Книгу «Стамбульські провулки», видану позаторік, маєте на увазі?
– І цю книгу, і вже ось зовсім недавні, минулим літом написані… Пишу вірші я не регулярно, а спонтанно, вибухово: як напливе, то й починаю хапатись… Наче ото косяк риби – з’являється несподівано, і ти починаєш метушитися, хапатися, боїшся упустити момент, бо треба її бігом виловити. А так, як інші – сидіти днями, тижнями над рядками, вимучувати, видушувати із себе (бо ж треба!) – я так не вмію. Не подумайте, що засуджую чиюсь манеру, ні. Просто кажу, як це в мене воно береться.
– Леоніде Михайловичу, читачам буде цікаво довідатись, як починалась ваша морська одіссея. Я вважаю, що книги про заморські мандрівки, що вийшли з-під вашого пера, – це оригінальна сторінка української літератури, не поцінована, як слід, літературною критикою. Ви планували в житті оцю творчу дружбу з морем, чи випадково так трапилось?
– Мабуть, випадково. Хоч треба сказати, що підсвідомо я таки готувався до мандрів, кликали мене простори. Зараз, заглядаючи в дитинство, я згадую, скажімо, підручник з географії, як тільки ми почали цей предмет вивчати у школі: на обкладинці – казковий малюнок джунглів з ліанами, екзотичними деревами…. Він мене хвилював, той малюнок. «От би побувати серед тих ліан», – подумалось. Чесне слово. Бачите, як воно планувалось?
– А відрядження з «Молоді України»? Закінчили ви університет, факультет журналістики, почали працювати в республіканській газеті – роботи вистачало, активно друкувались. Вже й перша книжка поетична світ побачила – добрі відгуки Тичини, Сосюри… Купатись би у славі, в столиці живучи! Ні, ви подались на Далекий Схід, у сніги, до сопок… Випадково?
– Я завжди рвався у відрядження. Інші кореспонденти, мої друзі, мали сім’ї, дітей, тож добровольцями не дуже зголошувались. А я – ні кола, ні двора, холостяк, при найменшій нагоді виривався в дорогу. І не затримувався на місці. Повернусь із відрядження, відпишусь – репортаж, кореспонденція, нарис, фейлетон (писав багато, з охотою) – і знову в дорогу! До речі, також і в плаваннях я був жадібний до життя: по сім-дев’ять місяців тривало воно, після якого – відпустка, відпочинок. Та мене таке життя не приваблювало: я просився тут же на інше судно, яке вирушало в океан. Що воно за сила така тягнула до морських просторів? Пам’ятаю, ще до подорожей «по морям, по волнам» відвідав я Одесу. Моря ж до того ніколи не бачив. Воно мене буквально зачарувало.
А побачив я його увечері, при місяці – така перспектива мені відкрилась, далечінь таємнича. «Господи, як мені хочеться туди, – думалось. – Турецький берег за цією водою, а далі – і ще, і ще невідані краї…» З цією думкою і повернувся у Київ. А згодом – знову відрядження в Керч. Пішов у порт, ходив біля кораблів, заздрісно поглядав на людей, які виконували якісь там роботи на верхніх палубах. Та ще на очі мені трапились літні чоловік і жінка, які проводжали молодого морячка, мого ровесника, на великий корабель. «От як це здорово після місяців далекого плавання повернутися на рідну землю!» – спостерігав я за ними. Може, тоді я вже відчував підсвідомо, що й мене така доля не мине.
– Леоніде Михайловичу, романтика моря мені знайома, бо я свого часу віддав йому три роки свого життя – проходив військову службу у морфлоті. Може, тому й дорогі мені ваші книги.
