«Я коли виросту, заберу усіх дітей до себе…»

Дитячі сімейні будинки – не новина в Україні. Це місця, де відігріваються сирітські душі, розкриваються приспані чи затерті бідами таланти, отримують крила вихованці і стають справжніми, корисними собі і світові, людьми.

Хтось ще, може, докоряє, мовляв, клюнули на державні гроші, на легкий заробіток. Але щось не чути й не видно, аби хоч хтось із подібних докоряльників узяв на себе таку ношу й відповідальність. Бо вона дуже і дуже нелегка і наважиться підняти її далеко не кожен.

На Тернопільщині, де втілюється проект деінституалізації інтернатних закладів, дітей-сиріт намагаються охопити саме сімейними формами виховання.

«Тільки не віддавайте в інтернат…»

«Там такі батьки, що їм страшно віддавати дитину…»

За останні три роки тут створено чотири сімейні дитячі будинки. Ніби небагато, але ж стільки треба і організаційних зусиль, і душевного тепла, і небайдужості, щоб створити хоча б один.

Ми побували у селі Жовківці Бережанського району у ДБСТ Олега та Світлани Данилюків. У їхній родині зараз – десятеро дітей. П’ятеро рідних. Хоча тут усіх вважають рідними. І ще чотирьох, які вже підросли і вилетіли з батьківського гнізда теж.

Взагалі, історія цієї родини – це Боже чудо. Батько Олег (бо є ще й син Олег) розповідає про себе:

– Замолоду я жив, як хотів, принаймні так мені здавалось. Хоч і працював, але пиячив. І в один момент зрозумів, що я уже живу, як бомж, і приношу тільки горе близьким. Треба було щось робити. І я звернувся до Бога. Він врятував мене. Пізніше зустрів Світлану, вона сама виросла у інтернаті.

– Мій однокласник якось пригадував, – додає пані Світлана, – коли я була у першому класі, то говорила: «Як виросту – усіх дітей заберу до себе!»

Коли Світлана й Олег вже одружились, її молодша подружка Леся приїхала до них у гості, та так і залишилась жити, не повернулась до інтернату. Данилюки її видали заміж, у Лесі вже троє своїх діток, ніби перші онуки.

Половину великого добротного будинку у селі Данилюкам допомогла придбати районна влада, але і глава сімейства, і старші сини – на всі руки майстри. Звісно, тримають господарство, є великий город, виноградник. Дітвора активна і неймовірно талановита. У хаті – ціла галерея їхніх малюнків. Возять їх на заняття малюванням та музикою у Бережани.

Данилюки, схоже, на цьому не зупиняться, візьмуть ще діток до себе, аби віддавати світові ту доброту, любов і світло, якими щедро наділив їх Бог.

Світлана Орел


Надрукувати   E-mail