Коли на заправку заїхав бус із наліпкою на лобовому "Вантаж 200", а за ним стара камуфльована «ємєлька», вся посічена осколками, черга завмерла. З буса вийшов молодий капітан із загіпсованою рукою, з «ємєльки» четверо чорних від сонця молодих бійців.Зайшовши до приміщення, капітан хотів стати в чергу, працювало дві каси, черга автоматично із двох перейшла в одну, капітан зніяковів та подякув людям.
– Шість кави, шість півтарачок води без газу, два «Вінстона», будь-ласка.
– Кава та вода без грошей, – сказала молода гарна продавщиця.
Капітан знітився ще більше:
– Я заплачу.
– Ні, це від закладу, у мене брат та тато під Ізюмом зараз. Їм, може, теж хтось води дасть.
У мене десь там всередині защеміло, кожен у черзі почував подібне, це було видно.
Вийшовши на вулицю, хлопці покурили, посідали по машинах та й повезли побратима в останню путь додому.
«Ви тільки живіть, пацани», – думав я, витираючи ті довбані сльози, які текли реально самі по собі. Сентементальним я ніколи не був, але щось змінилось.
До дому лишалося десь 300 км…
Дмитро Корній