Російська православна церква відверто стала на бік нашого ворога, благословляє агресію, освячує зброю, якою вбивають українців. Священики і прихожани УПЦ, яка досі залишається частиною цієї інституції, опинилися у ситуації складного морального вибору. Чимало громад переходять до складу Православної церкви України. Але багато хто й досі вагається, адже багато років їх переконували у виключній канонічності УПЦ, а для віруючої людини цей аргумент – не порожній звук.
Тож ми, як і обіцяли http://chas-time.com.ua/polityka/nadiyutsya-na-boga-chi-na-chorta.html, публікуємо уривки із книги дослідниці і знавця цієї теми Галини Могильницької «Літос або камінь із Божої пращі», яка написана задовго до нинішніх подій і де чітко показано – що ж стоїть за піднесеними словами про канонічність РПЦ. (Початок – http://chas-time.com.ua/liudyna/yak-rpts-zdobuvala-kanonichnist.html).
«Визнання Московської Церкви і дарування їй патріаршої гідності відбулося аж через 141 рік – у 1589 році, коли вщент пограбовані турками східні патріархи змушені були мало не щороку звертатися до багатих Московських царів по милостиню. У 1586 році до Москви прибуває по милостиню (так однозначно трактує мету цього приїзду російський історик церкви М. В. Толстой) патріарх Антіохійський Іоаким, з яким Борис Годунов (правитель при царі Федорі Іоановичі) веде переговори про визнання Московської митрополії Собором східних патріархів та піднесення її до рівня патріархату. Отримавши щедру милостиню, Антіохійський патріарх обіцяє своє клопотання в цій справі.
У 1588 році до Москви прибуває вже сам первосвятитель – Царгородський патріарх Ієремія ІІ, який перед тим відбув 4 роки ув'язнення на о. Родос, був пограбований султаном до нитки й ледь не втратив патріаршого престолу, на який турки посадили були якогось Феоліпта. Втратив тоді Ієремія ІІ і свій патріарший храм – найпишнішу християнську святиню Константинополя було перетворено в мусульманську мечеть.
"Обливаючись слізьми, – розповідав у Москві Борису Годунову геть зубожілий патріарх, – вимолив я у Амурата дозволу їхати в християнські землі за милостинею…" (Див. М. Толстой "История Русской Церкви", 1991, с. 436-438). Їхати по ту милостиню східним патріархам, власне, не дуже було куди: Схід був мусульманським, Захід – католицьким. Із багатих держав залишалася фактично лише Московська, в якій правили православні царі. Тому саме сюди і йшли східні патріархи просити грошей. А коли просиш милостиню, то й волю "дающого" маєш вдовольняти.
"Византия державная и гордая, – пише вже згадуваний М. Толстой, – не согласилась бы на равенство своей иерархии с Киевской или Московскою; Византия – раба Оттоманов – не отказала бы в этом" (М. Толстой. Opus cit, с. 435).
Як бачимо – "не отказала". В 1589 році Московська Церква вже мала свій патріархат. Музику, як мовиться, замовляє той, хто платить гроші.
Справедливості ради слід сказати, що з боку Царгороду це був цілком необхідний і розумний чин: адже Московія була на той час найсильнішою православною державою в Європі, й можна лише дивуватися, чому того не було зроблено раніше. Але, попри сказане, фактом залишається те, що протягом 141 року – майже півтора століття – Московська Церква була "самосвятською" і "неканонічною".
Поставлення Іони Рязанського в чин митрополита РПЦ обґрунтовує 1-им апостольським та 4-им правилом Першого Вселенського Собору, посилаючись на те, що за цими правилами обиралися при Ярославі Мудрому – бл. Ілларіон, а при Ізяславі – Клим Смолятич. Але ж ні Ярослав, ні Ізяслав, поставляючи митрополитів єпископським свяченням, не розколювали митрополію, не ставили існування материнської Церкви під загрозу. А тодішній розкол був здійснений Москвою саме тоді, коли Київська Церква знемагала під експансією католицтва, що сунуло із Заходу, та мусульманства – зі Сходу. То був ніж у спину Церкви-Матері.
Ні бл. Ілларіон, ні Клим Смолятич не були висвячені на вже посаджену кафедру. А Іона був наречений митрополитом Київським, коли на Київській кафедрі був живісінький, з благословення Царгородського патріарха поставлений митрополит. До речі, після Іони вже жодний Московський митрополит аж до другої половини XVII століття не носив титулу митрополита Київського. Російські "толковатєлі" історії Церкви стверджують, що Москва мала право не підкорятися Царгороду, бо "Константинопольские патріархи отступили от православия, приняв унию с Римом". Але ж вони не були усунені з патріаршого престолу! І рішення Восьмого (Фераро-Флорентійського) Вселенського Собору ще не були скасовані (це сталося лише в 1451 році…), і Собор цей тоді ще вважався Вселенським, незалежно, був він таким насправді чи ні. Отже, дії Московської Церкви юридично не вписувалися в жодні канони!
