Російська православна церква відверто стала на бік нашого ворога, благословляє агресію, освячує зброю, якою вбивають українців. Священики і прихожани УПЦ, яка досі залишається частиною цієї інституції, опинилися у ситуації складного морального вибору. Чимало громад переходять до складу Православної церкви України. Але багато хто й досі вагається, адже багато років їх переконували у виключній канонічності УПЦ, а для віруючої людини цей аргумент – не порожній звук.
Тож ми, як і обіцяли http://chas-time.com.ua/polityka/nadiyutsya-na-boga-chi-na-chorta.html, публікуємо уривки із книги дослідниці і знавця цієї теми Галини Могильницької «Літос або камінь із Божої пращі», яка написана задовго до нинішніх подій і де чітко показано – що ж стоїть за піднесеними словами про канонічність РПЦ.
«Ось Вам Новгородський літопис. Читаємо: "Літо 1149. Іде єпископ Ніфонт із Новгорода в Русь". Ось ще пізніше: "Літо 1165. Ходи ігумен Юрьевский в Русь, в Києвград". Це вже 2-а половина 12 століття, а навіть горді новгородці, де багато років князюють київські князі, Руссю себе не вважають! Може, амбіційні суздальці, які, як відомо, стали основою майбутньої Московської держави, звали себе Руссю? Ні!
Ось як пише суздальський літописець: "Літо 1180. Іде князь Святослав со половци і черніговци із Русі на Суздаль ратью". Те саме читаємо й в Іпатіївському літописі: "Літо 1155. Юрій іде із Суздаля на Русь і прийде Києву".
То яка земля звалася Руссю? І про яку землю писав Нестор-літописець, називаючи її Руською землею? Про нашу. Про ту, що значно пізніше стала зватися Україною, хоч слово це зустрічаємо в літописах ще з 11 століття.
(…) Термін "Московская Русь" появився вже після того, як Москва, вбившись у пір'я, схотіла стати "Третім Римом", і виникла потреба в історії, не згіршій, ніж в інших європейських держав. Московську історію глибше 12 століття протягнути складно, а поруч – розорена держава з такою славною історією! Простягни руку – і бери, позиватися все одно нікому! Отак і стала Московія – Московською Руссю, а вже Петро І її, разом зі всіма загарбаними територіями, "Российской империей" назвав. Не Руссю – на це й він не зважився, хоч Україна вже повністю в його лабетах була, а Россией.
Тож і народ цієї держави мав би зватися "российским", а не "русским" народом, і Церква – "российской", а не "русской".
Та ж у всьому світі немає народу, який би визначав свою національну належність прикметником! Навіть предки наші, що жили в Київській Русі, були не "русскімі", а русичами. І лише росіяни чомусь на запитання про національність відповідають не хто вони, а чиї вони.
Чоиу б то? Бо як тільки скажуть не "Русская Церковь", а "Российская", як тільки назвуться "россиянином", а не "русским", то вже ніяк не зможуть на літописця Нестора і його "русскую землю" посилатися й ототожнювати давню Руську Церкву з Російською, а Російську державу – з Київською Руссю. І казка про оту "общую колыбель", яку придумав, до речі, лише в ІІ-й половині ХІХ ст. апологет самодержавства – історик М. Погодін, полетить шкереберть!
Тепер слід розібратися з канонічними територіями Російської Церкви в нашій Державі. Звичайно ж, не Україну хрестив рівноапостольний князь, бо його держава, держава наших предків тоді так не звалася. Звалася вона Київською Руссю. Отож і хрестилася в 988 р. саме Русь!
І саме – Київська Русь! Те, що землі майбутньої Росії в це поняття не входили, нам уже засвідчили літописці та історики.
Є й інші свідчення про час хрещення земель, що потім утворили Московську державу.
Якщо землі, які згодом стануть зватися Україною, були хрещені в 988 р., а багато їхніх жителів і значно раніше, то жителі Ростово-Суздальського князівства ще й на початку 12 століття були язичниками. Саме тут від їхніх рук прийняв у 1127 році смерть св. мч. Леонтій – чернець Києво-Печерської Лаври, що хотів християнізувати жителів майбутньої Московії. На землях майбутньої Орловщини від язичників прийняв мученицьку смерть св. Кукша, також чернець Києво-Печерського монастиря. Якщо врахувати, що й сам монастир був заснований у 60-х роках ХІ ст., то від хрещення земель, де жили прадіди українців, і тих, де жили прадіди росіян, пройшло не менше століття. Є дані, що окремі Новгородські племена були охрещенні лише в 1227 році – а це вже 13-те, а не 10 століття. Мордовські племена, що жили не деінде як на Нижньогородщині та Суздальщині були охрещені лише в 50-60-х роках 14 століття, а пермських зирян преп. Стефан Пермський почав навертати в Христову віру ще пізніше.