– Жаль, молоді літератори тепер чомусь не пишуть про море. Україна ж морська держава. І українці завжди тягнулись до моря. Зокрема й степовиків можна назвати багатьох, які уславились у морських походах, у творчості мариністській. «Раскинулось море широко» – хто написав цю знамениту пісню? Степовик Федір Сидорович Предтеча з Чигирина (я був у нього в гостях), – цікавий чоловік…
Мій рідний дядько, Яків Антонович Тендюк, служив до революції на флоті. Три двоюрідні мої сестри – дочки дядька Якова – також усі морякували, зараз живуть в Одесі. Тому навіть у своєму роду я не один з морською душею.
– Перші ваші мандрівні книги – про Чукотку, Сахалін, східні моря, вони й сьогодні, скажу відверто, читаються з великим інтересом. Ви писали про екзотичне життя моряків, алеутів, удегейців, чукчів, інших народів Півночі. Чи змінили ви тепер свою думку, свій погляд на долю¸ перспективу цих народів?
– Не знаю, яких ви політичних поглядів. Тому мені з вами легко говорити – не запідозрите мене в кон’юнктурі. Я тоді вважав, і зараз вважаю, що революція 1917 року для тих північних народів була благом. Як, до речі, і для українців. Звичайно, якби Україна тоді не втратила своєї незалежності, то ми сьогодні були б іншою, якіснішою нацією. Але порівняно із станом, у якому перебували українці під двоголовим орлом, радянська влада таки була явищем прогресивним. Період українізації, як це було в 20-их, за царського режиму був немислимий. Так само і для вимираючих народів Півночі. Я знаю долю малих народів північно-американського материка – там і досі вони живуть у резерваціях. Хай, може, і з кращими, цивілізованішими умовами, ніж у Росії, але – в резерваціях. Тобто без перспективи. Колишні народи радянської Півночі здобули можливість навчатись, здобули й розвинули писемність – які прекрасні твори написали Сангі, Ритхеу, інші письменники Півночі…
Зрозумійте мене правильно: у своїх судженнях ми часто кидаємося в крайнощі. Ось тільки почалася в СРСР перебудова, зразу й з’явилися публікації про виродження народів Півночі. А за царизму що було б із ними? Та вони вже давно спились би і вимерли від сифілісу. Так само за царизму й української нації уже не було б.
Отакі мої думки. Я ніколи не був членом комуністичної партії, але я переконаний матеріаліст, прихильник ідеї перебудови світу, тому саме з цього погляду й оцінюю історію. І коли щось творилось путнє у ті радянські роки, то його теж не треба забувати.
– У книгах про Далекий Схід багато екзотичних фотоілюстрацій. А чому немає там жодного вашого знімка, скажімо, у пащі кашалота, з оленями, з чукчою?
– Подібні фотознімки у мене є, але… По-перше, я не люблю виставлятись. Це зараз уже стало модою за життя всі фотокартки у свої книги позаводити. Я це оцінюю як нескромність… По-друге, таких принципів у 60-80-их роках дотримувались і видавництва. Хоча коли говорити про матроську форму, то у моєму двотомнику яскраві два портрети, написані з фотографій… Колись, пізніше, прийде час і для фотолітопису.
– У нарисі «Люди з планети Океан» ви розповідаєте про зустріч із всесвітньовідомим мандрівником і вченим Жаком Івом Кусто. Що не ввійшло до книги?
– У блокнотах зібралось чимало записів про Кусто і якби я тоді, в океані, писав не похапцем… Може, коли-небудь дійдуть руки і до тих записів.
– У ваших мандрівних книгах багато зустрічей із земляками: на Чукотці, в Японії, в Австралії, навіть на судні Кусто (з одеситом-кінооператором Жоржем Барськи…). Вам не дорікали тодішні видавництва за надмірну увагу до українців за кордоном?
