7 червня офіційно пролунав останній дзвінок у нашій школі. Онлайн. Без урочистостей і того, про що мріялося протягом 11 років, ми перегортаємо сторінку якоїсь невідомої історії і з післясмаком утраченої холодної весни творимо кожен свою, маленьку історію життя, частинку великої...
Повітря ще так пахне цвітом акації, а дерева сиплять квітом і білим покривалом вкривають землю, нагріту літнім сонцем. Колючим сонцем, бо хтось десь гнівається на спеку – жарко у берцях, на позиціях... А ми тут. Прощаємося зі школою, кожен сам. В передчутті чогось невідомого перечекаємо це літо, а далі – хто куди.
Спочатку нас було 15, потім приходили новачки, а наші – кудись переїздили, змінювали адреси, однокласників... Цього дня нас могло б зустрітися аж 13, вже дорослих, красивих, щасливих, лунав би сміх і сяяли б очі від радості, замість прощальних сліз.
Ми обирали випускні стрічки молочного кольору, такого, як ґрони акацій і квітучих спірей на шкільному подвір'ї...
Але ті випускні стрічки десь так і залишилися, бо ніхто не виявив особливого бажання збиратися, прощатися. Певно, вирішили, що й так прощань достатньо...
Днями зустріла випускний клас якоїсь школи. Юнаки і юнки фотографувалися на фоні багряного заходу сонця. Попри все, вони мали вигляд щасливих і закоханих у це життя, яким би складним, непередбачуваним воно не було. Все ж, вони вирішили залишити на шкільних світлинах частинку цих днів, щоб потім пригадати...
Тепер змінилися мрії. Замість вечірньої сукні хочеться хороших новин. А мрії – тільки про перемогу. Робимо своє і йдемо далі, бо все колись закінчиться, однак втрачений час ніхто не поверне і ніхто не подарує можливості заново пройти цей шлях
На фото, певно, оглядаюсь на ті роки, що вже позаду...
Аліна Шевченко