27 -28 квітня виповнилось 9 років відтоді, як харківські й дніпровські (тоді дніпропетровські) ультрас остаточно розгромили в Харкові прибічників так званого рускава міра. Це була лавина, яка зносила на своєму шляху намети і все, що хоч якось було пов'язано з сепаратистами. Саме тоді народилася на вулицях колишньої столиці радянської України й знаменита пісенька про путлера, яку тепер знають, мабуть, в усьому світі.
А до цього Харків пережив чимало досить тривожних днів. До міста постійно підвозили з Білгорода проплачену рашистську нечисть на сотнях автобусів. Ці відверті бандюки разом із місцевою сепарською наволоччю, якій щедро роздавали російські рублі, постійно влаштовували в центрі міста відверті антиукраїнські провокації. Протистояли проросійській наволочі місцеві патріоти, здебільшого ультрас, але сили були нерівні. До того ж чимало ворогів мали вогнепальну й холодну зброю. 1 березня 2014 р. їх особливо було багато. Вони зім'яли опір наших хлопців (багатьох сильно побили, в тому числі й С.Жадана), захопили будівлю Харківської ОДА (їх туди пропустили менти-зрадники) й оголосили про створення так званої ХНР. Була дуже велика небезпека, що до сепаратистів прибуде із-за порєбріка суттєве підкріплення. Все висіло на волосині.
Урятував ситуацію тогочасний в.о.міністра МВС Арсен Аваков, якого пов'язує з містом значна частина його свідомого життя. Саме він привіз до Харкова вінницький спецназ (колишніх беркутівців, до речі), які поставили ультиматум: вони виконають наказ, якщо міністр дасть слово, що будуть припинені карні справи проти їхніх товаришів, заарештованих за участь у подіях на Майдані на боці тодішньої влади.
Аваков узяв на себе таку відповідальність, пообіцявши звільнити вінницьких беркутівців. А ті в свою чергу блискуче виконали наказ: за кілька хвилин заколотники лежали вже в кайданках своїми поганими мордами в тротуар.
2 травня, до речі, харківські ультрас, які приїхали в Одесу підтримати свою команду "Металіст", котрий грав тут з місцевим "Чорноморцем", допомогли своїм одеським товаришам розправитися з сепарами в їхньому рідному місті, де також менти в кращому випадку мовчки спостерігали за подіями. Після цього вже Одеса остаточно стала синьо-жовтою.
Так несподівано виявилось, що українські ультрас не такі вже й шалопаї, які здатні влаштовувати лише післяматчеві мордобої, виясняючи в такий спосіб чия команда краща. У вирішальні для Вітчизни моменти вони, не задумуючись, скерували свою молоду бурхливу енергію на її захист.
До речі, харківським ультрас (а це молодь десь від 16 років) дуже подобалось брати під свою охорону від сепарської нечисті проукраїнські мітинги в своєму рідному місті. Вони тоді відразу ніби подорослішали й побачили в цьому свою справжню місію. Кажу це як свідок (а інколи й учасник) тих бурхливих подій.
Шкода, що наша влада так же рішуче (це я про Авакова) не діяла тоді в Криму, Донецьку й Луганську. Усе могло б піти й не так.
Анатолій Новиков