До речі, у його житії сказано, що для цього апостольського чину преп. Стефан вивчив зирянську й служив зирянам літургію їхньою рідною мовою. Напрошується питання: зирянську, виходить, вивчити легше, ніж українську? Чи, може, зирянську було кимось уведена в "список" так званих "канонічних мов"? Чи справа все-таки в тому, що святитель Стефан служив Богові, а не імперським завданням русифікації "инородцев", як це робить УПЦ, вигадуючи байки про "неблагодатні" та "неканонічні" мови? Щодо чудських племен, що жили на Ладозі, Іжорі, Каргополі і т. д., то вони ще й у кінці XIV ст. залишалися язичницькими. Сама ж Московщина також при Володимирі Великому аж ніяк не могла бути охрещеною, бо за тих часів про неї ще й спомину не було. Перша літописна згадка про Москву – не як місто, а лише як перевалочний пункт товарів купця Кучки, з'являється лише під роком 1147, тобто більш ніж через півтора століття після Володимирового хрищення.
Безсумнівно, що світло Христової віри просіяло на всі ті майбутні російські території саме з Києва, з нашої української столиці. Безсумнівним є й те, що єпархії, які створювалися в землях майбутньої Московщини, підлягали Київській митрополії, і в цьому сенсі Московська Церква, справді, була пов'язана з Київською, Володимировою. Тобто, Московські землі були… канонічною територією Київської митрополії, як усі – й Українські, й Московські землі – були канонічною територією Царгородського патріархату, якому юридично підлягала Київська митрополія.
Але так було лише до середини XV ст.
У 1448 році єпископи Московського царства, очолюваного в той час Василем Васильовичем, названим Темним, розривають канонічну єдність із Київською митрополією, самочинно, без благословення патріарха Царгородського висвятивши собі окремого митрополіта Іону.
Саме ця дата – 5 грудня 1448 року і вважається офіційною датою утворення Московської (пізніше – Російської) Церкви. Існувала вона цілком автономно, мала свою ієрархію, виробила свої особливості в управлінні та обряді, отже, ні на яку тяглість від Володимирових часів, ні на яке правонаступництво щодо давньої Київської митрополії претендувати не могла та, зрештою, і не претендувала аж до ХVІІ ст., про що мова буде далі.
Особливо голосно ці претензії прозвучали в наші часи, в 1988 році – під час відзначення 1000-ліття прийняття християнства у Київській Русі.
Не могла ж дозволити Москва, щоб усі врочистості, пов'язані з цією величною датою, відбулися в Києві! Ще світ почує, що, окрім "Велікой Россії", існує "якась там" Україна, яка, виявляється, ту "Велікую Россію" християнізувала… Отут і пішла тотальна фальсифікація тисячолітньої історії "Русской Церкви – наследницы Владимирова крещения".
Усіх, хто хоче перевірити мої слова, відсилаю до московських газет і журналів, особливо ж виданих Московською патріархією в грудні 1948 року, де кожен зможе прочитати повідомлення про помпезне святкування Московською (Російською) Церквою свого 500-річчя за участю Східних Патріархів та представників численних автономних Церков.
Не я ж на очах усього світу святкувала в 1948 році 500-літній ювілей Російської Церкви, а Московський патріархат!
То як же могло статися, щоб за якихось 40 років, що збігли від 1948 до 1988 рік, РПЦ враз "постаріла" на пів тисячоліття?!
Зрештою, якщо вже так любити канони, як любить їх Російська Церква, то й 500-ліття їй слід було б святкувати не в 1948-ому, а аж у 2089 році, бо в 1948 святкувався "ювілей", за сьогоднішньою термінологією московських ієрархів, неканонічного, розкольницького діяння, яким був самочинний, не благословенний Царгородом відрив Московської Церкви від Київської митрополії. Адже ні новоствореної Московської митрополії, ні новопоставленого митрополита Іону Вселенський патріахат не визнав. Тобто Церква ця була безблагодатною, самосвятською, неканонічною…»
(Далі буде)