16 лютого телеканали України показали відзначення щойно встановленого президентом свята – Дня єдності. Заключну картинку першої частини «Марафону єднання», де в аеропорту Борисполя піднімають державний прапор перед президентом, одягненим у бушлат військового зразка, можна було б озаглавити «Мальбрук в похід зібрався». Але не той час, щоб змагатися в дотепності з «95-им кварталом». Тому – серйозно й без упереджень. Адже йдеться про серйозні речі.
Анекдот про те, що українці єднаються за п’ять хвилин перед розстрілом, цього разу мав би підтвердитися: указ про відзначення Дня єдності підписано якраз напередодні обіцяного міжнародними прогнозами широкомасштабного вторгнення Росії в нашу країну. Але до вечора не об’єдналися, а на ранок русня наступати передумала. «Для чого тратилось чорнило» головний офіс мовчить, оскільки зайнятий проведенням самого свята. Скептики вважають, що це був замах на Акт злуки, оскільки, на думку президента, справжня історія твориться сьогодні. «І це – вперше». Люди ж розсудливі вирішили, що влада додала ще одне свято, аби вчергове урочисто продемонструвати електорату успіхи і досягнення «нових облич».
То що ж нам запропонували цього разу? Вручення «слугами народу» квітів жінкам з «Європейської солідарності»? Спільне розпиття пива чоловіками парламентських фракцій у їдальні Верховної Ради? Єднання Зеленського і Порошенка на мосту Патона? Ні. Влада підготувала плебсу широкомасштабний «відосик», скроєний із рекламних роликів, де ми побачили, наскільки Україна гарна, пораділи оптимізму щасливих людей і почули заклик єднатися навколо президента, висловлений палкими устами Ірини Верещук. Україна й справді прекрасна, якщо не бачити купи сміття площею майже в територію міста Кропивницького, вирубаних Карпат, руїн історичних пам’яток, задимлених міст та засмічених рік і багато ще чого. Українці – безумовні оптимісти, якщо не враховувати бідноти, котра становить половину всього населення. А щодо відозви Ірини Андріївни, то ми їй бажаємо успіхів на ниві реінтеграціі і кар’єрного росту, тільки нагадуємо, що українцям слід об’єднуватися навколо не президента, а держави, бо інакше це виходить тоталітаризм.
Екранне дійство переривалося виступами керівництва Верховної Ради і членів уряду. Вийшло щось на зразок концертно-парадного варіанту «години уряду». Але це ще не все. Увечері було продовження – «круглий стіл», щось на зразок кількагодинних прес-конференцій президента, де відфільтровані журналісти ставили урядовцям на чолі з прем’єр-міністром компліментарні питання, а ті у відповідь хвалилися успіхами.
Які успіхи? Чим хвалитися? Може, тим, що дозволили трейдерам вивезти за кордон усю борошномельну пшеницю, і тепер хліб дорожчає ледь не з кожним днем? Хлібопекарі направляли два офіційні листи на ім'я прем'єр-міністра про те, що країна може залишитися без хліба, проте ніякої реакції і відповіді від нього так і не дочекалися.
Може, тим, що влада «вдарила по бездоріжжю», закопавши гроші «Нафтогазу» в асфальт, не заповнивши сховища газом, коли він був найдешевший, і тепер купує його за шаленими цінами та хвалиться, що «для населення газ не подорожчав». І не згадує, чого це коштуватиме у наступному сезоні. Чи крутійством навколо призначення прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, від якого вже вуха в’януть і у членів Венеційської комісії?
А, може, боротьбою з «п’ятою колоною»? Насамперед у парламенті, депутати якого від ОПЗЖ без санкцій Верховної Ради відвідують Білокам’яну (нагадаю – столицю країни-агресора), що в такому варіанті є нічим іншим, як сепаратними переговорами. Чи поза парламентом, де антиукраїнська партія Шарія настільки розгулялася, що посідає десяте місце у рейтингу, залишаючи позаду проукраїнські «УДАР Віталія.Кличка», «Свободу» і «Самопоміч». А Верховна Рада ніяк не розгляне законопроєкт про колабораціонізм.
