Серед митців, зірок першої величини, які жили і творили у нашому краї, композитор Юлій Мейтус, 120-річчя якого відзначили посеред січня – помітна постать. Більше семи десятків років активної творчої діяльності позначені і яскравим творчим обдаруванням, і великою працездатністю, дають підстави говорити про нього, як про одного із засновників української радянської композиторської школи. Його музика, особливо інструментальна, складна, але не позбавлена вищої гармонії, новаторська, але й далека від тієї какофонії душевного розчарування і спустошення, яке в мистецтві сьогодні називають постмодерном.
У ній, безумовно, вчувається надзвичайно гармонійний, шляхетний та піднесений відголос музичного життя старого Єлисавета початку ХХ століття. Міста, де активно діяла музична школа Густава Нейгауза та Ольги Блюменфельд (сестри Фелікса Блюменфельда, професора Петербургської та Московської консерваторій, диригента Маріїнського театру), у якій викладав і Генріх Нейгауз. Учнем основоположника радянської музичної педагогіки був і Юлій Мейтус. Міста, де у приміщенні тоді не так давно створеного українського реалістичного професійного театру ставили дитячі опери (пізніше Юлій Сергійович напише 18 опер, шість із яких довгий час не ставили), де кожен навчальний заклад мав свій хор (до речі, акомпонуючи хору рідної класичної чоловічої гімназії, одинадцятирічний Юлій вперше публічно виконав окремі твори Миколи Лисенка та народні пісні в обробці Бориса Лятошинського), де, врешті, відбулися останні гастролі Ференца Ліста і вперше прозвучали “Вечорниці” Петра Ніщинського, де за кілька кварталів від чудового особняка батьків Мейтуса жив композитор Кароль Шимановський, який у 1919 році виїхав у Польщу і там сягнув вершин своєї слави.
Юлій Мейтус, безперечно, був сином свого часу. Колишній директор музею Мейтуса, а нині художній керівник обласної філармонії Наталя Бондаренко, назвала музику композитора своєрідним музичним літописом країни. “Перекоп”, “Брати Ульянови”, “Молода гвардія” – тільки перелік назв цих опер говорить сам про себе. Але якщо зняти ідеологічне нашарування, то і в цих творах – він талановитий митець, майстер несподіваного пасажу, інтонаційного повороту, щирий і в почуттях, і в обдаруванні. А були ж іще опери “Ярослав Мудрий”, “Украдене щастя”, “Гайдамаки”. Остання, до речі, написана або перед Другою світовою, або під час війни (дослідники розходяться в твердженнях щодо цього), очевидно, на хвилі патріотичного піднесення, і досі не поставлена.
Ми не придивилися до багатющого спадку, залишеного нам композитором, українськими очима, аби примножити і підсилити духовність сучасника енергетикою його таланту, у якому синтезувалися і традиції минулого, і потуга майбутньої модерної нації. Варто сказати, що в незалежній Україні твори Мейтуса взагалі не видавалися, хоча це стосується не лише його одного – справи із нотовиданням у нашій державі нікудишні.
Щодо Мейтуса, то він писав не лише опери, а й, наприклад, музику до перших звукових фільмів, був знайомий з Олександром Довженком, співпрацював з театром “Березіль” Леся Курбаса (саме тут він зустрів свою любов на все життя – Олександру Васильєву, у майбутньому заслужену артистку України, лібретистку його опер, вірну дружину, з якою прожив до кінця днів), листувався з багатьма українськими та російськими поетами, на слова яких написав понад 300 романсів.
* * *
У рідному місті Юлія Мейтуса, його музика звучить. У ДМШ№2 щороку відбуваються конкурси на краще виконання творів композитора-земляка, адже він багато писав для дітей. Один із циклів його дитячих творів прсвячений онукові Вітюші. Віктор Мейтус свого часу відвідував наші імпрези пам’яті його діда.
Під час відзачення столітнього ювілею компрозитора вперше у нашому краї відбувся обласний конкурс юних композиторів, який назвав кілька імен молодих талантів, що, можливо, примножать нашу музичну славу. Музей Юлія Мейтуса, який діє при другій музичній школі має чимало експонатів, працівники музею та учні листувалися з Юлієм Сергійовичем аж до самої його смерті (1997 рік),тож школа тепер носить його ім’я.
Свого часу композитор у співавторстві з іншим вихідцем з нашого краю поетом Савою Голованівським написав пісню “Земляки”, присвячену кіровоградцям. Один з найбільших іменних фондів у міському музеї музичної культури імені Кароля Шимановського – фонд Юлія Мейтуса. Чимало експонатів музею подарувала вдова Олександра Іванівна. Вона мала намір передати рідному місту чоловіка весь його кабінет разом з концертним роялем та іншими речами. Але поставила п’ять умов: вулицю Дзержинського, на якій розташований будинок, що належав батькам Юлія Сергійовича, перейменувати на вулицю Мейтуса, встановити на тому будинку меморіальну дошку, присвоїти ДМШ №2 ім’я Юлія Мейтуса, допомогти встановити на будинку по вулиці Володимирській у Києві, де композитор прожив пів віку, меморіальну дошку і посприяти увічненню його пам’яті на Байковому цвинтарі. З цих умов виконали дві. Тепер, коли й Олександра Іванівна відійшла в інші світи, очевидно, повернути вже нічого неможливо…
…У будинку-красені, побудованому свого часу архітектором Яковом Паученком, де на другому поверсі мешкала сім’я (на першому була лікарня, якою керував батько композитора) і де досі збереглися елементи оздоблення інтер’єру того часу, у пам’ятній кімнаті “Родина Мейтусів” відбуваються концерти його творів.
Світлана Орел