– Переважна більшість моїх книжок – про зарубіжні країни, і мене могли б вважати іноземним автором, якби я не був українським літератором, якби моїм пером не керувало сповнене синівської любові до рідної землі серце. А те, що я увагу акцентував на людях не інших племен і народів, а на земляках моїх, українцях, – цілком закономірно, виходячи із сказаного вище. У видавництвах до крену в бік мого земляцтва не присікувалися, а от якісь доморощені патріоти, що вважали себе істинними українцями, звертали на мою велику прихильність до блукачів-гречкосіїв увагу, писали ганебні листи, через один з яких мені довелося побувати на Володимирській, у КДБ. Обійшлося, правда, без особливих ексцесів.
– Леоніде Михайловичу, осібно стоїть у вашій творчості повість «Відгомін Чорного лісу». Як виник задум написання твору? Чи контролювала партія зміст повісті?
– Я в боргу перед своїми земляками. Писав чортзна про що і про кого, а от про тих, хто поруч, обмаль… Дитинство моє припало на роки фашистської окупації і воєнні роки. То жахливий був час. Не з книжок вичитив я про смерть і кров. Все це бачив на власні очі, бачив, як фашисти вішали партизана, а одного в житі зарубали козаки. Коли офіцери з нашого села відступали, вони на околицю села, в хату тітки Гнатенчихи, загнали взятих у полон п’ятдесят поранених червоноармійців. Хату облили гасом – і підпалили. Я все, малий, бачив. І був свідком, як до нас на хутір уночі на санях приїздили за продуктами партизани Нерубаївського лісу. Таким чином, душа повнилася баченим і пережитим. Вже працюючи в республіканській газеті, я поїхав у відрядження в Кіровоград. Зустрівся з підпільником колишнім – Іваном Кенаревим: він тоді працював директором пивзаводу. Багато він мені розповів, дав адреси своїх бойових товаришів, і я з ними усіма зустрівся, записав їхні оповіді. Так вималювалася повість «Відгомін Чорного лісу». Чи партійні органи контролювали зміст? Звичайно. Третина обсягу книги не вийшла друком. На цій темі дехто спекулював і часом людей, не гідних уваги, возвеличував як героїв. Мабуть, цей контроль був виправданий.
– Книги ваші видавались раніше і перевидавались високими тиражами. Чи не озиваються до них сьогоднішні видавництва?
– «Умри, мой стих! Умри как рядовой…» Не те що озиваються, а відфутболюють подані на розгляд заявки. Зараз директори видавництв друкують твори тих авторів, які їм вигідно друкувати і від яких вони залежать. Видавництва перетворено у вотчини спритних ділків.
– Як оцінюєте нинішнє життя літературної Спілки? З ким приятелюєте? Чи не маєте наміру писати мемуари?
– Спілка як спілка – вона повинна й надалі існувати, згуртовуючи обдарованих людей. Мене дивують деякі молоді автори, які сіпали за поли маститих і керівників Спілки, щоб тільки стати членом цієї організації, а тепер верещать, що Спілка не потрібна, і участі в спілчанському житті не беруть…
Приятелюю я з багатьма, а от друзів – обмаль. Серед них був наш земляк, з Кіровоградщини, колишній командир дивізіону зв’язку (у Сталінграді!) Олесь Жолдак. Рік тому він залишив плащ на набережній, а сам пішов навічно у Дніпро. Життя письменника сьогоднішному суспільству в Україні не потрібне. Бал правлять покидьки й перевертні!!! Мемуари писати не збираюся, для цього потрібно мати неабиякий матеріал, до того ж – хист.
– Чи стежите за молодою літературою? Що хотіли б побажати молодим літераторам?
– Я (без перебільшення скажу) – великий книголюб. Багато читаю й зараз, і в тому числі сьогоденних українських авторів. Шкода, що майже всі вони звихнулися на національній ідеї, приватизували любов до матері-України. Хіба можна тільки цим обмежуватися літератору?! Його зір, як мені здається, повинен бути спрямований у всесвіт людської душі, водночас обіймаючи увесь світ. Ну а, крім того, криклива любов, показне почуття – нетривкі. Тільки праця, помножена на здібність, – якщо та здібність, звичайно, є, – врешті-решт увінчається успіхом.