Можливо, маємо великі досягнення в дипломатії? Так ми ж своїми «танцями у посудній лавці» не пересварилася із партнерами тільки тому, що ті розуміють усю небезпеку напруження на східному кордоні України.
Нарешті, хоч бойовою готовністю до відсічі агресору? Це після двох років відсутності державного замовлення на озброєння, замороження зарплати військовикам, зниження якості харчування, недавніх скандалів у Міністерстві оборони? Та ви що? Зимовий наступ агресора призупинили небачені до того поставки нам зброї зі Сполучених Штатів Америки, Великобританії, країн НАТО. Там розуміють, що війна на Донбасі – це не конфлікт між напівфашистською Росією і Україною, котра обрала західний вектор розвитку. Це – епізод довготривалої конфронтації путінської Росії і Заходу, яку російський політолог, доктор історичних наук Лілія Шевцова (живе і працює у США) пояснює «несумісністю в їхньому різному – до ворожості баченні світу і своєї ролі у світі». Лінія напруги ще не одне десятиліття проходитиме по кордону України. А східного чи західного, вирішувати нам. І нічого заглядати в очі Путіна – вони у нього, як у Багдадського злодія.
Та повернемося до заходів 16 лютого. Чи асоціюється єдність зі сказаним вище? Тим більше, що за «круглий стіл» не запросили не тільки невгодних журналістів, а й політиків. Це був спектакль одного (колективного) актора. Ми ж чекали відвертої розмови за участю президента, представників парламентських фракцій, політичних партій про головні проблеми країни, рівень загроз і можливі варіанти їх уникнення. Сподівалися почути, коли зрозуміємо, що таке національна ідея, і візьмемося за її втілення, бо, на жаль, і наш прем’єр, як ми побачили під час трансляції «столу», у цьому питані плаває, як двієчник на екзамені. Ми б хотіли почути, коли нас перестануть мати, вибачте, за дурнів і почнуть з нами говорити щиро й відверто. Нарешті, коли політики поставлять інтереси України вище власних вигод, амбіцій, симпатій та антипатій.
Тоді б і ми взялися за розум та, делегуючи їх у політику, не шукали непорочних (політик-альтруїст – оксюморон), а виходили з реалій. Як написав один блогер: «Був би при владі відвертий цинік, алкоголік і сибарит, це я про Черчилля, але де ж у нас такого талановитого мерзотника взяти, ми б на цій війні і заробили б, і перейшли б із розряду країни другого світу та «хворої держави» в нову лігу». Але немає у нас такого, принаймні він ще не об’явився. Шукаймо, можливо й знайдемо, навіть не циніка, алкоголіка й сибарита. Тільки ж не шукаємо. Я часом, навіть, задумуюся: навіщо нам ті партії взагалі?
Наше суспільство неоднорідне. Тож маємо й багато лідерів – таких, сяких і отакеньких. Але якщо говорити без формальностей, то в Україні існують лише дві партії: українська й антиукраїнська. І на сьогодні маємо лише двох харизматичних лідерів – Зеленського і Порошенка. Є ще Юлія Тимошенко, але несистемність Юлії Володимирівни завжди зупиняла її на останньому щаблі. За обома президентами стоїть майже половина виборців країни, і поділені вони між собою теж практично порівну. Отже, об’єднати українців, викинувши когось із процесу, ніяк не вдасться. Сталін і Черчилль ненавиділи один одного. Але діяли спільно, коли йшлося про подолання ворога. Сьогодні перед Порошенком і Зеленським стоять завдання історичної ваги і відповідальності перед історією: для першого зберегти і наростити національно-демократичний потенціал, другого – втримати ситуацію в країні і не дати їй звернути з праведного шляху. Як цього домогтися – не знаю, я не політик. Шляхів мають шукати вони самі, але з нашою допомогою. Інакше зруйнуємо Україну власними руками. А хто кому подобається, визначимося на наступних виборах. Час ще є.
Броніслав Куманський