Та й не в канонах справа.
Справа в тому, що Московщина в той час активно формувалася як Держава, а роль власної, самостійної, національної Церкви в цьому процесі надзвичайно велика. До того ж російські правителі завжди вміли поставити Церкву на службу своїм потребам, і Російська Церква від дня свого усамостійнення завжди вміла своє служіння державній ідеології, державним правителям прикривати "боротьбою за чистоту православія", що ми наочно бачимо й сьогодні.
Але вернімося до питання "канонічних територій" Російської Церкви.
Ми бачили, що до усамостійнення Московської Церкви всі її землі були канонічною територією Київської митрополії, а відтак – Царгородського патріархату, якому ця митрополія підлягала. Після утворення Московського патріархату Київська митрополія втратила ці канонічні території в Московських землях. Але й Московський патріархат ніяких "канонічних територій" поза межами Московського царства не набув. Київська митрополія, що охоплювала тепер українські та білоруські землі, залишалася під юрисдикцією Царгородського патріархату. Такий стан зберігався впродовж двох з половиною століть. Україна стікала кров'ю, боронячи свою волю й віру від поляків, татар і турків, а Московщина жила своїм життям, у зовнішніх та внутрішніх війнах утверджуючи самодержавство та розширюючи території, і їй навіть у голову ще не приходила думка про "єдіноє Отєчєтсво" чи "єдіний народ", якому слід би допомогти ("братья" ж бо!..) в його нерівній боротьбі на два фронти. Ситуація різко змінилася після того, як Богдан Хмельницький, ослабивши Польщу, сподівався з допомогою православної Московії здобути волю для православної ж України.
Про те, чим обернулася Переяславська угода для України (та й для Польщі!), написано багато. Мене зараз цікавлять виключно "канонічні території" та дотримання "канонічного права" на них.
Уже в 1654 році, коли під час війни з Польщею московські війська взяли Смоленськ, Могилів, Полоцьк, що підлягали Київській митрополії, а отже, були канонічною територією Царгородського патріархату, Московський патріарх Никон грубо порушує 8-ме правило ІІІ Вселенського Собору, беручи ці єпархії в своє підпорядкування та висвячуючи там єпископів, навіть не кивнувши в бік Царгороду.
На чужій канонічній території Московська Церква в 1659 році поставила місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри Лазаря Барановича. Це при живому митрополиті Київському, поставленому Царгородом!
Чи була Чернігівська єпископія "канонічною територією" Московського патріархату, коли він перевів її в ранг архиєпіскопії?
Чи мав "канонічне право" намісник Никона Пітирим у 1661 році на чужій "канонічній території" висвячувати ніжинського протопопа Максима Филимоновича на єпископа Мстиславо-Могилівського та призначати його (знову ж!) місцеблюстителем Київської кафедри?
Чи, може, не викляв того Филимоновича, що став після неканонічної висвяти "єпископом Мефодієм", за порушення канонів Царгородський патріарх?
Дивіться, що виходить: у 1661 році Никон виголошує прокляття Пітириму за те, що сам робив у 1654-ому. А ще через 5 років, у 1666 році, коли на Соборі, який судитиме Никона, йому виставлять (у тім числі) й звинувачення в неканонічних діях 1654 року, – одним із його суддів буде Пітирим, який те саме робив, в 1661 році, й був за це проклятий тим же Никоном!
І це – о, Господи мій! – не якісь темні люди! Це ж найвищі ієрархи "найканонічнішої" Церкви, найбільші "захисники чистоти православія"!..
…Коли після проголошення аж двома патріархами "анафеми" на посвячення отого Мефодія в єпископи, українське духовенство та козацтво вимагає прибрати проклятого місцеблюстителя, Москва вживає заходів, щоб Царгородський патріарх зняв прокляття з її ставленика, який виконував функції шпигуна та донощика. У Царгород посилається царська грамота, у якій чорним по білому пишеться, що висвята оного Мефодія відбулася "по нашему царскому хотению" (тобто цар дав таку команду!), що зроблено це "не через неповагу до вашого святительства…, або для порушення святих канонів, які забороняють єпископам висвячувати будь-кого не в своїй області. Сущу правду кажемо, що ради важливої й невідкладної причини спонукали ми рукоположити цього єпископа, не встигши звернутися до вашого преблаженства по благословіння…"
А далі йде така нахабна брехня й такі безсовісні наклепи, що мимохіть думаєш: ні, не більшовики вигадали тезу, що для досягнення мети – всі засоби добрі, а "моральним" є все, що допомагає цієї мети досягнути. Мали! Мали в кого вчитися в Росії "непохитні ленінці"!..
"Ви чули, – пишеться далі в царській грамоті до Царгородського патріарха, – що наші піддані козаки…, які проживають по містах малої і білої Русі (тобто в Україні та Білорусії – Г. М.), люблять догоджувати та схилятися до чужоземного ярма. Нині ж особливо спізнали ми їхню прихильність до сусідніх з ними папистів. Бо ж пастви твоєї митрополит… приходив до козаків і переконав багатьох із них… з'єднатися з папістами. А що вони вже готові були відпасти, то ми, щоб не загинули вони душами своїми, болісно заопікувалися спасінням їх і, угледівши цього мужа Мефодія, що може наставити їх на істину, наказали рукоположити його, щоб не заплутались вони в сітях диявольських. Ми розсудили, що краще порушити правило, яке забороняє рукополагати в чужій області, але спасти многі душі… Якби ми не поспішили, а послали наперед спитати вас, то дуже легко вони могли б відпасти".
Цей взірець пасквілянства й облуди цитується в "Истории русской церкви" Митрополита Макарія (т. ХІІ), ст. 572-574. А тепер подивімося, чи є в цій грамоті "найхристияннішого" царя хоч слово правди.
На жаль, є. Правдою є те, що ми, українці (як, зрештою, й білоруси), любимо догоджати всякому та легко схиляємось до чужоземного ярма. Якби ми були менш довірливі, більш горді, не догоджали, не вітали щиросердно кожного зайду, то… Усе решта в грамоті – брехня й облуда, звичні для Московії, яка завжди (і досі!) свої політичні інтереси прикриває як не "чистотою православія", то піклуванням про рятунок душ, то захистом народів від "антинародних" режимів.
Бо про те, як боролось українське козацтво проти католицької експансії, – відомо всьому світові. Що тодішній митрополит Київський Діонісій Балабан ніколи не був навіть запідозрений у схильності до католицизму – це теж історичний факт. Але фактом є й те, що митрополит Діонісій підтримував гетьмана Дорошенка в його боротьбі проти Москви й був противником підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Саме тому московський цар руками свого патріарха й садить на Балабанову кафедру "місцеблюстителів", саме тому й оббріхує його перед Царгородським престолом. Ну, як сказати патріарху: "Ми тут, ваше преблаженство, зібралися "відтяпати" від вас вашу митрополію, а пастви вашої митрополит нам заважає це зробити, тому ми змушені були висвячувати свого прислужника та садити на голову вашому митрополиту"!
А оскільки так сказати не можна, то треба брехати, ніби козаків терміново треба було "наставляти на істину".
Уже в цей час добрий десяток українських богословів "наставляли на істину" тих же московитів! Єпифаній Славинецький, Феодосій Баєвський, Арсеній Сатановський, Дамаскін Птицький та інші ще від 1649 року на прохання царя працювали в Москві…
Та й "місцеблюстителем" був тоді Москвою ж неканонічно призначений Лазар Баранович. Скажіть, Владико, якби й виникла потреба "наставляти козаків на істину", то хто б це міг краще робити: уславлений Чернігівський святитель чи протопоп Филимонович, якого садять на місце Барановича?
Але ж святитель Лазар, незважаючи на його прихильність до Москви, не став би шпигувати за духовенством українським та козацькою старшиною й доносити на них Москві. До нього з такими пропозиціями й підступитися ніяк було. А Филимонович уже продав свою совість, допомігши Москві обдурити в 1659 році Юрка Хмельницького та підписати фальсифіковані, підложні т. зв. "Переяславські" статті, де появилася, між іншим, і стаття про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату, якої не було й близько в статтях Богданових.
К. В. Харлампович пише, що отримав за цю "послугу" ніженський протопоп 1000 червінців: 500 – грішми і 500 соболями. Після такого "бізнесу" Филимоновичу вже можна було давати будь-які доручення…
Отож, процитована мною царська грамота 1663 року цікава для нас ще й тим, що в ній Москва сама чітко визнала: територія Київської митрополії – це чужа канонічна область, яка підлягає Царгородському, а не Московському патріархату, і будь-які дії московських ієрархів у ній є грубим порушенням канонічних правил.
Запам'ятаймо: в 1663 році Москва царською грамотою засвідчує, що Київська митрополія – це канонічна територія Царгородського патріархату, "дуже щиро" вибачається за своє втручання в "чужу область" і пояснює його тим, що Митрополит Київський "відступив від православія" і без втручання Московської Церкви українці вдух католиками поставали б.
Зміст "покаянної" царської грамоти нам треба запам'ятати, Владико, тому, що через 22 роки, а саме в році 1685, вже після того як Москва офіційно зверталася до Царгородського патріарха Якова з проханням передати Київську митрополію Московському патріархату й отримала його відмову, московські "блюстителі канонів" самочинно, без відома Царгороду проводять на чужій канонічній території елекційний Собор, на якому неканонічно обирають неканонічного ж митрополита Київського, яким стає Гедеон Святополк-Четвертинський – родич тодішнього промосковського гетьмана Івана Самойловича».
(Далі буде)